Розділ 21

Коли Бред пішов, міцно тримаючи Крісті на руках, Ісабель поглянула на пса, який не видавав жодного звуку, і звернула увагу на металевий блиск на його шиї. Вона присіла поруч й обережно торкнулася пальцями до нашийника. Пес не пручався, навпаки, ніби навмисне нахилив голову, щоб їй було зручніше.

— У нього на нашийнику є ідентифікаційний жетон… — прошепотіла Ісабель. — «Вул. Мейбл, 22, кв. 22». — Вона підвела погляд на Калеба. — Є така вулиця в Новому Орлеані?

Калеб кивнув, обводячи поглядом ліс.

— Так, знаю її. П’ятнадцять хвилин машиною, якщо без заторів.

— Однак я впевнена, що учора на нашийнику жетона не було… — захитала головою. — Нічого не можу зрозуміти.

Ісабель провела рукою по його м’якій шерсті й додала:

— Я хотіла сьогодні провідати його в клініці. А він якимось дивом спершу знайшов дівчину, а потім нас привів до неї. І рани вже немає. А його поранили кігтями Тайрона.

Пес глянув на неї і завиляв хвостом. Калеб підійшов ближче й на мить поклав руку їй на плече.

— Звучить так, ніби він… також винятковий.

— Ну так, він... незвичайний. І навіть трішки нагадує мені Баргрима. Але ж… він не міг повернутися. Ти ж не Баргрим?

Пес гавкнув й опустив морду.

— Ні. Ти не можеш ним бути. Це лише моє бажання. Нездійсненне.

Ісабель підвелася. Калеб поцілував її у верхівку. Та перш ніж вони встигли обговорити подальші дії, він різко оглянувся і його тіло напружилося. Він звузив очі, вдивляючись у тінь між деревами.

— Що там? — Ісабель також озирнулася.

Пес враз підвів голову й насторожився. Його шерсть на загривку настовбурчилася, паща смикнулися, оголюючи білі ікла, і він загарчав. Між стовбурами дерев щось промайнуло. Тінь. Беззвучна, швидка, мов згусток диму, що не відбивав світла.

— Я щось побачив, — прошепотів Калеб.

— Або хтось стежить за нами, — додала Ісабель, мимоволі роблячи крок ближче до нього.

Калеб зиркнув на неї й обійняв. Пес знову гаркнув і розвернувся в бік лісу, скалячись у невідомість. Щось спостерігало за ними. І здавалося, це щось знало, хто вони.

— Ходімо, — промовив Калеб, й Ісабель кивнула.

Вони вийшли з лісу, й Ісабель, ще раз поглянувши на жетон на нашийнику, зітхнула.

— Його потрібно повернути господарю.

— Якщо хочеш я поїду з тобою.

— Хочу, однак я повинна це зробити сама.

Ісабель ніяково усміхнулася й, знизавши плечима, додала:

— Просто... ще не звикла до… до тебе поруч. Лише не ображайся…

— Я не ображаюся, — усміхнувся. — Якщо потрібно, то буду поруч.

Калеб нахилився й легко, майже невідчутно, поцілував її в щоку.

— І навіть не втік, — тихо промовила вона й лукаво ляснула його по сідницях. Калеб завмер на секунду, здивований і зачарований водночас. — А це, знаєш… досить приємно.

Ісабель щиро усміхнулася, так, що щось тепло стисло в грудях. Калеб не стримався, підхопив її в обійми, легко перекинув через плече й у відповідь ніжно поплескав по сідницях.

— Ти ще пожалкуєш, — засміялася вона, звиваючись у нього на плечі, але в голосі звучало щось більше, ніж гра.

Вона підняла голову, гукнула пса, і він, виляючи хвостом, пішов слідом за ними.

— Калебе, ну все, досить, опусти мене, — засміялася Ісабель.

Калеб ще кілька кроків проніс її на плечі, перш ніж обережно спустити на землю.
— Добре, добре, я здаюся, — підняв долоні вгору. — Хоч і було зручно.

— Не сумніваюся, — пирхнула Ісабель, поправляючи волосся.

Вони неквапно рушили стежкою, час від часу поглядаючи на пса, який упевнено біг попереду. Нарешті серед дерев замерехтів знайомий дах будинку.

— Зовсім забула, що в мене ще й дах пошкоджений, — закотила очі Ісабель.

— Дахи лагодити я не вмію. Кажу відразу.

Ісабель хмикнула й легко штовхнула його ліктем у бік.

— А я-то думала, що ти майстер на всі руки.

— Я також не думав, що стану твоїм першим… у поцілунку.

— Гм… Один-один.

Ісабель відчинила дверцята машини, і пес одразу застрибнув усередину, вмощуючись на сидінні.

— Якщо щось піде не так — одразу телефонуй.

— Все буде гаразд, — кивнула Ісабель, і куточки її губ здригнулися.

Калеб нахилився й доторкнувся вустами до її чола:

— Я серйозно.

— І я, — підняла голову й торкнулася губами його щоки. — І номера телефону в мене твого немає. І взагалі, користуватися ним до пуття ще не навчилася. Але я знаю, де ти живеш.

Калеб стиснув вуста, але усмішка все одно пробилась. Вона сіла в машину, завела двигун і не озираючись поїхала.

З вузьких старовинних вуличок французького кварталу, вулиці змінювалися в більш сучасні. Час від часу вона зупинялася на світлофорах або кружляла по колу, намагаючись розібратися в адресах, доки, нарешті, не побачила ту потрібну вулиці. Ісабель зупинила машину біля будинку номер двадцять і виглянула у вікно, запитавши в перехожого, де знаходиться будинок номер двадцять два. Чоловік підказав, що потрібно проїхати трохи вперед і повернути направо на першому перехресті. Ісабель кивнула, подякувавши йому, і, подумавши кілька секунд, поїхала далі.

Зупинившись біля потрібного будинку, вона вийшла з машини, відчинила дверцята, і пес одразу вистрибнув назовні, поглянувши на неї.

— Ну що, ходімо, — кивнула Ісабель і поглянула на багатоповерхівку. — А тут гарно. У таких будинках я ще не жила.

Вона підійшла до дверей, перевіривши наявність дзвінка, і голосно фиркнула.

— Ну а далі що? Як нам зайти? Не використовувати ж магію?

Раптом двері відчинилися, і з будинку вийшов чоловік. Ісабель миттєво притримала двері силою, озирнувшись, кивнула псу, і вони швидко прошмигнули всередину.

— А ми просто везучі, — усміхнулася Ісабель.

Знайшовши квартиру двадцять два, Ісабель натиснула на дзвінок, і двері відчинилися майже одразу. Перед нею повстав чоловік середнього віку, високий і статний. Він був одягнений у простий білий одяг. А волосся мало ледве помітний білий відтінок, а очі були ясні, блакитні, немов небо без хмар.

— Ми знайомі...