Глава 8
Мабуть, Горобчик усе-таки відчув у моїй відповіді підступ, бо спантеличено смикнув бровою і відступив. Піднявши рюкзак на плече, глянув на мене, як на комашку — дрібну і явно знахабнілу.
Ну ось, а Свєтка говорила, що я на Ляльку схожа. Та ні крапельки не схожа! Не стану більше моргати!
— Ні, ну це занадто! — кинув сердито крізь зуби. — І де ви тільки беретеся такі приставучі!
Я знову хотіла нагадати йому про долю й ролики, про те, що «Ваню, я ваша навіки!», але не ризикнула, помітивши небезпечні іскри в синіх очах. Тільки плечима скромно знизала, мовляв: місця треба знати, дилетант! Але Горобчик уже крокував геть широкими кроками, напевно маючи намір назавжди викинути з голови й нахабну мене, і всю цю дурну сцену з фонтаном.
А от фіг тобі! Не вийде! Чесне слово, дивлячись услід самовпевненій спортивній фігурі, захотілося потерти одна об одну долоні й тоненько засміятися, зовсім як відомий майор Пейн[1] — хі-хі-хі.
Р-р-р-р-р! Ну або запустити в спину чимось важким, наприклад, надувною кулькою з молоком. А краще з побілкою! Очкастик, треба ж. Та він узагалі пам’ятає, скільки нам років? А ще студент!
Я розвернулася й покрокувала собі гордо коридором у протилежний від Горобчика бік.
Він вирішив, що я закохалася. А ось це вже дудки! Розмріявся!
***
Отже, другий крок зроблено, точніше — розпочато. Початкове завдання виконано, і місія із завоювання популярного хлопця триває. Сьогодні мене впізнали в обличчя, розглянули й, що дуже важливо, запам’ятали моє ім’я. Чи багато дівчат в університеті можуть похвалитися тим, що Іван Горобчик відрізнить їх із тисячі? Не думаю. А ось Катя Уфімцева може! Тож я умочка й безумовно заслужила приз!
Повз пройшли дівчата, пронісши за собою шлейф свіжої здоби й кави, і я, порівнявшись з університетським кафетерієм, вирішила, що мені теж не завадить підкріпитися. Особливо після забігів сходами в стилі агента Джонні Інгліша за одним шкідливим Птахом.
До початку нової пари залишалося зовсім небагато часу, і місця за столиками подекуди звільнилися. Купивши шматочок піци й чай, я помітила світлу, кучеряву голову Мороза й посміхнулася.
— Привіт, Антоне! Як справи? — сіла навпроти хлопця та почала з ходу жувати. Перерва мала ось-ось закінчитися, і хотілося все встигнути. — Ти чому вчора не зайшов до мене за книжками? — запитала. — Я для тебе приготувала Геймана й Онтадже, як обіцяла. І ще парочку книжкових новинок. Мені здається, вони тобі сподобаються!
— Здрастуй, Кать! — Антон привітався й посміхнувся у відповідь. — Вибач, не вийшло. На роботу викликали раніше, от і не встиг.
Знаєте, добре, коли є мама й тато, і допомога сім’ї. Коли можеш не думати про те, що тобі їсти, де спати, у чому ходити і як вчитися. Коли можеш просто насолоджуватися часом студентства. Антону доводилося багато про що думати. І насамперед про те, як висипатися після нічних змін у поштовому сервісі термінової доставки, де він працював, сортуючи й завантажуючи в машини товар. Найчастіше у вихідні, але іноді зміни випадали й на середину тижня. Тож я і гадки не мала, коли він усе встигав!
— До речі, ти написав чудові рецензії на книжки Ґолдінґа й Берджесса, мені сподобалися! І твій погляд на протиріччя в романах теж. — Антон вів власний літературний блог на Фейсбук і з кожним днем читачів у нього додавалося. — Я думаю, у тебе й самого вийде писати чудові історії. Коли-небудь, — засміялася, — коли ти охолонеш до точних наук!
— Дякую, Кать, але не думаю, що мене перестануть хвилювати таємниці квантової фізики. — Антон ковтнув кави, так і не доторкнувшись до своєї піци, яка лежала в тарілці трохи осторонь, і я здивувалася.
— А ти чого це, Мороз? Тренуєш силу волі? Піца сьогодні дуже смачна, чесне слово!
Антон раптом порозовів у щоках і відповів різкіше, ніж зазвичай:
— Це не моє.
— А чиє? — я здивувалася. — Хто це в нас такий щедрий, що залишає паливо для розуму без нагляду? Тут же студентський буфет! Тут пальці небезпечно показувати — відгризуть!
Антон знизав плечима, а я раптом натрапила на чорний погляд Агнії Корсак, який дивним чином пропікав мене наскрізь. Ну й дівчисько! Ось із такою точно краще не зв’язуватися. Темне волосся ідеально вигладжене й торкається талії, біла блуза, коротка спідниця-олівець… Навіть я задивилася на її довгі ноги, коли вона перетинала буфет, прямуючи до нашого столика.
— Привіт, Морозку, — сказала, зупинившись між нами, як королева між лакеями. — А де моя кава? — запитала. — Я відлучилася всього на кілька хвилин, але пам’ятаю, що чітко проговорила прохання.
Я насупилася, а Антон, хоч і напружився з появою дівчини, але залишився на вигляд спокійним. Навіть не глянув на неї.
— Я тобі не офіціант, Корсак, щоб прислуговувати. Я теж пам’ятаю, що чітко відповів, що думаю із цього приводу.
Агнія не здивувалася. Сіла за стіл, закинувши ногу на ногу. Простягнувши руку, відібрала з рук хлопця чашку й відпила. Сказала зовсім не кокетливо в здивоване обличчя, а радше вимогливо:
— Мороз, невже так важко зробити дівчині приємне? Своїй дівчині, зауваж! Тебе що, при всіх відчитати, який ти до мене неуважний? Я і так терплю поруч із тобою Уфімцеву через вашу дружбу, але вважала, що ми про все домовилися. Так, де моя кава, Морозку?
Спокійний і ввічливий Антон раптом розлютився. Встав над столом, зім’явши й відкинувши серветку вбік.
— Так, Корсак, досить уже! Набридло! — поправив окуляри. — Ні про що я з тобою не домовлявся! І я сам вирішуватиму, з ким мені спілкуватися, зрозуміла? Я тобі не маріонетка — піди туди, принеси те! Я тебе взагалі ледь знаю!
Агнія теж встала, а я відкрила рота. Що відбувається взагалі?
— А хто в цьому винен? — незворушно заявила брюнетка. — Ти! Міг би вже й запросити мене куди-небудь. Давно пора! Я тобі прямим текстом усе сказала!
Якісь дівчата поруч захихотіли, і Агнія обернулася. Полоснувши їх темним поглядом, розтягнула красиві губи в недобрій посмішці.
— Дівчата, вам загасити настрій чи запалити? І те й інше буде болісно, попереджаю. Не люблю, коли наді мною сміються.
Дівчата потупилися й швиденько відвернулися. Антон схопив мене за руку й потягнув із-за столу.
— Ходімо, Кать! Не можу більше тут перебувати! Це переходить усі межі!
Я схопила скоринку піци й сунула за щоку. Агнія дивилася мені вслід.
— Що це з нею? — запитала, коли ми з другом вийшли з буфета. — І щодо дівчини… Це вона пожартувала? Чи ви й справді зустрічаєтеся?
— Кать, хоч ти припини! — взмолився Антон. Його зазвичай рум’яні щоки зблідли. — Я ж сказав, що вона ненормальна! Хіба ти не бачиш? Та я швидше залишуся вічним незайманим, ніж у таку закохаюся! Не хочу про неї говорити!
Е-е, кхм. Якось ніяково вийшло й занадто відверто. Ми обидва замовкли.
Ну не хоче, так не хоче. Тим паче, що в мене й своїх турбот повний рот. Адже повний же?
Ми з Антоном попрощалися й розійшлися по різних аудиторіях, а коли закінчилася пара, я поспішила в деканат. Мені належало провернути хитру операцію, і я знову, згадавши агента Джонні Інгліш, хихикнула. Ну, тримайся, Горобчику!
[1]Майор Пейн — Катя згадує героя однойменної американської комедії 1995 року.
Grazie per scegliere Sovaboo e per valorizzare la creatività onesta!
Costruiamo questo spazio con amore per i libri e rispetto per gli autori. Il tuo sostegno permette agli autori di continuare a scrivere e creare nuove storie per te.
Per continuare a leggere, puoi acquistare l'accesso online a tutti i capitoli del libro.
* L'IVA è inclusa nel prezzo visualizzato.