Розділ 21

Дівчина, спотикаючись і задихаючись, все одно продовжувала бігти. Сіра сукня липла до худого тіла. Волосся темне, кучеряве, злиплося пасмами, а очі скажено блищали. Вона кидала погляди навсібіч, намагаючись збагнути, де знаходиться, та світ наче розмивався. Дерева хитались, як живі, шелестіли зловісно, ніби шепотіли щось між собою. Їхні гілки тягнулися до неї, довгі, сухі, кострубаті, мовби прагнули втягнути її в темну утробу лісу. Здавалося, що земля дихає, а небо скручується в спіралі.

Голоси. Вони звучали то здалеку, то біля вуха. Шепіт, глузування, уривки фраз.
Дівчина різко зупинилася й оглянулася. Відступаючи, зачепилася за корінь і полетіла вниз. Її тіло покотилося вологою землею, допоки вона не зупинилася біля основи старого дуба й застогнала. Її пальці судомно вгризлися в ґрунт, ніби їй хотілося вкоренитися, втекти подалі від голосів, які лунали в її голові. Раптом вітер зірвався, закрутив довкола неї листя й шматки кори, і вона пронизливо закричала…

Калеб, почувши крик, зупинився.

— Ти чула? — звернувся до Ісабель, обертаючись.

Вона кивнула. Пес, загавкавши, кинувся вперед, і вони побігли за ним. Коли добігли до низини, собака зупинився. Перед ними, на вологій землі, лежала дівчина. Її тіло було вкрито багнюкою, а дихання було важким і уривчастим. Вітер усе ще крутився довкола неї, змушуючи Ісабель зупинитися. Дівчина застогнала й підняла голову. З її грудей вихопився хрипкий зойк, а потім вона дико вигукнула:

— Не чіпайте мене!

Ісабель підняла долоні вгору й лагідно промовила:

— Не бійся нас. Ми тобі не зашкодимо. Ми не вороги.

— Гм… а вона мені когось нагадує, — звузив очі Калеб.

— Це ж вона? — прошепотіла Ісабель. — Врятована відьма?

Пес загавкав, і дівчина, здригнувшись, обійняла себе руками. Калеб зробив крок і, приглянувшись до неї, за кілька секунд тихо промовив:

— Ти Крісті Моралес?

— Не підходь! — вона різко підвелася, ледь не впавши знову. Повітря довкола неї загуділо, і між її пальцями з’явилася сіра енергія.

— Калебе, не підходить ближче,  — Ісабель взяла його за руку. — Дівчина налякана. І… володіє магією.

— Угу. І що нам із нею робити?

Пес тихо заскавулів і почав повільно повзти до дівчини. Вона, стрепенувшись, поглянула на собаку. Довкола неї піднялося листя й повільно почало кружляти. Дівчина занервувала й, впавши на коліна, закрила долонями обличчя.

З-за дерев зненацька вибіг Бред. Поглянувши на Калеба, швидко промовив:

— Вона втекла, — показав на дівчину. — Просто встала й побігла. Ми думали, що вона одержима.

— Вона не одержима, — Ісабель поглянула на Бреда й відпустила руку Калеба. — Вона налякана. 

Дівчина підняла голову й перевела погляд на Бреда. Її вії тремтіли й вона хриплим голосом тихо промовила:

— Де я? — схлипнула й оглянулася. — Я не розумію, чому я тут.

Дівчина втиснула пальці в тканину сорочки, її плечі здригались. Пес легко торкнувся її ноги носом, ніби підтримуючи.

— Якщо знову… якщо це пастка… Я більше не витримаю.

— Не бійся нас, — промовив Бред. — Як тебе звати?

Вона зустрілася з ним поглядом. У голосі все ще тремтіла недовіра, але слова прозвучали чітко:

— Крісті… Моралес.

Калеб кивнув у бік Бреда, м’яко всміхаючись.

— А вона виросла. І ми відразу її не пізнали.

Бред здригнувся, ніби отримав неочікуваний удар спогадом. Очі його стали круглішими, а губи відкрились, не зронивши жодного звуку.

— Ні… — видихнув він. — Кріс… та Крісті? З косичками й динозаврами на наплічнику?

Крісті знизала плечима, губи смикнулися в слабкій тіні усмішки:

— Так. А ти справді Бред Донаван? Або… моя хвора уява.

— Я не твоя хвора уява, — він обережно підняв долоні. — Ти ж, здається, переїхала з батьками…

— Так. І… понад рік тому вони загинули в автокатастрофі. А я… вирішила повернутися до Нового Орлеана.

Вона ковтнула клубок у горлі, обійняла себе руками, ніби стримувала щось більше, ніж спогади.

— Крісті, пробач, що питаю це, — тихо промовила Ісабель, зробивши пів кроку вперед. — Але… ти пам’ятаєш… щось?

Крісті зиркнула на неї, злякано й насторожено. Ісабель зупинилась. Дівчина зітхнула, і її плечі здригнулися. Навколо, ніби відповідаючи замість неї, ворухнулось повітря, ледь чутно, та з напругою, як перед бурею. Сухе листя закрутилось у крихітному вихорі біля її босих ніг. Вона опустила погляд й стиснула кулаки.

— Я не хочу пригадувати. Не хочу…

— Пробач, — промовила Ісабель і зробила крок до неї. — Ти, головне, не хвилюйся. Ми допоможемо тобі.

Калеб перевів погляд на Бреда й ледь чутно промовив:

— У шостому класі вона викликала сильні пориви вітру на уроці фізкультури. Пам’ятаєш?

— І саме після того інциденту ми переїхали з батьками, — прошепотіла Крісті.

Бред наблизився й подав Крісті руку. Вона мигцем поглянула на його долоню й затремтіла. Пальці її знову стиснулись у кулаки й нігті впилися в шкіру.

— Не бійся, я не завдам тобі шкоди, — лагідно промовив Бред, і в його очах, карих і теплих, промайнув м’який блиск. — Я дійсно спершу тебе не пізнав. Пробач.

Крісті нахмурилася й схлипнула.

— Тобі страшно. Я розумію. Дозволь забрати твій страх? — промовила Ісабель і повільно почала підступати до неї.

— Як ти це зробиш? — злякано вигукнула Крісті, і листя знову піднялося довкола неї.

— Страх сковує тебе. Ти не можеш зрозуміти, чи це реальність, чи обман. Я допоможу тобі.

Калеб зітхнув і поглянув на Бреда, ніби питаючи, чи варто втручатися. Але той ледь помітно похитав головою.

Ісабель зробила ще крок. Її голос звучав спокійно, як тиха пісня перед сном:

— Просто дозволь мені торкнутися твого плеча. Нічого більше.

— Ні... — Крісті захиталася, але вже не тікала. Листя довкола опустилося, наче вітер втомився боротися.

— Це лише дотик. І трохи тепла, — Ісабель простягнула руку, — я нічого не візьму від тебе, лише заберу те, що тобі шкодить. Те, що мучить тебе зсередини.

Її очі тремтіли й вії злиплися від сліз. Нарешті, ніби підкорившись невидимій силі, вона кивнула, й Ісабель обережно торкнулася її плеча. З її долоні вирвався тонкий потік червоної енергії, який пульсував ніби живий. Очі Крісті розширилися й тіло різко сіпнулося. Вітер знову зірвався й закрутився спіраллю й раптово стих.

— Відчуваєш? — прошепотіла Ісабель. — Вогонь очищає. Не завдає тобі болю. Лише забирає твій страх.

Крісті глибоко вдихнула, і з її тіла вийшов чорно-сірий згусток, який миттєво спопелився у вогні.

— Це не одержимість, — лагідно промовила Ісабель. — Це твій згусток страху, який накопився в тобі за весь час. І не бійся своєї магії. Вона прекрасна. Вона жива. 

Ісабель усміхнулася й, поглянувши на Калеба, кивнула. Пес обережно підійшов до Крісті й лизнув її руку. Та здригнулася, але не відсахнулася, і в її погляді з’явилося щось живе, тепле.

— Ті сектанти… вони місцеві, — поглянула на Ісабель. — Сподіваюся… ви знайдете їх усіх. І зупините це. Бо те, що вони робили з нами… це жахливо.

— Дозволиш? — Бред торкнувся її плеча, і вона, поглянувши на нього, швидко закліпала й за кілька секунд кивнула.

Бред підняв її на руки й, поглянувши на Калеба, промовив:

— Якби я знав раніше, що це вона…

Калеб усміхнувся й розвів руками.

— Тепер все у твоїх руках. У прямому сенсі цього слова.