Глава 8

Наш дім був новим, ліфт – великим і просторим, тож усі влізли одразу.

Відчинив двері Стьопка, мій п’ятнадцятирічний брат, і, побачивши на порозі квартири мене в обіймах хлопця, спочатку здивувався, а потім захоплено роззявив рота, роздивившись гостя, коли Соня йому у двох словах усе виклала – хто він такий і звідки взявся.

Куртка синьоокого була на мені, сам він стояв у футболці з короткими рукавами, тому брат не посоромився запитати – він узагалі вирізнявся рідкісною комунікабельністю. Спочатку простягнув руку, а коли йому її не потиснули, не засмутився, а поцікавився:

– Ого, чувак! Оце біцухи! Камінь! Ти качаєшся чи анаболіки п’єш? Вражає!

За останній рік Стьопка добряче витягнувся, став ще худішим, і йому це страшенно не подобалося. Головною мрією брата було стати схожим на Кріса Хемсворта в ролі Бога Тора, ну або хоча б на тата Андрія. Харизми крутити дівчатам голови братові вистачало і сміливості теж, а от м’язи до харизми рости ніяк не хотіли. А тут такий надихаючий екземпляр.

Якщо вже в мене щелепа відвисла, коли я побачила цього Горобця в одних джинсах, то в Стьопки й поготів.

– Ти хто? – не зрозумів синьоокий, коли перед його очима встала руда фізіономія, і в біцепс запросто потикали пальцем. – Гей, обережно, – попередив він холодно, перехопивши руку брата, – зламаєш, дрібното! Чим потім у носі колупатимеш?

А от це він дарма. Із Стьопкою краще не сваритися. Щоправда, звідки йому про це знати?

Батьки покосилися, але втручатися не стали. Мені здалося, що на губах у тата майнула усмішка, коли він перезирнувся з мамою Дашею і слідом за Їжачком завів у квартиру Соню. За кого-кого, а за Стьопу можна було не хвилюватися – ще не народився той, хто здатен образити цього хлопця і не пошкодувати про це. Я знала це так само добре, як моя сім’я, і тільки тому наважилася заговорити.

– Це Степан, мій брат. Даниле… відпусти його, будь ласка.

Цей хлопець Горобчик продовжував упевнено притискати мене до свого боку, навряд чи здогадуючись, як його близькість і долоня на талії діють на мене, позбавляючи дару мови. І, мабуть, на краще. Він бачив у мені іншу дівчину – хитру й безпринципну брехуху, і, озираючись на події сьогоднішнього вечора, я його розуміла. Навіть розуміла, чому він повернувся – тільки сподівалася, що знайомство пройде максимально швидко для нас усіх нас, і ми скоро розстанемося.

Головне, заспокоїти батьків, а далі я щось придумаю. Адже розходяться ж люди навіть через дрібниці!

Гість відпустив зап’ястя брата, і Стьопка тут же примружився. Сунувши руки в кишені широких спортивних штанів, підтягнув їх на худих стегнах і зауважив нудьгуючим тоном:

– Рит, а чого він у тебе такий понтовий? Простіше не могла знайти? Ти ж казала, що він культурний. – Брат скоса глянув на помітно зів’ялий у моїх руках букет і криво хмикнув: – Типу естет і таке інше.

– Не могла, – відповів за мене синьоокий. – Хто б їй дав обирати? А тобі що, квіточки не подобаються?

– Не дуже, – зізнався брат. – Я б своїй дівчині такі не подарував. То що ж виходить, це ти в Ритку втюрився?

У Стьопки теж існувала своя шкала крутості хлопців, а незнайомець зі мною стояв високий, привабливий і явно не із боязкого десятка, і я б на місці брата теж засумнівалася в його словах – усе ж таки він мене знав набагато краще за інших, от і здивувався. І, звісно, Горобчик це помітив.

– Виходить тільки фігура із трьох пальців і більше нічого. Хочеш багато знати – шуруй до бібліотеки, розумнику, а справи дорослих тебе не стосуються.

Стьопка нічого не відповів. Тільки плечима знизав і посторонився, але йти не поспішав – хай там як, а екземпляр до нас у дім потрапив цікавий, і він збирався його як слід розглянути. А можливо, і зробити хід у відповідь – якщо випаде нагода. Я теж дуже добре знала свого брата.

Ми увійшли до квартири і роззулися. Було вже досить пізно – за вікном стрімко темніло, знайомитися належало на нашій просторій кухні, і я показала гостю, куди пройти.

Там уже були тато і мама Даша. І, само собою, молодші діти – у нашому домі завжди все вирішувалося в присутності всієї сімʼї. Тож Їжачок і Соня вже сиділи за столом в очікуванні смаколиків, а сестра ще й новин – он як очі горять і стріляють на всі боки від цікавості. То на дорослого хлопця в нашій кухні подивиться, то на мене.

М-так, сьогодні я всіх змогла здивувати.

Хвилина мовчання затяглася, і мама тихо кашлянула. Послабивши краватку й розстебнувши біля коміра ґудзик, тато ступив уперед і представився, першим почавши розмову:

– Андрій Воронов, – простягнув руку хлопцеві і чесно зауважив: – Не скажу, що радий знайомству за таких обставин, але дещо нам з’ясувати не завадить, раз уже ти в нашому домі і виявився не з боязких.

Тато вже встиг зняти пальто та піджак, стояв у штанях і сорочці, і рукостискання в чоловіків вийшло міцним – наче сутичка, від якої мені стало не по собі. Допитуватися тато вмів, синьоокий теж тримався цілком зібрано, але чи був насправді тим «міцним горішком», яким здавався – це ще належало з’ясувати. Я ж подумки благала, щоб хлопця вистачило хоча б на годину – якщо він розколеться, то закінчення знайомства вийде ще гіршим, ніж його початок. А потім уже нехай мститься мені, як хоче. Все одно без вибачень перед ним не обійтися.

– Буває. Я теж сьогодні не збирався знайомитися з татом, хм, своєї дівчини, – знайшовся синьоокий. – Чесно кажучи, я сьогодні взагалі ні з ким не збирався знайомитись. Але коли вже ви наполягаєте… – хлопець посміхнувся і представився: – Даниїл Горобчик. Краще просто Даня, мені так звичніше.

– Хто? Горобчик?! – Стьопка раптом хрюкнув і розсміявся, а за ним і Їжачок захихотів – він як маленьке відзеркалення у свої сім років у всьому копіював старшого брата і зараз дрібно пирскав у чашку з соком. – З такими біцухами і… Горобчик?! О, я не можу! Чуваку, тепер я зрозумів, чому ти такий складний!

– Степане, помовчи! Добре хоч не Півник, – серйозно зауважив тато, а гість напружився.

– Це жарт, треба розуміти? – уточнив Данил прохолодно. – Якщо що, моє прізвище мене цілком влаштовує. І ні, у мене з цього приводу немає комплексів – жодних!

– Не кип’ятися! Просто думки вголос, – відповів тато й засунув руку в кишеню. – Тобі не пощастило, що ми не полетіли. А ще, що не оглухли. А якого ти польоту птах – це ми ще побачимо.

– Дивіться, мені не шкода. Хоча, швидше, це я вибрав невдалий день, щоб повернутися в місто. Стільки вражень – забагато для одного вечора.

– М-да вже, дочці вдалося нас здивувати.

– І мене теж. Сам уперше в серйозних стосунках, а вже наречений. Повірити не можу. Ритуль, може, ти скажеш, як так вийшло?

Цей Горобчик у незнайомому домі почувався, як риба у воді – анітрохи не соромлячись моїх батьків. А от я почервоніла, коли на його запитання не знайшлося відповіді.

– Я зроблю чай. Мамо, я тобі допоможу! – боягузливо втекла від хлопця і від перехресних поглядів тата й синьоокого. Підійшовши до серванта, відчинила скляні дверцята і почала виставляти чашки на стіл – найгарніші, з дорогого чайного сервізу, щоб хоч якось переключити увагу. Увійшовши до квартири, Горобчик більше мене не обіймав – мабуть, вирішивши, що з нього досить. Тепер уже моїм кроком було позбавити його цієї необхідності.

Але мама вирішила інакше. Діти зголодніли, на всіх чекала вечеря, тож вечір обіцяв затягнутися.