Глава 8

Однак реальність не завжди збігається з планами. Наступного дня університетом поширилася відео-гіфка, піднімаючи настрій студентам, на якій я в’їжджаю у Ваньку. Знову й знову жадібно обхоплюю хлопця за шию, приклеююся павуком, щоб уже за секунду зіштовхнути у фонтан.

Феєричне видовище з каскадом бризок і подивом на обличчях глядачів. Ха-ха. Може, я б і сама посміялася з незграбної пігалиці, яка тікає на роликах, якби не зрозуміла, наскільки нерозумно виглядала збоку. А побачивши відео, вирішила дати Горобчику перепочинок, щоб уникнути розправи по гарячому.

Хтозна, що в цих популярних хлопців на думці, особливо, коли вони перетворюються на об’єкт глузувань. Я ж не самогубець! Та й менша за нього вдвічі.

Але минув день, за ним другий, і я зважилася.

Жах, до чого ж складно виявилося зловити Горобчика одного! Що за манера ходити натовпом, немов ми не боремося за індивідуальність, а живемо на зорі первіснообщинного ладу? Ще б по парах розбилися, як у дитячому садку — смішно! Майже виснажилася, відстежуючи його в коридорах і на сходових прольотах, як шпигун, поки нарешті не притиснула хлопця до стіни.

І де б ви думали? Правильно, неподалік від чоловічого туалету. Фрррр…

Коса туго стягувала волосся, а круглі окуляри щільно сиділи на носі, коли я вискочила з-за рогу, перегородивши Іванові шлях.

— При-ивіт! — постаралася, щоб моя посмішка засліпила його так само яскраво, як посмішка доктора Лівсі капітана Флінта. — А ось і я!

Горобчик оторопів і зупинився.

Судячи з того, як спантеличено він втупився в мої зуби — з посмішкою я точно переборщила, все-таки не на прийомі в дантиста. Тож яскравість довелося пригасити, покашлявши в кулачок: кхе-кхе!

— І хто це — ти? Що все це означає? — холодно запитав.

— Як, хто? — я дуже натурально здивувалася. — Катя Уфімцева, звісно!

Ванька зійшов із місця, явно збираючись мене обійти, та де там! Я знову перегородила йому шлях.

— Слухай, хіба ми знайомі? — він підняв темну брову не без роздратування.

— Ну, певною мірою так, — я з готовністю кивнула. — Якщо ти ще не здогадався, то це саме мене ти позавчора врятував біля фонтану в «Трьох китах». Я тікала від страшного дога, а ти героїчно прийняв удар на себе!

І байдуже, що насправді це я летіла за страшним догом на роликах. Коли красунчик Горобчик на відео знову й знову падає у фонтан, хто звертатиме увагу на таку дрібницю?!

Ось тепер Горобчик зупинився. Поглянув зі здивуванням.

— То це була ти?! Та ненормальна мавпа — ти?! Чорт! — він сердито видихнув. — Ти ж мене мало не втопила!

Чого?! Я насупилася. От мавпою мене ще ніхто не називав! Так ми що, виявляється, тварин не любимо? Хм! Так і запишемо в блокнот для анамнезу: познайомити із Сьомою!

Але на ділі постаралася посміхнутися.

— Я! Вибач, що втекла, але я так злякалася! — моргнула точнісінько, як Лялька, коли вперше побачила фото Мериліна Менсона, — оторопіло-захоплено. — Страшенно боюся собак! Більше догів — тільки злих хлопців!

Одна секунда. Дві. Три…

Ви знаєте, що у звичайних людей, які зустрічають у натовпі незнайоме обличчя, увага на ньому затримується щонайбільше секунди на три, поки повністю не розсіється. І тільки четверта секунда визначає: чи зацікавила вас людина. І ось цю першу, чіпку увагу, коли людина закарбовується в пам’ять, часто повернути неможливо. Але я не дарма бігла вулицею, замерзнувши як бурулька, і не просто так стрибала у фонтан. Я сподівалася, що наука допоможе.

…Чотири. Є!

Горобчик відсканував мою зовнішність і затримав погляд на обличчі. Йому було цікаво. Чудово!

…П’ять. Інтерес пропав.

І все ж не таким уже й грубіяном виявився Іван, щоб позбутися мене. Хоч би як йому хотілося піти, він усе-таки сказав:

— Гаразд. Я радий, що з тобою все гаразд, е-е…

— Катя! — я не посоромилася нагадати.

— Катя. Просто забудь усе, що трапилося, домовилися? Прощавай.

Він зробив крок убік, але знову з подивом спіткнувся об мене.

— Що за…

Ні-ні! Не так швидко, гарант моєї кар’єри вченого! Яке прощання, коли ми тільки-но знайшли одне одного?! Я знову широко посміхнулася, показавши хлопцеві, що в мене й ікла є. Часто-часто заморгала й томно зітхнула, зовсім як дами з кіно п’ятдесятих, поправивши на носі окуляри.

Горобчик пригорюнився. Навіть куточок губ провис. Він що, вирішив, що я вже закохалася?

— Е-е, послухай, Катю, а ось це ти даремно. Краще не треба.

Точно вирішив!

— А в мене для тебе сюрприз є! — випалила. І повторила загадково: — Сюрпри-из!

От із Лялькою б прийомчик за дві секунди спрацював! Одразу б очі загорілися, а Ваньку навіть не пройняло.

— Тільки не кажи, що вирішила повідомити про мій подвиг студентській газеті або щось у цьому дусі, — похмуро припустив хлопець і раптом напружився. — Що? Невже вирішила?

А то!

— Ваню, не стану брехати, — гордо підняла я підборіддя. — Саме так! Я збираюся зробити тебе героєм!

Ого, як голосно в хлопця відвисла щелепа, навіть я здригнулася! Чи це ключі об підлогу грохнули?

— Мене, запікано ким? Чого-о?! — сині очі розплющилися.

Точно! Ключі разом із рюкзаком. Я підняла з підлоги чужі предмети й сунула Горобчику в руки.

— Вань, ну це ж чудово! Подумай сам! Не щодня дівчат рятують такі хлопці, як ти! Так і бачу заголовки в газетах, розвішані по всьому університету, «Горобчик — наш герой! Супермен сучасності!» І твоє фото у фонтані в мокрій майці на весь зріст. Це ж так романтично! — Я притиснула руки до грудей, мрійливо задивившись у стелю. Схаменулася:

— У мене й знайомі в редакції є! Ти тепер, можна сказати, мій кумир! Та наша зустріч із тобою взагалі Доля! Відчуваєш? — і знову оченятами заплескала «хлоп-хлоп» і посмішку розтягнула на пів обличчя, як у доктора Лівсі.

Дивно. Щось на нього не діє моя чарівність. Може, вся справа в окулярах?

Ванька раптом прийшов до тями, напижився, згріб мене в оберемок і струснув за комір.

— Е-е-ей! Обережніше! — я обурилася. Дивись, який запальний. — Може, тебе психологу показати, Горобчику? Тебе випадково дог не покусав? То-то він мені відразу не сподобався!

— Слухай, ти! Дрібнота очкаста! — проричав Іван, нависнувши зверху. — Як там тебе? Уфімцева? Ти звідки така взялася?! А ну топай собі, куди йшла, разом із порадами! Бачить вона! Я тобі дам героя! Я тобі такого кумира покажу, що вся твоя романтика на корені засохне! Разом із почуттями! Забирайся звідси!

— Е-е, а як же газета? А майка, яка мокра? — але ніжки слухняно затопали по підлозі, перебираючи дощечки. Ну й силища! — Ваню, а як же доля?!

— Що-що?

Мене знову неввічливо струснули й розвернули. Сині очі під темними бровами примружилися, а жовна красиво натягнулися.

Тарган-тарган-таграніще!

— Ще раз про останню заїкнешся, Очкастик, і я з тебе самої газету зроблю! З фотографією! Зникла з горизонту, живо! І щоб я тебе більше не бачив! Якщо розкажеш кому-небудь, що на відео ти — знайду, зрозуміла?! І я тебе не рятував. Розмріялася! Ще чого не вистачало! — рявкнув і пройшовся синім сканером очей по моїй фігурі — н-на! Від маківки до п’ят. Типо: та ти себе взагалі в дзеркалі бачила?

Фу, грубіян! Ще й обзивається! А я так переживала, щоб його не втопити! Ох, здається, я поквапилася з оцінкою в пункті номер два. Кігтики образи заскреблися в душі, але у відповідь слухняно закивала.

— Зрозуміла, ага! Звичайно, знайдеш! Як миленький!