Глава 12, частина 2

Я видихнула, підійшла ближче і притулилася до спини хлопця. Навколо всі завмерли в очікуванні — і режисер, і пари, і оператори. І я не додумалася ні до чого кращого, як опустити одну руку Денису на талію, а другу покласти зверху на його гарячу долоню. Про зняті рукавички не подумала і ледь не підстрибнула, коли відчула під шкірою миттєвий удар струмом — тихий, але відчутний. Рука Демонця теж злегка здригнулася, і він тут же напружив м’язи спини й передпліч.

— Чорт-чорт! — вилаялася я тихо, наказуючи собі заспокоїтися. Не розуміючи, звідки взялася ця дивна електрика. Але як заспокоїтися, коли запах парфумів Демонця і його чоловіче тепло заповнили собою моє дихання?!

Та що зі мною таке? Чому він на мене так діє?! Діано, негайно візьми себе в руки, інакше...

— Діано?

— Т-так, зараз. — Я повернула руку на долоню хлопця і торкнулася підборіддям його плеча. Але щойно наші руки зіткнулися, пальці знову пронизав струм, і я шумно видихнула: — Давай! — бажаючи скоріше це припинити.

Денис почав натягувати тятиву. Ми мали дивитися на ціль, але я бачила тільки його профіль — зосереджене обличчя зі щільно стиснутими губами. Гладку щоку... яка гарна в нього шкіра... і темні гострі вії.

Чому він зволікає?

Минула секунда... дві. Серце вдарилося під ребрами, і моя рука на талії хлопця мимоволі піднялася вище. Чорт! Якось плавно піднялася — ніби я його погладила. Але ж це не так!

Демонець уже майже дотягнув стрілу до вилиці, коли раптом збився на вдиху і смикнув підборіддям у мій бік. Відволікся всього на мить, але її вистачило, щоб тятива зірвалася з наших пальців завчасно. Стріла рвонула вгору, описала високу дугу... і знову з м’яким звуком встромилася в сніг. Пух! Рівно за десять сантиметрів від того місця, де стирчав хвостик першої.

Галявиною пролетів розчарований подих, і одразу за ним десь збоку приснула сміхом Марго:

— Не може бути! — голосно здивувалася вона нашій невдачі. — Другий раз у землю?! Вони знущаються чи зробили це навмисно? Якщо це спроба перетягнути увагу від переможців — їх треба дискваліфікувати!

Не тільки Демонець, я теж була приголомшена дивним коротким замиканням між нами, тому не одразу відійшла від хлопця. Але, оговтавшись, прибрала руки й відступила. І тільки тоді він опустив лук.

— Ми знову промазали, Кошкіна, — сказав із глухою досадою, не обертаючись. — Ти була права — символізм це не моє.

— Так, шкода.

Валентин уже йшов до центру галявини, цього разу без колишньої усмішки, озвучуючи глядачам у мікрофон те, що відбувається. Говорячи щось про втрачений Золотий шанс, нульові бали та найдовше побачення в першому сезоні. Після чого привітав переможців і попросив учасників оцінити випробування.

Я чула його, але абсолютно точно не слухала. У цей момент мені було байдуже, що він говорить. Серце продовжувало нерівно битися, і я дивилася куди завгодно, тільки не на Дениса, почуваючись так, ніби ми щойно ненароком відчинили двері, які слід було тримати зачиненими. Які завжди були зачинені! Пальці продовжувало поколювати, і я знову одягла рукавички. Нехай Демонець сам відповідає ведучому, що хоче. Зрештою, він чоловік у нашій парі. А мені потрібно вдихнути, і бажано вільно, щоб позбутися цієї тягучої ніяковості.

Я зробила крок убік, за ним ще один і відійшла до краю галявини. Майже вчасно, бо за пару хвилин третій квест було завершено. Але попереду залишався останній етап — четвертий, а мені вже нестерпно хотілося додому!

***

— Учасники, готуємося до переїзду! — пролунав дзвінкий голос дівчини-режисерки, яка бадьоро перехопила у Валентина управління всією знімальною групою. — Останній етап побачення відбудеться у внутрішньому дворі маєтку, і я сподіваюся, ми зможемо вас здивувати! Хлопці та дівчата, розсідаємося по різних мікроавтобусах! Я знаю, що ви втомилися, тому по приїзду у всіх буде півгодинна перерва на кава-тайм. І не забудьте зазирнути до гримерів: у фінальному квесті ви потрібні мені свіжими, бадьорими та сповненими сил!

— Ще більше здивувати? — майже простогнала бліда й розпатлана Іветта, яка встигла загубити і другу сережку-ложку, і вуаль від свого капелюшка. — Я зовсім не так уявляла собі участь у телешоу, — поскаржилася вона, підбираючи поділ пальта, щоб забратися в салон.

— Я теж, — співчутливо піддакнула їй Оксі, кутаючись у запропонований помічниками плед. — Одне радує, що нам не доведеться тупати назад через увесь ліс. Після їхніх «романтичних прогулянок» у мене ноги ось-ось відваляться!

Я теж взяла в асистента вовняний плед і мовчки забралася в автомобіль. Вибравши затишне місце біля вікна, втупилася в скло, за яким помітно посіріло і почали падати рідкі, великі сніжинки — провісники швидких сутінків. Сонце вже сідало за крони дерев, і мене це несподівано порадувало. Скоро вечір, а отже — і повернення до звичайного життя. Туди, де немає стріл, лабіринтів і дивних електричних іскор між людьми, які ледь терпять одне одного.

Поруч сіла художниця Катя і щось натхненно защебетала — про ліс, про хлопців і перспективи фіналу. Я її не слухала. Притуливши скроню до холодного скла, дивилася на засніжені ялини та метушню знімальної групи, аж поки не побачила Демонця, що проходив повз. А побачивши, відсахнулася від вікна, зустрівшись із ним поглядами. Він устиг одягнути куртку і йшов із зосередженим обличчям, поки не помітив мене і ледь помітно призупинився — всього на секунду. А потім відвернувся і пішов далі.

— Пощастило тобі все-таки, Діано, — раптом зауважила Катя, нахилившись до вікна, щоб подивитися, як хлопці сідають у мікроавтобус. — Такий хлопець симпатичний цей Денис. Очі — просто вогонь! І фігура класна.

— Що? — я розгублено подивилася на дівчину, намагаючись випірнути з власних думок.

— Я кажу, шкода, що ми тут тільки граємо в почуття. У кожного свої цілі, сама розумієш. На камеру одне, а в житті — інше. А у такого, як він, — Катя зі знанням справи зітхнула, — стовідсотково інше.

— А… напевно.

Транспорт м’яко рушив і покотився вузькою дорогою. Мою сусідку відволікли інші дівчата, і до палацу Плезенвіля я доїхала хоч і в мовчанні, але з неприємним осадом на душі. Не до кінця розуміючи, чому слова малознайомої Каті мене раптом зачепили?


Поки нас не було, білий особняк устиг преобразитися. Сутінки згустилися сильніше, і кам’яні стіни тепер підсвічувало рожево-жовте світло прожекторів — звісно ж, у стилі шоу Валентина. Уздовж доріжок горіли англійські ліхтарі, і сніг на плитці внутрішнього двору іскрився так ідеально, ніби його спеціально розсипали тонким шаром для кадру.

Але найцікавіше відбувалося під широким балконом особняка, де продовжував метушитися технічний персонал, зводячи чергову конструкцію.

А втім, інтерес одразу зник, варто було почути команду: «Перерва!» і помітити біля фургона-гримерки кремезну постать Гріні з термосом у руках. До нього я і втекла, мріючи про ковток гарячої кави і хоча б десять хвилин тиші. З глузду з’їхати, ну й шоу. І як тільки мене вгораздило в нього вляпатися?

Відповідь знайшлася одразу, щойно я увійшла в трейлер і помітила дивний вираз на обличчі Гріні. Притиснувши палець до губ, стиліст завів мене у свою кабінку і простягнув свій телефон.

— Тебе, — лаконічно повідомив.

— Алло? — я взяла стільниковий і від несподіванки присіла в крісло, почувши в динаміці схвильований мамин голос, що розгубив усю звичну загадковість Астралії.

— Діаночко! — мама нервувала, що траплялося вкрай рідко, і це було чутно. — Дівчинко моя, негайно повертайся додому! Ми розриваємо контракт і йдемо з проєкту! Мені обіцяли романтичне шоу, а виявилося, що це — ігри на виживання! Ще й зв’язку ніякого, дякувати Богу, люди допомогли тебе знайти!

— Мам…

— Діано, я все бачила! Цей божевільний кінь… він же міг тебе скалічити! Чим я тільки думала, втягуючи тебе в цю авантюру? Мої карти мене підвели, я нікудишня екстрасенка, і нехай усі про це знають! Не турбуйся, я сама все вискажу Валентину, щойно цей павич відповість на мої дзвінки!

— Мам, заспокойся, — я намагалася говорити якомога тихіше і спокійніше, хоча всередині все хололо, варто було згадати шалені скачки й Лютого. — Я жива, ціла, і в мене ані подряпинки. Чесно! Мене врятували. Точніше… врятував мій партнер. Я зараз сиджу в теплому кріслі й п’ю каву, як королева. А телефони тут заборонені умовами. Це не спеціально!

— Це не аргумент! Ти була за крок від біди! Якщо дізнається Толік — він мене з дому вижене з усіма моїми колодами Таро, і правильно зробить! Коли я казала, що буде складно, я й подумати не могла, що настільки!

Хоч момент був і невеселий, а я уявила собі картину, як тато виставляє з квартири маму з кришталевою кулею під пахвою та її гардеробом із блискіток, і не стримала усмішки:

— Мам, не вигадуй. Ти сама-то в це віриш? Краще послухай мене, будь ласка, — попросила, помітивши, як Гріня тактовно постукує пальцем по наручному годиннику, підганяючи нашу розмову. Судячи з погляду чоловіка, ця розмова загрожувала йому, як мінімум, втратою роботи. — У мене всього хвилинка. Ми не можемо розірвати контракт, ти сама читала умови. У нас немає таких грошей, щоб заплатити неустойку. Все зі мною добре, правда. Не переживай. Екстрасенсів багато, а Астралія у нас одна.

— Діано… але гроші не привід ризикувати життям. Як я буду це коментувати в ефірі? За годину мене підключать до експертного стріму, а в мене руки тремтять так, що я чалму вдягнути не можу! Боюся, що напророкую цьому Валентину чиряк на одному місці!

— Мам, де Стас?

— Поруч, а що?

— Дай йому телефон, тільки швидко!

Ось за що я люблю брата (крім почуттів за замовчуванням), так це за кмітливість. Він відгукнувся миттєво, не витрачаючи час на зайві запитання.

— Діанко, слухаю.

— Стасе, роби що хочеш, — швидко промовила я, — хоч на голові танцюй, але щоб Астралія була в ефірі на висоті. І ні слова татові!

— Зрозумів! Уже біжу заварювати міцну каву з корицею і забезпечу обіймашки!

— Чудово. Мам?

— Так? — засмучено відгукнулася мама.

— Я не ризикую. Це всього лише шоу, нехай і дурне! Але ми вже в грі, і піти зараз — означає визнати, що я не впоралася, і підвести тебе. А я не за цим сюди прийшла.

— Але ж, Діаночко…

— Мам, мені час, поговоримо вдома. І не переживай, я сьогодні вибрала жетон із серцем, уявляєш? — хіхікнула, сама не вірячи, що зізнаюся в цьому. Але мамині нерви були дорожчими за власну гордість. — Тож у нашої пари непогані шанси на перемогу.

— Правда? — тепер у маминому голосі почулася надія.

— Правда. Побажай мені удачі й обіцяю: більше жодних коней! — чесно пообіцяла любій матусі й відключилася, повертаючи телефон Гріні.

— Дякую.

— Нема за що, я в курсі, — буркнув стиліст. — А тепер до справи. У нас п’ять хвилин на все. І тільки спробуй мені піти з шоу, Ді! — цілком серйозно пригрозив Гріня. — Сподіваюся, ти пам’ятаєш про парі між гримерами? Його, моя люба, ніхто не скасовував!

Я пам’ятала, і вже за двадцять хвилин стояла з гладким хвостом, підправленим макіяжем і яскраво-червоною помадою на балконі особняка разом з іншими дівчатами, спостерігаючи, як унизу, до фонтану, у супроводі двох асисентів виходить Валентин із мікрофоном.

Хлопці теж стояли внизу, і у світлі вогнів одягнений у чорне Демонець здався мені ще похмурішим, ніж зазвичай, і суворішим. Я намагалася не дивитися на нього: після фіаско зі стрілою ніяковість нікуди не зникла, і щоки продовжували палахкотіти, хоч як би я намагалася виглядати стриманою. На відміну від інших пар, усмішки не було ні на моєму обличчі, ні на його.

— Леді та джентльмени! Ви гідно пройшли три випробування Палацового квесту, але, як і в будь-якій справжній історії, фінал потребує сміливості, рішучості та… лицарського вчинку!

Валентин зробив паузу, даючи час камерам пройтися по обличчях усіх учасників, зняти перила балкона, а потім плавно спуститися вниз, показавши конструкції, що нагадували приставні сходи, уже вкриті товстим шаром льоду.

— Перед вами заключне завдання другого побачення — квест «Крижане серце Плезенвіля», — продовжив чоловік. — Сьогодні джентльменам належить довести, чи готові вони подолати висоту, холод і сумніви заради своєї леді. А нашим прекрасним леді… — Валентин ледь помітно усміхнувся, — належить вирішити, чи варті ці зусилля їхньої уваги?

Камери від’їхали, відкриваючи повну панораму декорацій, і я повільно видихнула.

Прекрасний квест. А можна одразу застрелитися? Бажано з майбутнім воскресінням у нормальній реальності.

Схоже, додому сьогодні ми потрапимо не скоро.

П.С.
✨ З Новим роком, дорогі мої читачі ✨
Нехай 2026-й принесе мир у наші домівки, тепло в серця, щастя у кожен день, а здоров’я - буде надійним супутником у всіх мріях і справах.

Бажаю, щоб у новому році кожен із вас знайшов своє натхнення, свою радість і свою людину. А якщо знайшли - бережіть їх.

Обіймаю думками й дякую кожному💛