Глава 9

Наблизившись до столу, я впіймала погляд брата й непомітно похитала головою «Степане, не смій!», але рудий шибеник відвернувся й ліниво відкусив шматок своєї порції піци. Почухавши лоба, захрумтів розігрітою в духовці скоринкою.

Данил помітив моє повернення і повернув голову. Продовжував дивитися, поки я підходила до нього і сідала поруч, чи зображуючи увагу, чи то просто втомившись від товариства моєї сімʼї і мріючи опинитися зараз з іншими людьми й в іншому місці.

Наприклад, наодинці  з ефектною брюнеткою, з якою вони друзі, у машині біля старого парку – щоб закінчити те, що я їм завадила навіть почати. Уявляю, як я йому зараз «симпатична та дорога серцю». Напевно, подумки вже обриває пелюстки ромашці.

– Що? – озвалася на запитально підняту брову Горобчика.

– Я розповів твоїм батькам, як ми насправді познайомились.

Я тільки встигла сісти на стілець, як одразу напружилася, ніби присіла на голки.

– Справді? – у паніці зблідла, вчепившись у стіл. О ні, тільки не це!

– Звісно. Моя версія виявилася куди цікавішою за твою. Рито, чому ти не розповіла, що ми зустрілися в нічному клубі і що нас звела доля?

– Де?! – глухо видихнула я, не вірячи власним вухам, і широко кліпнула. Що він ще вигадав?

– Я відпочивав там із друзями і раптом побачив тебе. Ритулю, повір, – хлопець підняв руку і опустив її на спинку мого стільця. Утримав погляд, запросто вторгаючись в мій особистий простір, наче мав на це повне право, – це була незабутня зустріч! Навіщо її соромитись?

Я ковтнула, дивлячись на усміхнений у тонкому вищірі рот синьоокого, і зі страхом скоса глянула на батьків. Зрозуміло. Отже, задумав дрібну помсту. Хоча, знаючи, який ефект ця новина справить на моїх рідних – помста в хлопця вийде влучною.

– А що тут такого? – продовжував «колотися» Горобчик. – Даремно ти приховувала. У клуб для того й ходять, щоб відтягнутися, потанцювати… Ну й познайомитись. Чи ви проти? – він із зацікавленим викликом подивився на батьків. – Так Рита, наче, дівчина повнолітня. І танцює класно.

Тато дивився на гостя похмуро і спантеличено, крутячи в руках виделку. Мама Даша продовжувала сидіти із прямою спиною – ну, точно, як я. От тільки в руки себе вона взяла першою:

– Та ми не проти. Правда, Андрію? Просто… – Даша старанно добирала слова, – не очікували почути про нічний клуб. Риточко, – мама звернулася до мене, – коли ти встигла там побувати? Ти ж здебільшого завжди вдома. Невже соромилася нам сказати? Але, дівчинко моя, якщо хочеш, то ми, звісно…

– Ні я не хочу! – небилиці множилися, як снігова куля, загрожуючи придавити непомірною вагою. Треба було терміново щось відповідати і бажано переконливо. – Я… я там випадково опинилася. І лише один раз! Дівчата після універу затягли, відзначити здачу контрольної – пам’ятаєте, у нас були вечірні пари? Ми зовсім трохи посиділи, я випила один коктейль і пішла. А Данил… ну, тобто Даня, він… Він… – тепер уже я підшукувала потрібні слова, але марно. Із синьооким жодне пристойне пояснення не в’язалося!

– Та все як завжди, – відповів за мене Горобчик. – Побачив симпатичну дівчину, познайомився і напросився провести її додому. Вона, звісно, ​​погодилася.

Звісно?! Ну так, – здивувалася я подумки, – чого ще чекати від хлопця на десять балів.

– І часто в тебе трапляється це «як завжди»? – пророкотів тато. Його виделка небезпечно вперлася в стіл, і мама Даша тактовно кашлянула, тихенько покликавши тата на ім’я.

– Що ви! Після знайомства з Ритою – жодного разу! – переконливо відповів хлопець. Головне, чесно так. – Зараз у моєму житті тільки спорт, трохи навчання, ну і ваша донька. Я ж казав, що сьогодні в місто повернувся – Рита дочекатися не могла! А те, що ви почули на вулиці – було сказано не для вас, – нахабно заявив, – за це вибачте.

Поруч щось гучно впало на підлогу, і всі тут же повернули голови в бік Степана.

Брат сидів по інший бік від Горобчика, спостерігаючи за розмовою, але з вигуком: «Ого, як грюкнуло!» – пірнув рудою маківкою під стіл. Пошаривши рукою під стільцем, випростався і радісно всім повідомив: «Упс, я думав це сталеві кульки Данила стілець проломили, а виявилося – це моя щелепа!»

– Степане! – докірливо глянула на сина мама, – Ну скільки можна! – Соня злизнула з губ соус в очікуванні продовження вистави, а синьоокий хмикнув не без здивування:

– Кульки?! Він завжди у вас такий дотепник?

– Часто, – сам за всіх відповів Стьопка і простягнув гостю пласку тарілку, в яку встиг насипати з банки чи то цукрову пудру, чи то крохмаль. – Риті передай, чувак! – попросив дружелюбно. – Це я для десерту приготував і ке…

Горобчик, не підозрюючи підвоху, взяв тарілку, підніс до себе, але розвернути до мене не встиг…

– … Кексів!.. А-а-апчхи! – як Стьопка приставив до рота складену рупором долоню, підвівся, і голосно чхнув. Та так старанно, що здув із тарілки на хлопця весь білий порошок.

Побачивши, що накоїв – обличчя, волосся і груди синьоокого вкрилися шаром білої щільної пудри, Стьопка злякано схопився зі стільця і ​​вхопив зі столу тканинну серветку. Простягнув Горобчику із вибаченням:

– Ой, Даню, пробач! Я не хотів! Блін, ти як сніговик! На, візьми, будь ласка! Швидше витирайся, а то мені від Ритки знаєш як влетить!

Звісно ж, Горобчик серветку взяв і витер обличчя – все сталося так швидко, що ми навіть втрутитися не встигли, а хлопець вже розмазав по обличчю, просто поверх пудри, щедрий шар налитого в серветку кетчупу.

– Упс! – тихо й серйозно присвиснув Стьопка, оцінюючи результат своєї праці, а ми ошелешено роззявили роти. – Здається, ти вляпався, пташко.

– Що це?.. Якого біса?!

Синьоокий почервонів навіть під шаром соусу. Мабуть, так спритно «носом об стіл» його давно ніхто не прикладав. Схопившись зі стільця, хлопець відкинув серветку убік, страшно блимнув на брата побілілими віями і...

– Навіть не думай, Даниле!

-… глянув на Соню, яка ахнула, потім на Їжачка, що визирнув з-за краю столу, але головне – на тата… пограв на вилицях натягнутими жовнами… і сів назад на стілець. У кухні тут же пролунав характерний і гучний для подушки-пердушки звук…

Тільки гордість не дозволила Дані Горобчику підвестися і дістати з-під себе іграшку-пранк. І тільки Їжачок відреагував так, як і розраховував Стьопка. Голосно видихнув:

– Фу-у! Як не соромно! – і затиснув пальцями ніс.

– Мам? – у тиші, що утворилася за столом, неголосно покликав брат. Він уже повернувся до недоїденої піци, реалізувавши свій «чорний» план, і тепер збирався сунути до рота останній шматок.

– Що, Степане? – приречено видихнула Даша, опустивши плечі, і я її розуміла. Сподіватися на те, що наш Стьопка колись виросте і порозумнішає – схоже, було не варто.

– Ти Ритиному нареченому більше горох у салат не клади, а то його розірве ще до весілля!

Думаю, те, як сміявся тато з хлопчаками – вбило у Горобчику всю його самовпевненість. Принаймні, вечерю він закінчив мужньо і мовчки.

***

– Що це?

– Напевно, «Сволота-клей».

– Який ще клей?!

– Не дивуйся, новий Стьопчин винахід. Треба було раніше встати зі стільця, а тепер ти цю подушку від штанів нічим не відірвеш, тільки зрізати.

– Так дірка ж буде.

– Буде, але інакше ніяк.