Capítulo 28
Глава 17
Ранок понеділка відкриває для мене нове життя з безліччю завдань, і я збираюся всі їх вирішити на свою користь. Умившись і одягнувшись, буджу Алісу, обіцяючи їй повернутися раніше.
Вона каже, що почувається добре, і дихати стає легше. На годиннику початок сьомої ранку, ще рано, але я маю намір зустрітися з батьком до його приїзду до офісу і їду, щоб обговорити нещодавню пропозицію щодо моєї участі в управлінні сімейною фірмою. Зараз я в цьому дуже навіть зацікавлений, як і в тому, щоб вилікувати Сніжну. Так чи інакше, але дати їй усе, що зможу. А здатний я на багато що, і тим, хто мене знає, це відомо.
Так от, як це буває? Ще два дні тому я жив один і був наданий сам собі. Нудьгував від дозвілля, не розуміючи причини цієї нудьги, а сьогодні відповідальність жене мене поставитися до життя серйозно. Вирвати своє, якщо потрібно, і нікому й нічим не поступитися. У цьому я більше пішов у матір, ніж у батька, і, думаю, йому доведеться потіснитися, якщо він хоче, щоб я залишився у фірмі. Інакше муситиму йти своїм шляхом, бо спостерігати Сніжну вечорами за перекладами, а саме цим вона й займається з юності, не досипаючи, не хочу. Досить!
Цікаво, що за мужик був із нею, що зміг її відпустити й не забезпечив їх із донькою? Невже довбаний Рибалко?.. Ні, навряд чи. Мала Аня на товстощокого придурка, яким я його запам’ятав, зовсім не схожа. Не та порода.
Скільки їй — чотири? Чорт, нічого не тямлю в дітях. Що їм говорити? Як себе з ними поводити? Завжди намагався обходити ці створіння стороною. Але в Сніжної дівчина смішна й допитлива. І з характером, це відразу видно. Підросте, відсіч хлопцям даватиме не гірше за Сніжну.
Й Аліса її любить. Навіть не очікував, що на їхнє спілкування буде приємно дивитися збоку.
Я зустрічаюся з батьком у сімейній квартирі. Про особисте не розповідаю, ми не звикли бути відвертими один з одним. Озвучую своє бажання перейти на роботу в офіс і кажу на яке місце.
— А пуп, Руслане, не надірвеш, бути директором із логістики?
— Ні. Я і так вирішую завдання з доставлення будматеріалів і закриваю питання з транспортом. До того ж знаю всіх водіїв, постачальників і в курсі твоїх планів. Тобі потрібна реформа всередині фірми, почни з мене.
— Добре. Молодшим директором, із кабінетом в управлінні.
— Чудово. Не обіцяю, що буду в офісі завжди — у гаражі завдання вирішуються швидше, але на нарадах і планерках обіцяю бути присутнім. Й оклад, батьку. Збільш утричі. Я відпрацюю.
— Втричі? Руслане, тобі бракує фінансів? — хмуриться старший Марджанов, і не дивно. Я ніколи не просив грошей. Спочатку батьки давали самі, а потім мене все влаштовувало. Не так уже й багато, як виявилося, потрібно одному. — У тебе є рахунок у банку. Ще три роки тому ми з матір’ю поклали на нього велику суму, і досі вона лежить недоторканою. Якщо потрібно, ти можеш цими грошима скористатися. Без проблем, але з умовою — ми маємо знати, для чого ти їх використовуєш. Ти наш єдиний син і ще не давав приводу засумніватися, що не здатен контролювати власні фінанси.
— Усе гаразд, тату. Я маю свої заощадження. Мова не про це, а про фінансову свободу. Гроші зайвими не бувають. Я просто хочу знати, за що працюю, і на що можу розраховувати. У мене багато особистих планів.
— Добре, Руслане. Я тебе почув, але на потурання не чекай.
Я хмикаю, відриваючи стегна від підвіконня, біля якого стою, випиваючи ранкову каву.
— А ніби вони були? — сполоснувши чашку, прощаюся з батьком і йду. — Бувай, босе! Я в гараж до хлопців. Перевірю транспортні накладні та проконтролюю відвантаження. Зустрінемося в обід!
Ближче до обіду я телефоную Алісі. На моєму стільниковому купа неприйнятих дзвінків — від Сергія Хмельницького й навіть від Алінки, але я легко пропускаю їх, щоб набрати її номер.
Сніжна не вдома. Поїхала в аукціонний дім допомогти клієнту оформити паспорти на придбаний товар, але скоро повернеться. Й ось це «поїхала»… чорт, воно мені не подобається.
— Алісо, навіщо? Я ж сказав, щоб ти більше не думала про роботу. Я хочу, щоб ти була вдома в безпеці!
— Марджанов, не підвищуй на мене голос. Твоє «я хочу» з’явилося тільки вчора. По-твоєму, я повинна була заздалегідь звільнитися?
— Позавчора.
— Добре, нехай так. Але до цього «щасливого моменту» я якось жила й щось планувала. Я не можу змінити своє життя за клацанням твоїх пальців і бажанням. У мене є зобов’язання перед людьми й донькою!
— Натякаєш, що між нами цих зобов’язань немає? Типу, я тобі не чоловік?
— А якщо й так?
— Їх ще немає, Сніжна. Але будуть!
— Я звикла сама відповідати за себе, Руслане.
— Відвикнеш. Давно пора.
— Я хочу сказати…
— Перехочеш!
— Марджанов, із тобою неможливо говорити!
— Можемо й помовчати, я не проти. Тільки спочатку розпишемося, а потім усе одно буде по-моєму.
— Я не давала згоди, і ми з тобою ще не поговорили.
— Так ти ж сказала, що це неможливо. Ось тільки що!
— Дурнику. Сперечаєшся зі мною, як у школі, чесне слово!
— Аліско, ти що, образилася?
— Трохи.
— Я звільнюся на початку п’ятої і заїду за тобою. Увечері поговоримо, про що захочеш.
— Не потрібно заїжджати, я візьму таксі. Сподіваюся до третьої години закінчити та приїду додому. Ти накупив стільки продуктів, треба встигнути подумати про вечерю.
Я посміхаюся. Напрямок її думок мені подобається.
— Це означає, Сніжна, що ти про мене думаєш? Можливо, навіть сумуєш. Я маю рацію?
— Можливо, — загадково відповідає вона. — Руслане, тобі не час працювати?
— Чорт, я теж сумую. Алісо?
— Що?
— Бережи себе.
Упродовж дня ми обмінюємося ще кількома повідомленнями, але час однаково тягнеться повільно. Роботи багато, і звільнитися виходить пізніше. Коли я піднімаюся у квартиру до Сніжної з букетом квітів і тортом, мене зустрічає на сходовому майданчику її сусідка.
На жінці шапка, куртка й капці. Схоже, вона кудись зібралася, але чимось засмучена й стоїть біля прочинених дверей квартири, тримаючись за стіну.
— О, залицяльник з’явився! — голосно вигукує, помітивши мене. Утім, цілком привітно.
— Доброго дня… здається, Віро Андріївно? — я підходжу й вітаюся із жінкою. — Чому ж залицяльник? Ми живемо з Алісою, — уточнюю. — Це я вам кажу на випадок непотрібних чуток.
Будинок не нової споруди, тут, напевно, живе багато пенсіонерів, і мені не хочеться, щоб Сніжну даремно полоскали. Дівчину з такою зовнішністю не могли не помітити, а отже, і не оминуть зацікавленістю.
— Цивільний чоловік, виходить?
— Я бачу, ви в цьому розбираєтеся, — сухо посміхаюся сусідці, мріючи з нею розпрощатися. Уже відвертаюся, але вона мене дивує.
— А якщо живеш, то добре, що повернувся! Тримай! — дістає з кишені й простягає мені ключі. — Аліса просила дати тобі, коли з’явишся. А мене попросила забрати Аннусю — нещодавно ось телефонувала. І я б рада, завжди допомагаю молодим, чим можу. Але зараз одягалася й спину скрутило. Радикуліт проклятий! Бачиш, взутися не можу! А як у капцях-то йти, адже там сиро. Але тепер, раз прийшов, сам і забери дитину.
— Звідки забрати? — я злегка приголомшено дивлюся на сусідку, не розуміючи, чого вона від мене хоче.
— Із дитячого садка, звісно! А ти чого перелякався? — очі сусідки примружуються. — Ти ж цивільний, сам сказав.
— Сказав. Я просто не знаю, як її… як її звідти забирати?
— Ох уже ці залицяльники, — нарікає жінка. — Як до серйозної справи, так і руки по швах! Гаразд, дошкандибаю з Божою допомогою, якщо параліч не розіб’є.
Вона відриває руку від стіни, але я її зупиняю.
— Та ні, стійте! Я заберу. Тільки скажіть, куди йти?
***
Я залишаю торт і квіти у квартирі Сніжної, виходжу на вулицю й телефоную їй.
— Алісо, ти де? — запитую стурбовано.
— Руслане, я досі на роботі! — чую схвильований голос. — Тут такий скандал вийшов, я і не уявляла, що таке буває!
— Що трапилося? Ти досі в аукціонному домі?
— Ні, ми приїхали з клієнтом в юридичну фірму. Річ у тім, що один колекціонер продав моєму клієнтові річ, одержав за неї гроші, а через день передумав і вимагає повернути йому цю річ назад. Але мій клієнт відмовляється забирати гроші, справедливо вважаючи, що хтось запропонував колекціонерові вигіднішу угоду, і той хитрує. Зараз чекаємо юристів і приїзду поліції.
— А поліції навіщо?
— Так ці двоє побилися, й охороні довелося їх розбороняти! В одного річ, в іншого паспорт на неї, і я не уявляю, як це вирішити!
— Я тебе заберу!
— Добре, але пізніше. Зараз ніяк не вийде. Я за договором не можу кинути клієнта, розумієш? А це все затягнеться години на дві, не менше.
— Алісо…
— Ой, мені пора!
— Обіцяй, що відразу зателефонуєш!
— Обіцяю!
— І звільнишся к бісовій матері! — лаюся, але останнє Сніжна вже не чує, і я сердито запихаю стільниковий у кишеню штанів.
До дідька лисого таку роботу! Занадто дорого вона обходиться здоров’ю Аліски! Мені це все не подобається: мутні клієнти, забраний час, нервування.
Обходячи й перестрибуючи калюжі в напрямку виходу з двору, я обіцяю собі, що більше не відпущу Сніжну на роботу. Їй потрібен спокій і тепло. Позитивні емоції. Проводити час із донькою, зрештою!
Попереду дворова розвилка, і я озираюся в пошуках дитячого садка «Джерельце». Сусідка сказала, що він розташований одразу ж за сусіднім будинком. Що ж, сподіваюся, я прямую у вірному напрямку.
Назустріч ідуть матусі з дітьми. Проходить повз бородатий татусь із сопливим пацаном, якого веде за капюшон, і самокатом під пахвою. Чиясь бабуся веде за руки онуків. Я бачу потрібну будівлю, входжу у ворота й мимоволі сповільнюю крок, сунувши руки в кишені куртки. Піднімаюся на ґанок, відчувши раптом дивне почуття незручності, ніби опинився в незнайомому світі.
Ніколи не бував у таких місцях. Хоч би не спіткнутися об якусь дрібноту.
Але це відчуття тільки посилюється, коли я штовхаю двері й опиняюся всередині приміщення з холом і двома коридорами. Зустрічаю дитячі запахи, голоси й стіни, розмальовані космічними кораблями й чомусь жирафами.
— Доброго дня. Де тут старша група? Гей, не підкажете? — запитую в якоїсь жінки, безумовно працівниці садка, що займається в холі наклеюванням стендів. — Прізвище вихователя — П’ятак Тая Валеріївна.
— Прямо й наліво.
Хороший орієнтир, але я навіть у цій чіткій указці готовий заблукати.
Чорт, скільки ж тут дверей!
Нарешті знаходжу потрібну й входжу, одразу опинившись у роздягальні з безліччю шафок.
Тут гамірно. Галасують діти в групі, галасують у коридорі, і розмовляють дві жінки біля відчинених дверей. Чиясь дитина стрибає по лавках зі штанами на голові, а ще двоє грають у квача — вискочивши з ігрової кімнати, з вереском пробігають роздягальнею і зникають.
Я оторопіло застигаю, розуміючи, що мені щойно відтоптали ноги й цього не помітили.
Зате мене помічають дами, й обидві повертають голови.
— Е-м…
— Доброго дня, ви до нас, молодий чоловіче? — звертається та, що старша, і мені потрібно щось відповісти.
— До вас. Ви — Тая Валеріївна?
— Так, це я. А ви…
— А я прийшов по Анну. Її мама не змогла — затрималася на роботі.
Жінка на секунду замислюється й гукає Аню з групи. Вибігає дівчинка, повненька й світловолоса, абсолютно мені не знайома, та із цікавістю дивиться на вихователя. Потім вони разом дивляться на мене, але я мотаю головою.
— Е-е, це не вона. Не та Анна.
— Так ви прізвище скажіть. У нас три Ані. І що означає «не та»?
Оце так питання, на засипку.
Але перш ніж я встигаю назвати прізвище Аліси, жінка простягає в мій бік руку й безапеляційно просить:
— Молодий чоловіче, можу я побачити ваш паспорт? Інакше буду змушена попросити піти. Я бачу вас уперше.
Це не проблема. Набагато легше, ніж відчувати себе дурнем. І відсунувши поли куртки, я дістаю з внутрішньої кишені паспорт і передаю жінці.
— Будь ласка, ось.
— Це мій тато! Він прийшов по мене!
Нічого дивного. Напевно такі твердження тут лунають щодня, і я не одразу розумію, у чий бік воно звернене. Але, звісно ж, упізнаю дзвінкий голос малої Сніжної, тому повертаю голову.
Анюта в сукенці та колготках стоїть на порозі ігрової кімнати в обіймах із пандою і дивиться на мене знайомими яскраво-блакитними очима. Вона захекалася від бігу, темне волосся розпатлалося, а один хвостик знову сповз до плеча. Худенька й пряма крихітка-тростинка.
Але ж я не помилився?
— Господи, Руслане Ренатовичу, налякали ви мене, — тим часом усміхається жінка, повертаючи мені документ. Я беру його неслухняними пальцями. — Чому ж ви відразу не сказали, що вам потрібна Аня Марджанова? Ваша дівчинка в нас новенька, не дивно, що я занепокоїлася. Хоча з моїм досвідом могла б і здогадатися, — відпускає смішок. — Ви так схожі!
Що?.. Мені здається, я і сам не чую власного голосу, коли, ковтнувши сухим горлом, сипло видихаю:
— Йа-ак… ви сказали? Марджанова?!
Вихователька, щойно було заспокоївшись, знову напружується, а Анюта підходить до мене й бере за руку. Дивиться серйозно в обличчя, коли я повертаюся до неї.
— Тато жартує, Таю Валеріївно. Правда ж, тату?
Цей дотик малятка вартий двох ударів під дих.
— Напевно…
Жінка хитає головою і повертається до розмови зі співрозмовницею, а я і далі стою і дивлюся на Аню. Підходжу слідом за нею до однієї із шафок і бачу на ній своє прізвище. Усе ще приголомшений новиною, спостерігаю, як дитина Аліси… як моя донька відчиняє шафку й дістає свої речі. Сівши на лавочку, кладе поруч іграшку й починає самостійно одягатися, весь час на мене поглядаючи.
Неможливо, але… Господи, вона й справді на мене схожа.
Я опускаюся поруч із нею навпочіпки.
— Ти знала? — тихо видихаю. У роздягальні, як і раніше, гамірно, але ми зараз чуємо тільки одне одного.
Аннуся киває, трохи сором’язливо.
— Коли? — не договорюю, але вона розуміє.
— Коли ти прийшов, і мама тебе назвала на прізвище. Ти мені одразу сподобався.
— Скільки тобі років, Аню? — я простягаю руку й беру тонке зап’ястя. Спускаю пальці на теплу долоньку й стискаю її у своїй.
Аннуся одягалася, але завмирає. Дивиться близько, не відводячи своїх очей від моїх.
— П’ять.
— А день народження, знаєш?
— Так. Шістнадцяте вересня.
Я піднімаю руку й знімаю з її хвостика гумку. Розпускаю другий хвостик. Проводжу долонею по довгому волоссю, по темній голівці, обзиваючи себе останніми словами.
— Ідіот… Чортів придурок! Як я міг не здогадатися?!
— Це погані слова, тату. Їх не можна говорити.
— Так, не можна. Але я заслужив.
Я притягую Аннусю до себе й притискаю до грудей, відчуваючи, як у мене перехоплює подих і щипає в очах. Від правди, від власної дурості й від образи… на одного колишнього друга. Цілую доньку, впізнаючи її запах і м’якість шкіри, у цю секунду ясно розуміючи, що це моя дитина. Моя! І нічого більше не буде колишнім. І я не буду — не зможу.
— Аню, пробач мені! — прошу, але прохання звучить занадто серйозно для її дитячої душі, і вона мовчить. Замість відповіді обхоплює ручками мою шию і міцно притискається до щоки, немов цими обіймами прощає мені відсутність довгих п’яти років в її житті.
Але я собі пробачити не готовий, й одкровення боляче перевертає каміння в душі, дряпаючи совість.
Уявляю, що відчувала Аліса, коли я з’явився в їхньому житті й нічого не зрозумів. Спостерігав за її дитиною, не допустивши навіть думки, що вона може бути моєю.
Безглуздий йолоп, якщо не сказати гірше! Але я завжди був такий далекий від цього. Дбав, щоб не було наслідків. Настільки, що тільки тепер раптово розумію, навіщо шість років тому до мене приходила Аліса. А я ще зрозуміти не міг чому.
Це було так на неї не схоже… Вирішив, що вона захотіла зі мною порвати остаточно.
Ми виходимо з Анею з дитячого садка, а я все ніяк не можу спустити її з рук. Так і несу їх із пандою, не звертаючи уваги на калюжі та дощ, що накрапає.
Коли ми опиняємося на подвір’ї, я підходжу до своєї машини й тільки тоді ставлю доньку на землю. Присівши перед нею, запитую:
— Аню, скажи, ти знаєш, де живе твій дядько Рома? — намагаючись, щоб у голос не прорвався рик, що свербить горло.
— Так, знаю.
— Це добре. Тому що зараз ми з’їздимо до нього в гості привітатися.
— Як вовк прийшов у гості до бабусі Червоної шапочки? — здогадується мала.
— Саме так, моя розумниця! Дуже вже хочеться з ним поговорити!