Capítulo 27
Глава 16
Руслан
Я приїжджаю до будинку Шибуєвих о восьмій вечора, як ми з Андрієм і домовлялися. Він чекає мене біля під’їзду, стоїть у спортивних штанях, одягнувши на футболку куртку, і курить, роблячи поодинокі затяжки. Коли я підходжу, дістає з кишені пачку сигарет і пропонує:
— Тримай. Ти точно, як годинник, Марджанов. Я тільки встиг спуститися.
Я потискаю Андрію руку, але від сигарет відмовляюся.
— Не курю, кинув. Сказав же вранці.
Він прекрасно пам’ятає. Але темна брова Шибуєва однаково піднімається разом із куточком рота. А карі очі сміються.
— Краще мовчи, Андрюхо, — попереджаю я.
— Та мені-то що. Я схвалюю. Ну прямо лицар із Білих островів!
— Чого тоді скалишся?
— Заздрю! Мені б твою самовідданість і мету. А ще співчуваю. Врахуй, Руслане, ти маєш лише один шанс на розмову з моїм батьком. Другого не буде.
Я це знаю, але вдячний Андрію і за ранкову розмову, і за допомогу. Один шанс — це набагато більше, ніж нічого, тому обіцяю:
— Постараюся впоратися! Спасибі тобі.
У звичайному житті до професора Шибуєва, світила науки й гордості міста, не підійти — якщо ти, звісно, не його колега чи студент. Останні водночас бояться цього здорованя й обожнюють, тому ходять за ним юрбою. Він оперує найскладніші випадки, дарує хворим надію на диво й перемагає там, де всі інші розводять руками — ось чому йому немає рівних. Сімейство Шибуєвих усі першокласні лікарі. Й Андрій теж коли-небудь стане найкращим.
— Та поки нема за що, — відповідає друг, викидаючи недокурену сигарету в урну.
На вулиці дрібно мрячить, і він суне руки в кишені штанів, поїжившись у комір розкритої на грудях куртки.
— Ти все запам’ятав, що я сказав? — запитує. — Головне, не марнуй час й не тисни на жалість. Батько в мене розумний мужик, сам розбереться, що до чого. Говори швидко й суттєво. Твоє завдання — всунути йому в руки результати обстеження та історію хвороби Аліси, решту я беру на себе. Якщо впораєшся — я вдома вмовлю його все подивитися, обіцяю!
— А якщо не вийде?
Андрій сумно посміхається.
— Тоді не ображайся, Руслане. У батька все життя — живі люди й операційна. Річ не в черствості, а у відповідальності перед уже взятими зобов’язаннями й хворими. Я знаю, яких сил йому вартує бути тим, ким він є. Якщо не вийде, доведеться шукати клініку й звертатися до фахівців за формою.
— Отже, у нас із твоїм батьком немає вибору!
Шибуєв киває і, звісно ж, кепкує — у цьому весь Андрій:
— Чекаю не дочекаюся на це подивитися, Марджанов! Ти рідко буваєш лапочкою, вже постарайся не розчарувати!
— Скажи, що взагалі ніколи.
— Це правда. І що твоя Аліса в тобі знайшла? Цинічний блазень. Ти їй сказав, що від таких, як ми, краще триматися якнайдалі?
— Я люблю її. — Коли розмова про Сніжну, для мене не проблема зізнатися. Але Шибуєв дивується:
— О-у, як зворушливо! А подробиці будуть? Ось із цього самого місця.
— Облізеш! Іншого разу.
Друг і не сподівався, тому тихо сміється:
— Ну, ось. Як до справи, так відвали!
Ми стоїмо з Андрієм біля його будинку ще годину, розмовляючи про різне — про знайомих, про роботу, доки на подвір’я не в’їжджає таксі з професором, який сидить на задньому сидінні пасажира.
Я обертаюся, а Андрій одразу ж непомітно штовхає мене ліктем у бік.
— Нумо, Лицар! Ні пуху!.. Рухай назустріч, а то згаєш час!
Цього я собі дозволити не можу й рухаюся. Іду до автомобіля, що зупинився, біля якого зустрічаю професора Шибуєва — високого й кремезного чоловіка з густою бородою і сивиною в темному волоссі, вдягненого в джинси й строге пальто.
Він якраз виліз із машини й підхоплює із сидіння шкіряний портфель, коли я вітаюся з ним, привертаючи до себе увагу:
— Здрастуйте, Павло Павловичу!
В юності я досить часто бував у гостях в Андрія, і його батько мене не забув. Коротко глянувши з-під густих брів, він зачиняє двері таксі й відповідає без подиву, швидше втомлено й злегка нетерпляче:
— Здрастуй, Руслане. Говори, — командує, прямуючи до під’їзду, біля якого стоїть його син. — Навіщо я тобі знадобився?
Розумний мужик. З таким треба говорити напряму, якщо хочеш, щоб тебе почули. І я додаю крок.
— Павле Павловичу, ви маєте зробити операцію на серці одній дівчині. Усі показання до того, що їй потрібна термінова допомога. Необхідні аналізи й обстеження вже зроблено — ось вони!
— Повинен? Чому я?
— Вона не довіряє своєму лікарю.
— Це не причина.
— Він хоче її, як чоловік. Якщо вам зрозуміло, про що я.
— Нісенітниця! Лікарський огляд — не домагання. Є факти?
— Він чекав її біля під’їзду будинку з квітами. А коли побачив нас разом — жбурнув у неї букет. Якщо це не домагання, то чому Аліса категорично відмовляється в нього оперуватися?
— Це пахне серйозним розглядом. Опустимо поки що. Далі!
— Їй двадцять п’ять років, і вона живе з постійними болями в серці. Виглядає слабкою і блідою, хоча намагається здаватися здоровою. А ще в неї є дитина — донька, і вона виховує її сама.
Дідько! Я обіцяв Андрію не тиснути на жалість, але це правда, і я кажу, як є.
Павло Павлович зупиняється й повертається до мене. Дивиться прямо чорним поглядом.
— Аліса дуже розумна й горда дівчина, — продовжую, — але мені здається, вона втрачає надію. Ви найкращий хірург у країні й точно зможете їй допомогти.
Професор Шибуєв мовчить, немов чекає чогось, скануючи вираз моїх очей, і я не витримую:
— Так, я люблю її та хочу, щоб вона жила! Павле Павловичу, якщо в мого бажання є матеріальна ціна — тільки скажіть! Я знайду будь-які засоби! Будь-які, чуєте?!
Він висмикує теку з результатами обстеження Аліси з моєї руки так вправно, одним рухом, що я помічаю це в момент, коли чоловік уже йде. Не попрощавшись, крокує до під’їзду, і я не намагаюся його наздогнати, розуміючи, що мій ліміт на розмову вичерпано.
Шибуєв зустрічає батька усмішкою, про щось говорить йому, відчиняє двері в під’їзд і коротко махає мені. Йде слідом за професором, а я думаю про те, що тепер назавжди боржник Андрія.
А ще: чого ж тепер нам чекати зі Сніжною? І основне, коли?!
***
— Алісо, я приїхав, але в мене немає ключів. Ти спиш?
— Ні.
— Впустиш? Чи мені лягти на лавці?
Вона відчиняє вхідні двері, коли я піднімаюся до неї, і відходить убік, впускаючи мене у квартиру. Спостерігає, як я роздягаюся, ні про що не питаючи. Дивиться задумливим поглядом, явно розглядаючи, обхопивши лікті долонями.
На ній хатній халат, завдовжки до колін, і капці. Волосся зав’язане у хвостик. У довгому вирізі халата видніється нічна сорочка, відкриваючи ключиці. І ця сорочка, напевно, з тих, які зводять із розуму мужиків сильніше, ніж дорога білизна.
Мене так точно.
— Милуєшся, Сніжна? — я усміхаюсь їй, прибираючи куртку на вішалку і струшуючи з волосся мряку.
У квартирі мало речей, вона має необжитий вигляд, але це найбажаніше місце на світі, і я почуваюся щасливим, повернувшись до Аліси.
— Гарний, не сперечаюся. Але радше дивуюся, Марджанов. Усе ще не вірю, що це ти, — чесно зізнається вона. — Тут, у моєму передпокої. Адже я сама хотіла з тобою зустрітися, а ти знайшов мене перший. Цілий вечір про це думаю. Чому, Руслане? І чому зараз?
Ну, це легко. Іншої відповіді просто не існує.
— Ми втратили багато часу, Алісо. Життя сказало, досить!
Я роззуваюся й підходжу до неї ближче. Запитую неголосно:
— Де Аня?
— Спить. Тільки й питань було, що про тебе. Якби я ще знала, що їй відповісти.
— А ти скажи, як є.
— А як є? — Аліса піднімає голову й опускає руки, коли я опиняюся перед нею. Дивиться приголомшливими блакитними очима. — Ти ще сам не знаєш.
Я знаю, що кохаю її, і це більше, ніж достатньо. Це почуття до Аліси відчувається в грудях, як свіже повітря, що наповнило легені від її близькості. Як чисті фарби, які бачиш після дощу. Нічого іншого не хочеш, і знаєш, що не буде.
— А нема чого знати, Сніжна. Я тепер живу з вами, так Ані й скажи. Ти ж знаєш, чого я хочу від тебе?
Мої руки самі тягнуться до неї й обіймають. Губи знаходять її губи й цілують. Сніжна піднімає долоні на мої плечі, і я підхоплюю її, щоби підняти. З її ніг падають капці, але я несу Алісу в спальню, продовжуючи цілувати шию під підборіддям і ніжну лінію вилиці. Проводжу по щоці язиком, прагнучи скуштувати її всю й відчути смак спільного задоволення ще раз.
— А ти, Марджанов, часу даремно не гаєш, — легенько хмикає Аліса, коли я зачиняю за нами двері та ставлю її на підлогу біля ліжка. Стягнувши із себе джемпер, обіймаю за талію, знову притягуючи до себе. — Прийшов і взяв, що хочеш.
У кімнаті горить настільна лампа й увімкнений ноутбук, своїм поверненням я, напевно, відірвав Сніжну від роботи, але повертати не збираюся. Досить із неї безсонних ночей, я маю намір подбати й про цей бік її життя.
— Ні, не гаю, — відповідаю, стягуючи з її волосся гумку й розпускаючи пальцями волосся. — Навіщо, якщо в мене є ти.
— Раніше ти був куди красномовнішим, а ось нахабство нікуди не поділося.
— І що ти хочеш від мене почути?
Мій подих ворушить волосся біля її щоки, і вона ахає, коли я опускаю руки й добираюся до її прохолодних сідниць, нахабно забравшись під халат.
— Господи, Марджанов, як тобі вдається бути таким гарячим? Ти ж щойно з вулиці!
— Тобі подобається? — я притискаюся до неї, ніжно мнучи їх. Ковзнувши долонями під білизну, спускаю бікіні по округлих стегнах, то підхоплюючи її губи, то відпускаючи. — Алісо?
— Подобається, — неголосно видихає вона.
— А відчувати мене в собі? Там я теж гарячий.
Сніжна замовкає. Колись у юності мені подобалося її шокувати зізнаннями, які виходили за межі пристойності, щоб спіймати момент її розгубленості та зробити що-небудь зухвале. Наприклад, зачинити її із собою в кімнаті й освідчитися в коханні. Підкрастися ззаду й поцілувати в потилицю. Зіткнутися в передпокої й непомітно залізти під спідницю… Останнє завжди було межею моїх мрій і фантазій, поки одного разу не стало дійсністю.
Ніколи після в мене не було сексу яскравішого за наш перший раз, коли хотілося перевернути для неї світ. «Так» я більше нікого не любив і не пам’ятав себе з іншими.
Але минув час, і виявилося, що Аліса теж готова грати в цю гру. Тому що знімає з плечей халат, піднімає обличчя й проводить долонями по моїх грудях. Заглядаючи в очі, веде долонею по голому плечу, а пальцями іншої забирається у волосся на потилиці.
— Подобається! — сміливо видихає. — Доведи, що не даси мені змерзнути, Руслане.
***
Звук її голосу здатний розбудити кожен нерв у моєму тілі, і я відчуваю, як у крові закипає спекотна хвиля й пронизує бажанням, затоплюючи свідомість. Пальці жадібно стискають ніжні стегна, а губи зариваються під підборіддя Сніжної, обхоплюючи її шкіру, ніби вона — повітря, необхідне мені. Так легко нею впитися й так легко втратити контроль.
— Господи, Сніг! Тобі слід бути зі мною обережною.
— Я не хочу.
— Аліско, я дурію від тебе.
— Здається, я теж… Чому тебе так довго не було?
Я розстібаю штани й скидаю їх із себе. Зминаю на Алісі нічну сорочку, піднімаючи її вгору до грудей, одночасно впиваючись відчуттям оголення Сніжної та її близькістю. Тим, як вона слухняна моїм рукам і з яким бажанням відповідає, коли ми залишаємося повністю оголеними й нас захоплює новий поцілунок.
Відкинувши ковдру, кладу її на ліжко й нависаю зверху. Пещу між ніг, відчуваючи її вологий відгук і солодку прохолоду губ. Підкидаю ногу й входжу в неї раніше, ніж переривається наш поцілунок. Штовхаюся стегнами знову й знову, сильніше, роблячи своєю. Люблю так, як хочу — у цей момент абсолютним коханням, даючи себе відчути без залишку.
Вона обіймає мене за шию і піднімає стегна. Затримує подих і тихо стогне, коли я продовжую її оргазм своїм. Опустивши голову, не можу втриматися, щоб не поцілувати груди. Вони в Аліси ідеально-ніжні, з тугими вершинками рожевих сосків, і я граю з ними язиком, змушуючи її частіше дихати.
— Ну, як, Сніжна, зігрілася? — усміхаюся. Ще не сито, але передчуваючи продовження. — Я досі в тобі.
— Марджанов, ти як божевілля. І ми знову забули про захист.
Навіть зараз я не одразу розумію, про що вона — настільки це здається зайвим і не про нас.
— Пробач… — кажу, продовжуючи цілувати її ключиці. — Я з тобою завжди втрачаю голову. Дивно, що хоч щось розумію. Зараз знайду, у мене десь були із собою. Ти ж не проти продовжити?
Я підводжуся над нею і сідаю на край ліжка. Тягнуся до штанів, підхоплюючи їх із підлоги. Шукаю кишеню, в якій лежить пара презервативів, думаючи про те, як круто все було щойно… і раптом сповільнююся, не почувши відповіді.
— Алісо?
Вона мовчить, і мене миттєво пронизує тривога. Штани падають на підлогу, а усмішка сповзає з обличчя, коли я повертаюся й схиляюся над нею.
— Сніг?
Вона дивиться на мене розкритими очима, злегка розкинувши безвольні руки обабіч від себе й розтуливши губи. Така красива й завмерла. В очах читається переляк, і навіть у неяскравому світлі настільної лампи я бачу, як вона зблідла.
— Аліско…
— Боляче… не можу поворухнутися, — шепоче, і в мене від її шепоту разом обривається душа.
— Серце?.. Що? Що мені зробити?!
— Спрей, на столі. Дай… мені.
Я схоплююся й в одну мить опиняюся біля столу. Відсунувши вбік робочий ноутбук, якісь книжки, знаходжу потрібну пляшечку й одразу повертаюся до Аліси. Вона сама бере спрей із моїх пальців і впорскує ліки собі під язик, але тут же без сил упускає руку з пляшечкою на груди.
— Не дивись так… — просить, заплющує очі й повільно дихає.
— Сніг… — Я підхоплюю її руку з грудей і обхоплюю зап’ястя. Опускаюся до неї, упершись одним коліном у підлогу, відчуваючи повну безпорадність.
Що робити, я і гадки не маю, але спостерігати за тим, як вона страждає, — вище моїх сил.
— Сніжна, я викликаю швидку! — пориваюся встати, але вона зупиняє мене тихим і твердим:
— Ні.
— Чому?
— Аню налякаємо, буде плакати. Зараз стане легше.
Коли настане це «зараз» — через хвилину, через дві? Я і далі відчуваю страх за неї, який буквально знерухомлює…
— Звідки ти знаєш, що стане? А якщо ні?
Але Сніжна вражає мене відповіддю:
— А якщо ні, тоді краще з тобою, ніж одна.
— Алісо…
— Зігрій.
Я повертаюся до неї, лягаю поруч і вкриваю нас ковдрою. Обійнявши за талію, прихиляю чоло до її скроні.
Ми лежимо так якийсь час у тиші, доки її дихання не стає рівнішим, а очі не розплющуються. Вона знаходить мою руку, і я зразу переплітаю наші пальці.
— Це з тобою не вперше? — здогадуюся, і чую у відповідь:
— Ні. Але ліки завжди допомагають, я з ними живу. Вибач, що налякала.
— Господи, Сніг, я ж міг тебе вбити.
Добре, що в кімнаті тихо, і ми близько. Я можу чути все, що вона говорить.
— Не міг. Мені було добре з тобою. Ти абсолютно ні до чого. Просто… мені не пощастило.
— Ще болить?
— Уже менше. Руслане?
— Що, Сніг? — я піднімаюся на лікті, щоби подивитися на неї. — Скажи, що ти хочеш?
Очі Аліси блищать, але в них уже немає страху.
— Якщо зі мною щось трапиться, на руці в Аннусі є силіконовий браслет. Там уся інформація. Решту вона сама знає.
— Мовчи. Нічого не трапиться, — вперто шепочу я, цілуючи її щоку. — Ми знайдемо тобі лікаря! Найкращого! Я вже знайшов! Якщо він відмовиться допомогти, я візьму його в заручники й змушу вилікувати твоє серце! Віриш?
— Вірю.
Сніжна усміхається, а в моїх грудях усе перевертається.
— Аліско, я тебе кохаю!
— Все ще хочеш зі мною одружитися, Марджанов? Погана з мене коханка.
— Найкраща, — нітрохи не кривлю душею.
— Ми завтра поговоримо з тобою, зараз я не готова. Обіцяєш? Після роботи.
— Якщо хочеш. Але після моєї роботи. На свою ти завтра не підеш!
— І сперечатися з тобою я теж не можу.
Ми довго не спимо. Алісі після нападу стає краще, і ми примудряємося повечеряти. Я не можу її відпустити, і вона сидить на моїх колінах, поки ми й далі втрачаємо одне від одного голову. А після… ми знову кохаємося, тільки цього разу я даю вести Алісі, і вона справляється.