Глава 4

Дивна думка, і чому вона виникла в голові?.. Зовнішність часто буває оманливою, і театральна площа, повна напівголих дівчат, – пряме тому підтвердження. Мене ніколи не цікавили подібні лисиці. У своїх стосунках із дівчатами, хай і без зобов’язань, я все одно віддавав перевагу прямоті і чесності.

Дівчина теж встигла про щось подумати, бо підібгала губи й промовила, трохи насупившись:

– Вечеря готова, Ваша величність. Продукти я всі прибрала і шафи протерла. А цукор знайшовся на верхній полиці, але його мало – так що краще купи собі наступного разу.

На столі й справді стояла тарілка з гарячою пастою, соусом та м’ясом. Поруч із нею – тарілка із салатом і склянка соку. Я подивився на стіл поверх дівочого плеча, але все одно пробурчав, продовжуючи злитися:

– А чому немає десерту?

– Я подумала, що ти не любиш солодкого.

– Я люблю, – заперечив уперто.

– Тоді можу нарізати шинку і посипати її цукром – якраз тієї чайної ложки з твоїх запасів вистачить. Підійде? Чи Ваша величність хотіли крокембуш із шоколадною крихтою?

Дуже дотепно. Обсмієшся!

– Те, чого я хотів, ти мені обламала в машині – і основну страву, і десерт.

Я обійшов дівчисько й підійшов до мийки. Відкривши кран, вимив руки, кинув рушник на голе плече і, повернувшись до столу, сів на стілець. Потягнувшись за виделкою, закінчив думку:

– Так що сип! Не бачу особливої ​​різниці.

Схоже, я її здивував. А може, у Ромашки совість зіграла. Бо вона раптом пролепетала, зябко погладивши рукою своє плече:

– А підлогу я вимию, не турбуйся. Я вже й швабру знайшла.

– Зроби ласку. Хоча можеш і не мити. Мені однаково.

Не знаю, чи було «однаково» їй, але з вечерею вона впоралася на відмінно – зважаючи на той набір продуктів, який я купив. Я ніколи не був сильний у господарській частині, тож підозрюю, Попелюшці було нелегко. Однак м’ясо виявилося смачним і в міру пряним, а паста – не переварена і щедро приправлена сиром. Та все одно їв без апетиту, несподівано повернувшись думками до своїх спортивних буднів і розмови з тренером. До того, що справді хвилювало найбільше – моя участь в осінніх європейських турнірах і перемога в чемпіонаті з кікбоксингу. Те, що вже давно було метою і до чого я неухильно йшов багато років.

Ми з Тагіром вважалися найкращими, але я не збирався поступатися другові першість, хоча моя тримісячна відпустка і стала для нього приємним сюрпризом.

Так, тренер дав мені перепочинок, але сам я був зацікавлений у тому, щоб якнайшвидше закрити питання з навчанням і повернутися до тренувань. Саме тому особисте життя ніколи не було в моєму пріоритеті. Лише швидкоплинні зустрічі, коли можна не відволікатися на почуття, а забутися у фізичних відчуттях. І з якими сьогодні я, мабуть, уперше так красиво пролетів…

Я якраз думав про вчорашню розмову з Сергієм і його оцінку моїх останніх місяців у спортивному клубі, коли почув, як у замку вхідних дверей провернувся ключ і в прихожій почулися кроки.

Чоловік моєї старшої сестри – Ілля, увійшов до квартири, яка досі фактично належала йому, зачинив двері й поставив сумку на підлогу. Побачивши мене, сунув ключі в кишеню і підняв у посмішці край губ.

Я вийшов йому назустріч, і ми потисли руки. Як завжди, Люк тепло скуйовдив мені потилицю і по-чоловічому коротко обійняв за плечі. Я теж був радий його бачити – ми з Ванькою обожнювали Женькину сім’ю і любили зятя. Колись він багато зробив для нас із братом, які рано втратили батька, і моє захоплення кікбоксингом і східними єдиноборствами значною мірою було пов’язане з його появою в нашому житті.

Просто побачивши одного разу Іллю на бійцівському рингу, я сп’янів від бажання стати схожим на нього.

– Привіт, Даниле. З поверненням. Радий тебе бачити!

– Привіт, Ілле. Я також радий. Адже з Різдва не бачилися.

– Як ти? Чув від Івана, ти у відмінній формі. Тепер і сам це бачу.

– Вже не терпиться встати з тобою в спаринг, от і подивишся. – Я коротко хохотнув, згадавши, скільки разів Ілля відправляв мене носом у пісок, коли я сопливим пацаном просив його дати мені перші уроки кунг-фу на стайні вітчима. – Давно мене ніхто серйозно не тримав у облозі. Сергій хороший тренер, але ти вмієш подати урок так, що хочеш не хочеш, а запам’ятаєш і використаєш.

– Домовилися. – Іллі було що згадати зі свого виховання нас із Ванькою, і він відповів усмішкою. Кивнув на сумку. – Я на хвилину, не очікував, що ти вдома. Батьки чекали на тебе завтра, але Женька, добра душа, попросила заїхати на квартиру сьогодні, а заодно привезти тобі дещо від Донга, щоб ти тут від голоду не опух. Та бачу, даремно переживали. – Темно-карі очі Іллі запитально блиснули. – Смачно пахне. Сам, чи що, вправлявся на кухні?!

Я розумів причину здивування Люка – готувати я не вмів і не любив. Нас із братом виростили жінки – мати, бабка і старша сестра, тож напружуватися з готуванням особливої ​​потреби не було. А якщо я був у квартирі з дівчиною, то завжди блокував дверний замок, щоб уникнути незручних сцен – якось ми домовилися про це з Ванькою (після одного неприємного інциденту) і більше таких проколів я не допускав.

До сьогодні.

Але зморозити якусь дурню не встиг. Тому що саме в цю мить моя гостя вийшла зі спальні з відром і шваброю в руках, прикрила двері ногою й попрямувала у ванну кімнату. Але побачивши нас – які витріщалися на неї – загальмувала і завмерла.

– Д-добрий вечір, – пролепетала і напружилася.

Ми продовжували стояти, і судячи з того, що Ілля вперше звернув увагу на дівчину поруч зі мною, щось у ній його привабило. Сподіваюся, не моя футболка і шорти. Тому що хрін я зможу пояснити до кінця навіть сам собі, чому вони на ній опинилися.

– Добрий вечір. – Ілля завжди був небагатослівний, от і цього разу перевів погляд на мене, запитально піднявши брову. – Даню, так і стоятимеш?

Чорт! А що я маю зробити? Ну не знайомити ж його з Ромашкою, коли я навіть імені її не знаю? Досі його мої стосунки з дівчатами не цікавили.

Дякую дівчині, сама здогадалась, що сказати. Замість того, щоб витріщатися на чоловіка моєї сестри й судомно кліпати очима, як це робили дівчата всюди, де з’являвся Ілля Люков, вона перехопила швабру й розставила всі крапки над «і».

– Не варто. Я тут випадково – так, вечерю готую. У нас із Данею договір – одноразовий!

Після чого зайшла у відчинені двері ванної кімнати, залишивши нас двох. А Ілля всміхнувся:

– Навіть так? Як цікаво… Ну, бувай! – поплескавши мене по плечу, ступив до дверей і попередив: – І наступного разу дзвони, Айболите, коли з’явишся! Не люблю втручатися в чуже життя.

Я стояв похмурий, як дурень, не розуміючи, що відбувається. Але все ж вперто заперечив:

– Це не те, що ти подумав!

– Та невже? Мабуть, тому на ній Женьчині шкарпетки.