Розділ 21

Дівчина, спотикаючись і задихаючись, все одно продовжувала бігти. Сіра сукня липла до худого тіла. Волосся темне, кучеряве, злиплося пасмами, а очі скажено блищали. Вона кидала погляди навсібіч, намагаючись збагнути, де знаходиться, та світ наче розмивався. Дерева хитались, як живі, шелестіли зловісно, ніби шепотіли щось між собою. Їхні гілки тягнулися до неї, довгі, сухі, кострубаті, мовби прагнули втягнути її в темну утробу лісу. Здавалося, що земля дихає, а небо скручується в спіралі.

Голоси. Вони звучали то здалеку, то біля вуха. Шепіт, глузування, уривки фраз.
Дівчина різко зупинилася й оглянулася. Відступаючи, зачепилася за корінь і полетіла вниз. Її тіло покотилося вологою землею, допоки вона не зупинилася біля основи старого дуба й застогнала. Її пальці судомно вгризлися в ґрунт, ніби їй хотілося вкоренитися, втекти подалі від голосів, які лунали в її голові. Раптом вітер зірвався, закрутив довкола неї листя й шматки кори, і вона пронизливо закричала…

Калеб, почувши крик, зупинився.

— Ти чула? — звернувся до Ісабель, обертаючись.

Вона кивнула. Пес, загавкавши, кинувся вперед, і вони побігли за ним. Коли добігли до низини, собака зупинився. Перед ними, на вологій землі, лежала дівчина. Її тіло було вкрито багнюкою, а дихання було важким і уривчастим. Вітер усе ще крутився довкола неї, змушуючи Ісабель зупинитися. Дівчина застогнала й підняла голову. З її грудей вихопився хрипкий зойк, а потім вона дико вигукнула:

— Не чіпайте мене!

Ісабель підняла долоні вгору й лагідно промовила:

— Не бійся нас. Ми тобі не зашкодимо. Ми не вороги.

— Гм… а вона мені когось нагадує, — звузив очі Калеб.

— Це ж вона? — прошепотіла Ісабель. — Врятована відьма?

Пес загавкав, і дівчина, здригнувшись, обійняла себе руками. Калеб зробив крок і, приглянувшись до неї, за кілька секунд тихо промовив:

— Ти Крісті Моралес?

— Не підходь! — вона різко підвелася, ледь не впавши знову. Повітря довкола неї загуділо, і між її пальцями з’явилася сіра енергія.

— Калебе, не підходить ближче,  — Ісабель взяла його за руку. — Дівчина налякана. І… володіє магією.

— Угу. І що нам із нею робити?

Пес тихо заскавулів і почав повільно повзти до дівчини. Вона, стрепенувшись, поглянула на собаку. Довкола неї піднялося листя й повільно почало кружляти. Дівчина занервувала й, впавши на коліна, закрила долонями обличчя.

З-за дерев зненацька вибіг Бред. Поглянувши на Калеба, швидко промовив:

— Вона втекла, — показав на дівчину. — Просто встала й побігла. Ми думали, що вона одержима.

— Вона не одержима, — Ісабель поглянула на Бреда й відпустила руку Калеба. — Вона налякана. 

Дівчина підняла голову й перевела погляд на Бреда. Її вії тремтіли й вона хриплим голосом тихо промовила:

— Де я? — схлипнула й оглянулася. — Я не розумію, чому я тут.

Дівчина втиснула пальці в тканину сорочки, її плечі здригались. Пес легко торкнувся її ноги носом, ніби підтримуючи.

— Якщо знову… якщо це пастка… Я більше не витримаю.

— Не бійся нас, — промовив Бред. — Як тебе звати?

Вона зустрілася з ним поглядом. У голосі все ще тремтіла недовіра, але слова прозвучали чітко:

— Крісті… Моралес.

Калеб кивнув у бік Бреда, м’яко всміхаючись.

— А вона виросла. І ми відразу її не пізнали.

Бред здригнувся, ніби отримав неочікуваний удар спогадом. Очі його стали круглішими, а губи відкрились, не зронивши жодного звуку.

— Ні… — видихнув він. — Кріс… та Крісті? З косичками й динозаврами на наплічнику?

Крісті знизала плечима, губи смикнулися в слабкій тіні усмішки:

— Так. А ти справді Бред Донаван? Або… моя хвора уява.

— Я не твоя хвора уява, — він обережно підняв долоні. — Ти ж, здається, переїхала з батьками…

— Так. І… понад рік тому вони загинули в автокатастрофі. А я… вирішила повернутися до Нового Орлеана.

Вона ковтнула клубок у горлі, обійняла себе руками, ніби стримувала щось більше, ніж спогади.

— Крісті, пробач, що питаю це, — тихо промовила Ісабель, зробивши пів кроку вперед. — Але… ти пам’ятаєш… щось?

Крісті зиркнула на неї, злякано й насторожено. Ісабель зупинилась. Дівчина зітхнула, і її плечі здригнулися. Навколо, ніби відповідаючи замість неї, ворухнулось повітря, ледь чутно, та з напругою, як перед бурею. Сухе листя закрутилось у крихітному вихорі біля її босих ніг. Вона опустила погляд й стиснула кулаки.

— Я не хочу пригадувати. Не хочу…

— Пробач, — промовила Ісабель і зробила крок до неї. — Ти, головне, не хвилюйся. Ми допоможемо тобі.

Калеб перевів погляд на Бреда й ледь чутно промовив:

— У шостому класі вона викликала сильні пориви вітру на уроці фізкультури. Пам’ятаєш?

— І саме після того інциденту ми переїхали з батьками, — прошепотіла Крісті.

Бред наблизився й подав Крісті руку. Вона мигцем поглянула на його долоню й затремтіла. Пальці її знову стиснулись у кулаки й нігті впилися в шкіру.

— Не бійся, я не завдам тобі шкоди, — лагідно промовив Бред, і в його очах, карих і теплих, промайнув м’який блиск. — Я дійсно спершу тебе не пізнав. Пробач.

Крісті нахмурилася й схлипнула.

— Тобі страшно. Я розумію. Дозволь забрати твій страх? — промовила Ісабель і повільно почала підступати до неї.

— Як ти це зробиш? — злякано вигукнула Крісті, і листя знову піднялося довкола неї.

— Страх сковує тебе. Ти не можеш зрозуміти, чи це реальність, чи обман. Я допоможу тобі.

Калеб зітхнув і поглянув на Бреда, ніби питаючи, чи варто втручатися. Але той ледь помітно похитав головою.

Ісабель зробила ще крок. Її голос звучав спокійно, як тиха пісня перед сном:

— Просто дозволь мені торкнутися твого плеча. Нічого більше.

— Ні... — Крісті захиталася, але вже не тікала. Листя довкола опустилося, наче вітер втомився боротися.

— Це лише дотик. І трохи тепла, — Ісабель простягнула руку, — я нічого не візьму від тебе, лише заберу те, що тобі шкодить. Те, що мучить тебе зсередини.

Її очі тремтіли й вії злиплися від сліз. Нарешті, ніби підкорившись невидимій силі, вона кивнула, й Ісабель обережно торкнулася її плеча. З її долоні вирвався тонкий потік червоної енергії, який пульсував ніби живий. Очі Крісті розширилися й тіло різко сіпнулося. Вітер знову зірвався й закрутився спіраллю й раптово стих.

— Відчуваєш? — прошепотіла Ісабель. — Вогонь очищає. Не завдає тобі болю. Лише забирає твій страх.

Крісті глибоко вдихнула, і з її тіла вийшов чорно-сірий згусток, який миттєво спопелився у вогні.

— Це не одержимість, — лагідно промовила Ісабель. — Це твій згусток страху, який накопився в тобі за весь час. І не бійся своєї магії. Вона прекрасна. Вона жива. 

Ісабель усміхнулася й, поглянувши на Калеба, кивнула. Пес обережно підійшов до Крісті й лизнув її руку. Та здригнулася, але не відсахнулася, і в її погляді з’явилося щось живе, тепле.

— Ті сектанти… вони місцеві, — поглянула на Ісабель. — Сподіваюся… ви знайдете їх усіх. І зупините це. Бо те, що вони робили з нами… це жахливо.

— Дозволиш? — Бред торкнувся її плеча, і вона, поглянувши на нього, швидко закліпала й за кілька секунд кивнула.

Бред підняв її на руки й, поглянувши на Калеба, промовив:

— Якби я знав раніше, що це вона…

Калеб усміхнувся й розвів руками.

— Тепер все у твоїх руках. У прямому сенсі цього слова.

Коли Бред пішов, міцно тримаючи Крісті на руках, Ісабель поглянула на пса, який не видавав жодного звуку, і звернула увагу на металевий блиск на його шиї. Вона присіла поруч й обережно торкнулася пальцями до нашийника. Пес не пручався, навпаки, ніби навмисне нахилив голову, щоб їй було зручніше.

— У нього на нашийнику є ідентифікаційний жетон… — прошепотіла Ісабель. — «Вул. Мейбл, 22, кв. 22». — Вона підвела погляд на Калеба. — Є така вулиця в Новому Орлеані?

Калеб кивнув, обводячи поглядом ліс.

— Так, знаю її. П’ятнадцять хвилин машиною, якщо без заторів.

— Однак я впевнена, що учора на нашийнику жетона не було… — захитала головою. — Нічого не можу зрозуміти.

Ісабель провела рукою по його м’якій шерсті й додала:

— Я хотіла сьогодні провідати його в клініці. А він якимось дивом спершу знайшов дівчину, а потім нас привів до неї. І рани вже немає. А його поранили кігтями Тайрона.

Пес глянув на неї і завиляв хвостом. Калеб підійшов ближче й на мить поклав руку їй на плече.

— Звучить так, ніби він… також винятковий.

— Ну так, він... незвичайний. І навіть трішки нагадує мені Баргрима. Але ж… він не міг повернутися. Ти ж не Баргрим?

Пес гавкнув й опустив морду.

— Ні. Ти не можеш ним бути. Це лише моє бажання. Нездійсненне.

Ісабель підвелася. Калеб поцілував її у верхівку. Та перш ніж вони встигли обговорити подальші дії, він різко оглянувся і його тіло напружилося. Він звузив очі, вдивляючись у тінь між деревами.

— Що там? — Ісабель також озирнулася.

Пес враз підвів голову й насторожився. Його шерсть на загривку настовбурчилася, паща смикнулися, оголюючи білі ікла, і він загарчав. Між стовбурами дерев щось промайнуло. Тінь. Беззвучна, швидка, мов згусток диму, що не відбивав світла.

— Я щось побачив, — прошепотів Калеб.

— Або хтось стежить за нами, — додала Ісабель, мимоволі роблячи крок ближче до нього.

Калеб зиркнув на неї й обійняв. Пес знову гаркнув і розвернувся в бік лісу, скалячись у невідомість. Щось спостерігало за ними. І здавалося, це щось знало, хто вони.

— Ходімо, — промовив Калеб, й Ісабель кивнула.

Вони вийшли з лісу, й Ісабель, ще раз поглянувши на жетон на нашийнику, зітхнула.

— Його потрібно повернути господарю.

— Якщо хочеш я поїду з тобою.

— Хочу, однак я повинна це зробити сама.

Ісабель ніяково усміхнулася й, знизавши плечима, додала:

— Просто... ще не звикла до… до тебе поруч. Лише не ображайся…

— Я не ображаюся, — усміхнувся. — Якщо потрібно, то буду поруч.

Калеб нахилився й легко, майже невідчутно, поцілував її в щоку.

— І навіть не втік, — тихо промовила вона й лукаво ляснула його по сідницях. Калеб завмер на секунду, здивований і зачарований водночас. — А це, знаєш… досить приємно.

Ісабель щиро усміхнулася, так, що щось тепло стисло в грудях. Калеб не стримався, підхопив її в обійми, легко перекинув через плече й у відповідь ніжно поплескав по сідницях.

— Ти ще пожалкуєш, — засміялася вона, звиваючись у нього на плечі, але в голосі звучало щось більше, ніж гра.

Вона підняла голову, гукнула пса, і він, виляючи хвостом, пішов слідом за ними.

— Калебе, ну все, досить, опусти мене, — засміялася Ісабель.

Калеб ще кілька кроків проніс її на плечі, перш ніж обережно спустити на землю.
— Добре, добре, я здаюся, — підняв долоні вгору. — Хоч і було зручно.

— Не сумніваюся, — пирхнула Ісабель, поправляючи волосся.

Вони неквапно рушили стежкою, час від часу поглядаючи на пса, який упевнено біг попереду. Нарешті серед дерев замерехтів знайомий дах будинку.

— Зовсім забула, що в мене ще й дах пошкоджений, — закотила очі Ісабель.

— Дахи лагодити я не вмію. Кажу відразу.

Ісабель хмикнула й легко штовхнула його ліктем у бік.

— А я-то думала, що ти майстер на всі руки.

— Я також не думав, що стану твоїм першим… у поцілунку.

— Гм… Один-один.

Ісабель відчинила дверцята машини, і пес одразу застрибнув усередину, вмощуючись на сидінні.

— Якщо щось піде не так — одразу телефонуй.

— Все буде гаразд, — кивнула Ісабель, і куточки її губ здригнулися.

Калеб нахилився й доторкнувся вустами до її чола:

— Я серйозно.

— І я, — підняла голову й торкнулася губами його щоки. — І номера телефону в мене твого немає. І взагалі, користуватися ним до пуття ще не навчилася. Але я знаю, де ти живеш.

Калеб стиснув вуста, але усмішка все одно пробилась. Вона сіла в машину, завела двигун і не озираючись поїхала.

З вузьких старовинних вуличок французького кварталу, вулиці змінювалися в більш сучасні. Час від часу вона зупинялася на світлофорах або кружляла по колу, намагаючись розібратися в адресах, доки, нарешті, не побачила ту потрібну вулиці. Ісабель зупинила машину біля будинку номер двадцять і виглянула у вікно, запитавши в перехожого, де знаходиться будинок номер двадцять два. Чоловік підказав, що потрібно проїхати трохи вперед і повернути направо на першому перехресті. Ісабель кивнула, подякувавши йому, і, подумавши кілька секунд, поїхала далі.

Зупинившись біля потрібного будинку, вона вийшла з машини, відчинила дверцята, і пес одразу вистрибнув назовні, поглянувши на неї.

— Ну що, ходімо, — кивнула Ісабель і поглянула на багатоповерхівку. — А тут гарно. У таких будинках я ще не жила.

Вона підійшла до дверей, перевіривши наявність дзвінка, і голосно фиркнула.

— Ну а далі що? Як нам зайти? Не використовувати ж магію?

Раптом двері відчинилися, і з будинку вийшов чоловік. Ісабель миттєво притримала двері силою, озирнувшись, кивнула псу, і вони швидко прошмигнули всередину.

— А ми просто везучі, — усміхнулася Ісабель.

Знайшовши квартиру двадцять два, Ісабель натиснула на дзвінок, і двері відчинилися майже одразу. Перед нею повстав чоловік середнього віку, високий і статний. Він був одягнений у простий білий одяг. А волосся мало ледве помітний білий відтінок, а очі були ясні, блакитні, немов небо без хмар.

— Ми знайомі...