Глава 12, частина 1

Стріла довіри або золотий шанс усе зіпсувати

Нове місце випробувань виявилося поблизу, за найближчою смугою дерев, і за десять хвилин усі пари вже вишикувалися в лінію на краю засніженої галявини, перетвореної на мисливське стрільбище.

На білому снігу височіли триноги з круглими мішенями, по боках розтягнулися захисні сітки, а перед нами акуратним рядом стояли стійки з довгими луками та стрілами — справжнісінька стрес-фантазія організаторів, чесне слово.

Я сповільнила крок і подумки спіткнулася.

Луки? Справжні? З тятивами? І що від нас вимагатимуть — з них стріляти?

Пари навколо теж здивовано перезиралися й перешіптувалися, явно не очікуючи нічого подібного. І я засмутилася: та що ж у них за квести такі, один небезпечніший за інший! Ще б арену для гладіаторських боїв побудували й парочку левів для драйву випустили.

І лише один Валентин виглядав як людина, якій подобається чужий стрес. Він знову випромінював велич, помахом руки змусивши всіх замовкнути.

— Отже, друзі! — проголосив голосно, явно не бажаючи збавляти градус пафосу. — Ви підійшли до третього етапу побачення, романтичного квесту «Стріла довіри!» Де вашим завданням буде вразити мішень одним пострілом на двох. Один учасник тримає лук, другий допомагає прицілитися. Тільки синхронність, тільки витримка і спільна мета приведуть пару до успіху! Тільки один вдалий постріл — і заповітні бали у вашій скарбничці! Одне влучання — і, можливо, саме вам дістануться симпатії глядачів до самого фіналу!

Сказавши це, він змовницьки усміхнувся і попросив пари зайняти місця біля рубежу стрільби — шести квадратів, розташованих в одну лінію навпроти мішеней. Після чого передав асистенту капелюх із тростиною, підійшов до стійки, вибрав стрілу й лук.

— Але перш ніж ви зважитеся на постріл, — промовив, обернувшись до нас, — я покажу на власному прикладі, як це має виглядати.

Валентин став біля лінії стрільби між центральними квадратами, впевненим рухом наклав стрілу, зачепив тятиву й підняв зброю перед собою. Ми всі помітили між основними круглими мішенями ще одну — сьому, у формі яскраво-червоного серця. У неї він і вистрелив. Натягнувши тятиву, відпустив її із сухим клацанням, і стріла з легким свистом встромилася точно в ціль. Тепер у центрі галявини красувалося пронизане серце, як знак Купідона.

Галявиною прокотився схвальний гул, і всі зааплодували ведучому. Я теж ввічливо поплескала. А хлопці по сусідству, Влад і Марк, нетерпляче присвиснули, оцінюючи потужність зброї та відстань до цілей.

— Одного разу, леді та джентльмени, і ваші серця прониже довіра, якщо ви будете дивитися в одному напрямку і бачити спільну мету, — з апломбом завершив промову Валентин. — Отже, беремо луки й займаємо позиції. І пам’ятайте: другий учасник не спостерігач. Він частина пострілу, а отже — половина спільного успіху. Вперед!

Я ковтнула хвилювання, що підкотилося до горла, і подивилася на Демонця. Той стояв поруч із таким виразом обличчя, наче не міг згадати причину, навіщо взагалі прийшов на шоу, і тепер думав над способом, як звідси накивати пʼятами. Придумати не зміг і підняв на мене спантеличений погляд.

— Тільки не дивись на мене так, Кошкіна, ніби в мене є план, — тихо і не без роздратування попередив. — Його немає. Я вперше бачу луки так близько і поняття не маю, як із них стріляти.

— Скажи, що ти був у тирі — ну хоч один раз! Демонцю, будь ласка, — з надією прошепотіла я, відчуваючи наближення паніки. — Ви, хлопці, маєте любити всі ці небезпечні штуки.

Денис піджав губи й чесно видихнув:

— А я не люблю. І уяви собі, не був. Не бачу сенсу в подібних розвагах.

Це був неприємний поворот, і я надула щоки:

— Ну звісно! У стрибках із дахів і лазінні по деревах, як мавпочка, сенсу набагато більше?!

— Як сказати, — напружився Демонець. — Там я хоча б ризикую своєю шиєю, а не шансом прострелити комусь кросівок. Якийсь дурний квест... — нахмурився він і різким рухом поправив куртку на грудях. — Який сенс стріляти в картон, тим паче вдвох?

Ну як він не розуміє? І хоча я теж не була у захваті, але очевидну паралель розгледіла. Правда, відмінну від ведучого.

— Та хоча б у символізмі! Чужі серця теж спочатку здаються картонними... поки не починають тріскатися і битися, як скло!

 Денис примружився і подивився на мене уважніше, ніж потрібно:

— Ну ти й загнула, Кошкіна, — відповів. — На щось натякаєш? Я особисто нічиїх сердець не розбивав.

— Ой, та ще не вечір, — не втрималася я від шпильки. — У тебе все попереду. Ось зараз відточиш майстерність на мішені й підеш практикуватися на людях!

— Щось не хочеться... ганьбитися!

Ми ще пару секунд посвердлили одне одного сердитими поглядами, поки не збагнули, що залишилися біля краю галявини самі, й замовкли.

Гаразд. Я повільно видихнула, повернулася і слідом за іншими учасниками підійшла до стійки з луками. Взяла один. Він виявився несподівано важким і довгим, майже на зріст як я. Слідом взяла першу-ліпшу стрілу. Поруч бармен Артур із виглядом знавця крутив свою стрілу в пальцях, перевіряючи на око рівність древка. Я теж покрутила для вигляду, оглянула наконечник і, не знайшовши вад, відійшла вбік.

Ми з Демонцем зайняли крайній квадрат біля лінії стрільби, і майже одразу поруч стали Марго і Влад, перебуваючи в рідкісній для них ідилії. Цього разу дівчина не зазіхала на лук у руках хлопця, і Влад щосили готувався відірвати у камер свій шматок слави, хизуючись зі зброєю і приймаючи мужні пози.

Марго за його плечем ліниво струсила сніг із шубки й мазнула по нас нудьгуючим поглядом. Із фальшивим подивом протягнула:

— О, ви теж тут. Яка несподіванка. А я так сподівалася, що вас здує вітром і ви загубитеся. Невже ні?

Я вже відкрила рот, щоб висловити цій лаху… підлій фарбованій видрі все, що про неї думаю, як Демонець посунув мене вбік і став між нами. Не дивлячись на сусідську пару, байдуже кинув:

— Як здуло, так і принесло. Не твоя печаль, змійко. Зроби ласку, не підповзай зі своїми вірусами, ти нам сонце заступаєш.

Ми з Марго ахнули одночасно. Тільки вона від обурення, а я від захвату.

Тобто я теж від обурення! Ні, ну який же Демонець грубія-я-ян!

— Кретин! Щоб ви промазали! — верескнула блондинка ображено, підібгала губи й демонстративно відвернулася, а Демонець знизав плечима:

— Ось бачиш, Кошкіна, не одна ти про мене не найкращої думки. Хочеш щось додати? Чи поки вистачить і символу з рогами?

— Поки вистачить, — буркнула я розгублено.

— Чудово. Тоді забудь про неї. Краще давай вирішимо, як нам не зганьбитися перед камерами. У нас є максимум пара хвилин, щоб усе обговорити.

Збоку донісся роздратований голос Влада, звернений до блондинки:

— Марго, може, вже перестанеш балакати й зосередишся на мені? Камера знімає! Я що, сам лук тримати маю? Я і так через тебе весь мокрий! Наступного разу сама у воду лізь!

Він безцеремонно притягнув до себе блондинку за талію і почав їй щось вичитувати, тицяючи міцним пальцем у бік мішеней. Я відвернулася від пари й перевела погляд спочатку на лук, а потім на Демонця.

— Слухай, раз потрібно цілитися вдвох, давай так, — запропонувала, — я тримаю лук, а ти натягуєш тятиву і стріляєш. У мене хороший зір, я постараюся точно прицілитися, а ти на рахунок «три» відпускай тятиву. Згода?

Денис скептично подивився на мої тонкі пальці в рукавичках, потім на лук і задумливо прикусив губу.

— Ти його-то взагалі втримаєш, Кошкіна? Лук пружний. Валентин тягнув без шансів, що завдання легке.

— Ну зараз же тримаю, — вказала я на очевидний факт, — а ти допоможеш.

— Гаразд, — неохоче погодився хлопець. — Думаю, це не найкраща ідея, але давай спробуємо.

Я підняла лук від землі й ступила до краю квадрата. З іншого боку галявини Валентин саме підняв руку, даючи парам знак, що момент «стати єдиним цілим» настав. Чудово, можна починати панікувати. Хвилювання тут же здавило горло, і в повітрі відчутно запахло провалом.

— Ти головне стій міцно, — похмуро промовив Денис, стаючи за моєю спиною. — А я спробую не влучити в оператора, — озвучив наші спільні думки.

— Обнадіяв, — видихнула я.

— Ніхто не обіцяв, що на шоу буде легко.

— Ох, краще не починай.

Я підняла лук вище, примружилася і саме спробувала натягнути тятиву, коли Денис підступив впритул, поклав руку мені на талію і впевненим рухом притягнув мене до себе. Міцні груди торкнулися спини, гарячий подих обпік маківку, і мені раптом у цьому зимовому дні стало незвично... тепло.

Ще жоден хлопець не обіймав мене так власницьки, і я завмерла, гостро відчувши, що моє напівпальто — занадто тонка перешкода між нами. Не допомогло навіть те, що Денис мене відпустив. Піднявши руки, перехопив лук поверх моїх долонь, і гарячі пальці повністю накрили мої.

— Кошкіна, ти дихаєш? — запитав просто над вухом, ворухнувши волосся, і мені здалося, що в нього самого збилося дихання.

Замість відповіді я ледь помітно кивнула, не розуміючи, чому повітря раптом застрягло в легенях, а погляд розсіявся. Денис спробував зігнути лук.

— Чорт... — стиха вилаявся. — Так і знав, що він пружний. Діано, уприся в сніг, ти стоїш нестійко. Лук я зігну, але тебе може вдарити віддачею.

Я слухняно поставила ноги ширше, почуваючись максимально дивно під цією паралізуючою близькістю Демонця. Мозок відмовлявся генерувати шпильки й розмив мішень перед очима, переключившись у режим «просто виконуй команди й дихай».

У цей момент Валентин завмер із піднятою рукою, приготувавшись дати команду до пострілу, і тиша на галявині стала майже відчутною на дотик, порушуваною лише скрипом снігу під ногами операторів і далеким щебетанням якогось зимового птаха.

— Увага, пари... цілься... Вперед, стріла! — вигукнув чоловік, різко опустивши руку, і на галявині зазвучали перші хлопки тятиви.

Я відчула, як тіло Дениса напружилося навколо мене, груди сильніше притиснулися до моєї спини, а сильні руки натягнули пружне дерево...

— Раз, — видихнула слухняно, як ми домовлялися. — Два...

...губи Дениса мимоволі торкнулися місця над вухом, обдавши його жарким подихом... і в цю мить світ вирішив збожеволіти.

Мені раптом стало душно і тісно — буквально. Серце помчало в галоп, ціль перед очима попливла, і хвиля необ’яснимої паніки змусила смикнутися вперед у спробі вдихнути повітря глибше.

— Кошкіна, стій... — спробував зупинити мене Денис... але було пізно.

Ш-ш-шах! Тятива зірвалася, і стріла, замість того щоб красиво пронизати повітря, встромилася в землю за п’ять метрів від нас, піднявши хмарку снігового пилу.

Ми завмерли. Поруч переможно вигукнули Марго і Влад: їхня стріла влучила в самий край мішені. І майже одразу трохи далі радісно закричали Настя і Артур — у них вийшло влучити в саме «яблучко».

— Вітаю, кішко, — озвався Денис, не поспішаючи відсторонятися. — Ми щойно вчинили замах на крота. Сподіваюся, він вижив.

— Я... я не спеціально, — тільки й змогла пролепетати.

Я стояла червона, як помідор, не знаючи, що сказати й відмовляючись розуміти, що щойно сталося. Поруч хтось сміявся, оператор професійно знімав наші обличчя, а Валентин уже театрально зітхав, оголошуючи в мікрофон результати квесту. Я його не чула. Денис нарешті відпустив лук і відступив, і раптом усе стало тільки гірше.

Мене ніби всі покинули, залишивши стояти саму на чужому холодному стрільбищі.

— Не страшно, всього двоє влучили в ціль, ми не виняток, — почула я глухе. — Давай мені лук, а то ще вростеш із ним у землю.

Я віддала лук і зняла рукавички — пальці під ними не слухалися. Засунувши їх у кишеню пальта, уже зібралася відійти до краю галявини (на Демонця я дивитися не могла), коли помітила, що до нас прямує Валентин.

— Ну що ж, шановні глядачі, пара номер знову змогла нас здивувати! — голосно промовив ведучий. — Це був найбільш... оригінальний постріл сезону! Однак... — він наблизився і витримав ефектну паузу, — удача сьогодні на їхньому боці. Отже, Денисе і Діано! Ви можете визнати поразку й отримати нуль балів за даний квест або використати своє право на Золотий шанс і спробувати вразити мішень ще раз. Вирішувати вам!

Ми з Демонцем перезирнулися. Мені ні краплі не хотілося знову пережити незрозумілий ступор і знову опинитися затиснутою в руках у хлопця, але ми промахнулися з моєї вини, і Денис правильно зчитав відповідь із мого обличчя.

— Так, ми використаємо свій Золотий шанс, — впевнено сказав, повернувшись до ведучого. — Зараз.

Валентин засяяв — напевно, передчуваючи зліт рейтингів від сюжетних поворотів шоу. Скинувши руку, жестом наказав нам готуватися, а сам відійшов убік.

Денис подивився на мене.

— Цього разу, Кошкіна, — сказав по-чоловічому твердо, — лук тримаю я...

— Так, краще ти! — і не подумала сперечатися.

— ...сам стріляю, а ти стоїш позаду і...

— що «і»? — видихнула я, кліпнувши.

— ...створюєш моральну підтримку! І не смикайся, я не кусаюся. — Демонець похмуро поглянув на мої губи. — Принаймні вдень.

Я натягнуто усміхнулася. Моральна підтримка — це я можу. Напевно. Ось із близьким контактом справа була набагато складнішою.

Денис підійшов до стійки і взяв нову стрілу. Повернувшись, зняв куртку, кинув її на сніг і зайняв місце біля краю квадрата. Наклавши стрілу на лук, обернувся через плече, навіть не натякаючи, а прямо поглядом запитуючи: «ти де?»

Я була тут. Правда, за два кроки від нього. Довелося підійти ближче і стати за спиною. А ставши, замислитися: ну і за що його брати? Куди подіти руки?!

Спина у Демонця була струнка, широкоплеча і міцна. Особливо в тонкій водолазці. Я тисячу разів бачила її з боку, але навіть припустити не могла, що одного разу мені доведеться до неї притиснутися. Серйозно? О, ні! Та я потім від сорому згорю, коли мої подруги все це побачать по телевізору!

— Так, Кошкіна, — немов прочитав мої думки Денис. — Давай вже зробимо цей клятий постріл і забудемо!