Глава 6

Синьоокий здивувався, але двері штовхнув. Вийшов із машини і повернувся до поліцейських. Руки піднімати не став – хто б сумнівався. Різко смикнув куртку на міцних плечах, а я завмерла, не розуміючи, що відбувається.

– Чим зобов’язаний? – рикнув зовсім інакше, ніж говорив зі мною. Іншим тоном чоловічого невдоволення – конкретним і діловим. – Я нічого не порушував.

– Документи! – зажадав один із правоохоронців – нижчий і кругліший, а значить і досвідченіший. – Оперуповноважені Бубен і Дудка! Пред’явіть документи на машину та посвідчення особи! І жвавіше ворушіться, ми тут не в дивоглядки граємо.

– Та будь ласка.

– А тепер відкрийте задні двері салону і покажіть багажник.

Що?! Ой, мамо, тільки не це! Я заметушилася у пошуках туфель, прикриваючись букетом хризантем і ховаючись за спинку водійського крісла. Будь ласка, скажіть, що ви помилилися, та їдьте!

Вимога прозвучала безапеляційно, чоловіки трималися суворо, і я вже майже почула звук дверей, що відчиняються, але синьоокий раптом відмовився виконати команду.

– І не подумаю! – несподівано заявив і нахабно засунув руки в кишені джинсів. – Не раніше, ніж почую зрозумілу відповідь, що сталося і навіщо вам знадобився огляд мого особистого транспорту. То чим зобов’язаний увазі рідної поліції?

Чим він був зобов’язаний, правоохоронці йому негайно пояснили, явно забувши про норми службової етики – принаймні вправно балансуючи на її межі. Хлопець їх явно нервував і напрошувався на неприємності, про що його чесно попередили, але, здається, не налякали.

– Вам знайома дівчина, на ім'я Маргарита Воронова?

Що?! О-ой!

– Ні. Вперше чую.

– Ми знайшли її речі, документи та телефон, а також до нас надійшов сигнал, що цю дівчину бачили у вашому товаристві в районі міського парку. А точніше, ось у цій машині – в оголеному вигляді! Після чого ви насильно повезли її в невідомому напрямку. Наш обов’язок – відреагувати і переконатися, що з дівчиною все гаразд.

– Отже, повторюємо ще раз – ви знайомі з громадянкою Вороновою?

– Молись, синку, щоб так і було, – підтакнув поліцейський, який досвідченіший, і поклав руку на табельну зброю. – Інакше кепські твої справи, у нас четверо свідків.

Пауза і насуплені брови хлопця показали, що він здогадався, про кого йдеться, от тільки навряд чи зрадів. Діставши з кишені руку, «мій викрадач» провів нею по коротко стриженій потилиці і недобре посміхнувся:

– Насильно, значить? Та ви жартуєте, офіцере?!

– Анітрохи!

– Ні, я повірити не можу… – хлопець криво усміхався. – Зашибісь!

Я розуміла синьоокого – він точно був готовий мене вбити. Такого повороту подій у його житті ніщо не віщувало… до появи в «Ауді» розфарбованої незнайомки, а разом із нею і проблем із законом.

– Ні, зачекайте… Він не відвозив! Не насильно! Я сама…

Я відчинила двері і висунулася з машини. Поправивши волосся, яке підхопив вітер, вийшла з неї, не відчуваючи під собою ні землі, ні ніг.

У правоохоронців одразу змінилися обличчя, вони переглянулися, і загроза в голосі змінилася неупередженим службовим інтересом:

– Маргарита Воронова, так розуміємо? – уточнив високий і худий поліцейський. Напевно, Дудка.

– Так, це я.

– Назвіть свою дату народження і домашню адресу.

Я слухняно повторила те, що їм було відомо і без мене, і притиснула до грудей букет хризантем. У руці офіцера майнув мій паспорт, за ним послідував уважний погляд, і стало зрозуміло, що перевірку на ідентичність я пройшла.

– То що ви сама, Маргарито? Договорюйте.

– Сама з ним поїхала. З…з власного бажання.

Офіцер, який кругліший, недовірливо хмикнув:

– Роздягнені ви теж були, г-гм, за власним бажанням?

– Е-е… т-так. Саме так, – ледь помітно кивнула, але тут же схаменулася: – Але не в усіх місцях! Тільки ч-частково.

– Чому? Що ви робили без одягу з цим молодим чоловіком у громадському парку?

Що я робила, ніяк придумати не могла. Питання були за межею такту і, швидше за все, я б і далі блідла під чужими поглядами, якби синьоокий знову не обурився.

(Ну чому він за типажем розбійник, а не принц? Принци завжди ввічливі й шляхетні, стежать за манерами, красиво висловлюються і захищають честь беззахисної дами. А цей… хіба герой може поводитися так нахабно й зухвало?)

– Не так швидко, офіцере! Що за допити? По-перше, не в парку, а в моїй машині. А по-друге… що робили… Коханням займалися! Що тут незрозумілого? До дому не дотерпіли, я тільки сьогодні до міста повернувся, а тут парк… От і вийшло все трохи з-під контролю. Двері ненароком відчинилися, але ми одразу все поправили. Всі живі, ніхто не постраждав, то, може, розійдемося вже по-хорошому?

– Отже, ви перебуваєте з цим хлопцем у стосунках?

Питання адресували мені, і заперечувати було марно. Та й що я після такого зізнання могла відповісти? Тільки безпорадно обхопити плечі руками.

– Так, пе… перебуваємо. Типу того.

– А точніше? Відповідь важлива для фіксації правопорушення і міри адміністративного стягнення – тобто штрафу. Відповідайте, Маргарито, Данило Горобчик – ваш наречений?

Краще б офіцер не вимовляв вголос останнє припущення, бо в ту ж саму мить позаду пролунав крижаний рик, і я обомліла:

– Що-о?! Наре-че-ний?.. Та-ак, а ну йди сюди, смертний! Я тобі зараз дзьоба об асфальт начищу! А те, чим ти «не дотерпів» – зав’яжу морським вузлом і відірву до біса!.. Діти, а ну закрили вуха і марш звідси до мами!

Так, це був мій тато – вже поруч і дуже сердитий у розстебнутому чорному пальті й діловому костюмі, а з ним мама Даша, Сонечка та Їжачок. Всі стояли з роззявленими ротами і дивилися на те, що відбувається.

– Риточко? Слава богу, знайшлася! – Даша кинулася до мене, а я – напереріз татові. Який, ще секунда – і скрутив би синьоокому шию.

– Тату, будь ласка, не чіпай його! Я все поясню!

– Я тебе вб’ю, сопляк!

– Таточку, все не так, як ти думаєш! Він… пожартував!

Я щосили намагалася стримати свого батька, а цьому… Горобцю – ну й прізвище! – здається, було байдуже.

– Це твій тато? – хлопець лише всміхнувся, спокійно забираючи в офіцера свої документи, і сховав їх у кишеню. – Нічого собі, Попелюшко, оце ти влипла! А щодо пожартував… – він раптом теж став серйозним, дивлячись на Андрія Воронова поверх моєї голови, – Мені здавалося, ти приймала мене серйозно.

І ось це його «приймала» так прозвучало… що хоч стріляйся або під асфальт лізь від сорому.

Ненормальний! Навіть шкода, що молодший офіцер перешкодив Даші огріти його сумкою по голові і в останню секунду врятував від втрати пам’яті.

Я б зараз і сама із задоволенням це зробила!

Це ж мої батьки, що він – самогубець?!

– Ні, це ти влип, наречений! І намертво!

Тато таки дістав хлопця, схопив його рукою за лацкан куртки, і я злякалася не на жарт.

– Тату, не треба! – як остання тріска в бочку, влізла між ними з букетом, розуміючи, що ще трохи – і грубіян постраждає через мене по-справжньому. Хай там що, а відповідальність за те, що відбувається, лежала цілком на мені. – Він не винен, чуєш?! У нас серйозно! Серйозно, тату!

Не знаю, чи почув би мене тато, якби не мама Даша. Вона голосно гукнула чоловіка, і той зупинився.

– Андрію, не смій! Ти чуєш, що Рита каже! Риточко? – мама зробила крок ближче, поклавши руку мені на плече, і з подивом зазирнула в очі. – Невже це «він»? Той хлопець, так?