Розділ 19

Ісабель, перевернувшись на спину, повільно розплющила очі й втупилася в стелю. Примружившись, повернула голову й оглянулася.

— Бібліотека. Фанатики. Поранення. Пес. Тайрон. Калеб… — прошепотівши, зітхнула.

«Із усього, Калеб був самим приємним моментом учорашнього дня», — подумала, і на обличчі відразу ж з’явилася усмішка.

Вона повільно підвелася, пригладжуючи скуйовджене волосся. Кінчики сплутались, і тому Ісабель дбайливо провела пальцями, розплутуючи пасма. Футболку осмикнула, а потім, не надто задумуючись, зав’язала вузлом збоку.

«Та байдуже, і так зійде», — подумала й вийшла на кухню.

Калеб сидів на стільці, опершись ліктями об стіл. Його футболка була зім’ята, волосся розкуйовджене, а під очима пролягли темні кола. Він тримав у руках чашку, не пив, лише дивився в одне місце, ніби намагався зібрати думки докупи.

— А тобі пасує моя футболка, — глянувши на неї, тихо промовив Калеб. На його змученому обличчі промайнула легка, трохи втомлена, але щира усмішка.

— Правда? — Ісабель широко усміхнулася, і він кивнув. — Дякую. Я хоча б усю ніч міцно спала. А от судячи із твого вигляду… сміливо можу припустити, що відпочити тобі не вдалося.

— Усю ніч зі зграєю прочісували район. Тайрона не знайшли. Декого з фанатиків затримали. Інші зникли, як крізь землю провалилися. У тому числі й Мойра.

Він зробив ковток води й стишено додав:

— Я досі не можу повірити, що він… зрадив. Тайрон був як брат.

— Я погано знаю Тайрона. Однак… якщо чесно, також важко уявити, що він міг зрадити зграю й тим паче своїх друзів заради тих фанатиків.

Ісабель підійшла ближче й, ставши збоку, обережно провела долонею по його спині. Її пальці з ніжністю ковзнули по тонкій тканині футболки. Калеб напружився, плечі піднялись, ніби від несподіванки. Він повільно повернув голову, зустрівши її погляд. Волосся Ісабель спадало хвилями по спині, трохи неслухняне, але гарне.

— Якщо ти ще раз так торкнешся — я можу не втриматися, — прошепотів Калеб.

Ісабель усміхнулась куточком вуст.

— Я це врахую, — відповіла тихо й не відступила. Її долоня залишалася на його спині. — Але поки що... я просто поруч.

Калеб на мить заплющив очі й зітхнув. І в цій мовчазній малій близькості між ними народилося щось нове: не пристрасть, не страх, а спокій. Тимчасовий, утім такий потрібний.

— Ти щось дізналася в бібліотеці? — запитав Калеб, коли мовчанка затягнулась.

Ісабель зітхнула й обійшла кухонну стійку. Сівши на високий стілець, поклала руки на коліна. Втома все ще тиснула, але внутрішній блок зник. Вона була тут, у теплі й поруч із Калебом. І від цього з’явилося бажання розповісти правду.

— Так, дізналася, — відповіла після короткої паузи. — Однак це мені не допомогло з’ясувати, як повернути Баргрима.

Калеб кинув на неї короткий погляд. Відійшовши, вийняв чашки із шафи й поставив кавоварку.

— Баргрим не просто пекельний гончий. Він небесний гончий, — тихо додала Ісабель. — Його піймала моя матір Ліліт. Вона катувала його, зламала волю, викривила суть. Підкорила.

Калеб повільно обернувся до неї, з ошелешеним поглядом.

— Що? Ти впевнена, що твоя матір сказала правду?

— Вона сказала це прямо. Без прикрас. Як факт. Ще й тішилася цим.

Він підійшов ближче, спершись руками об стільницю.

— Але він… Баргрим не такий. Тобто... Це не просто зламана істота. Він же мислив? Часом навіть... ніби прагнув вибору? — Ісабель кивнула. — І твоя матір зробила з нього зброю…

— Вона робить це часто. З тими, кого вважає сильними. Ламає і прив’язує, — на мить замовкла. Глибоко вдихнувши, опустила очі додолу й додала: — І взагалі-то… я безсмертна. Ну, в теорії. Враховуючи, хто моя мати.

Кавоварка тихо зашипіла, заповнюючи кухню теплим запахом свіжозвареної кави. Калеб хмуро подивився на неї, ніби перевіряв, чи це жарт.

— Безсмертна? — повторив тихо й, захитавши головою, відвернувся.

— Ну, так. Не старітиму. Не хворітиму. Рани гояться. Хіба що мене зітруть на атоми — тоді, можливо, кінець. Або заколють чимось особливим. Як, наприклад, спис Люцифера. Але й тут мене дехто вилікував. Або куля попаде в серце… або в голову. І то не факт, що я не повернуся… — Ісабель злегка усміхнулась й додала з іронією: — Просто мрія страхової компанії.

Калеб мовчки налив каву у дві чашки. Поставив одну перед Ісабель, потім сів навпроти. Його погляд був важкий, задумливий.

— І ти спокійно про це говориш?

— А що мені, плакати? Я вже й так виплакала всі сльози за Баргримом! — Ісабель опустила очі. — Усе, що можу, — це вирішити, що із цим робити. Або жити із цим, або знову тікати.

— Ти не тільки особлива, Ісабель, але й дивна. Дуже.

— Знаю, — усміхнулася вона з притлумленою ніжністю. — Але ти ж не втік?

Калеб хмикнув.

— Я ще не вирішив, — кинув із легкою усмішкою в куточку вуст.

— О, та невже? — усміхнулася й схилила голову набік.

— І… скільки тобі років?

— Двадцять один, — Ісабель взяла чашку в руки й інстинктивно стиснула її.

— Гм… ти впевнена?

— Так, — кивнула. — І навіть одного разу в мене було справжнє святкування дня народження. Два роки тому, а саме тринадцятого травня місіс Моріс, вона фейрі, організувала мені свято. І навіть матір прийшла. І протрималася п’ятнадцять хвилин, перш ніж щось прокоментувати. Це був справжній рекорд.

Прядка волосся впала їй на чоло, і Калеб прибрав її, затримавши пальці на її обличчі трохи довше, ніж треба. Ісабель, затамувавши подих, не відводила від нього погляду, подумки насолоджуючись цим моментом.

У цю мить, ніби вихор, залетіла Амара зі словами, що Джордан нарешті перетворився на людину. Забігши на кухню, різко зупинилася. Калеб відсторонився від Ісабель.

— О, пробачте, — округлила очі Амара й, усміхнувшись, поглянула на Ісабель. — Привіт. Гарна футболка.

— Дякую, — кивнула Ісабель.

— Братику, — перевела погляд Амара на Калеба, — візьму деякі твої речі для Джордана. А ви тут… ну, цей, спілкуйтеся далі.

— Зачекай! — одночасно виголосили Калеб і Ісабель, і Амара зупинилася.

— Я піду з тобою, — додав Калеб.

— Я також, — кивнула Ісабель.

Калеб вийшов із кухні, й Амара, підморгнувши Ісабель, наблизилася до неї й прошепотіла:

— Ти у футболці брата. Щось… розповіси цікаве?

— Ти про що? — захитала головою Ісабель і встала зі стільчика, враз відчувши, як під шкірою спалахнув жар.

— Амаро! — вигукнув Калеб і виглянув із кімнати. — Ти забула, за чим прийшла?

— Так-так, братику! Вже йду… Ох, як цікаво!

Амара швидко вийшла з кухні, й Ісабель, допивши каву, нахмурилася.

«Що хотіла Амара в мене дізнатися?» — знизала плечима Ісабель і, швидко помивши чашки, взулася й повернулася в кімнату, щоб забрати куртку.

Зіштовхнувшись у коридорі з Амарою, вона знітилася під її прямим поглядом і відчула, як обличчя червоніє.

— Що таке? Чому ти так дивишся?                 

— Ти ночувала в Калеба?

— Так. Я прийшла до нього, розповіла про Тайрона й заснула на дивані.

— Амаро, — Калеб, тримаючи в руках пакет з одягом, легко штовхнув сестру в плече. — Ходімо вже.

— Тобто… заснула? — склала руки на грудях. — І все?

Калеб хмикнув і, поглянувши на сестру, закотив очі.

— І… все? — поглянула на брата й зітхнула. — А я вже розраховувала на романтичну мелодраму, — пирхнула й рушила до дверей.

— Про що вона подумала? — Ісабель поглянула на Калеба.

— Не заморочуйся, — не стримав хмикання.                      

Вони вже виходили з квартири, коли Ісабель зупинилась і схопила його за лікоть.

— Стоп. До мене дійшло. Амара подумала, що ми… ну…

— Я не читаю думок сестри, — знизав плечима Калеб.

— Це… так хвилююче, — поклала руку на серце. — Я ж нікого навіть не цілувала.

Калеб вигнув брови й оглянув її з голови до ніг.

— Ти зараз серйозно?

— Так, дуже серйозно! — нахмурилася Ісабель і відпустила його руку.

Вона швидко пішла вниз по сходах. Калеб на мить стояв, дивлячись їй услід, а тоді усміхнувся краєчком губ.

— Що ж, завжди є час для першого разу… — буркнув сам до себе й рушив за нею.

Маєток Лазара Арлена виглядав так, ніби виріс із туману й спогадів. Велична будівля з темного каменю, з високими вузькими вікнами, обрамленими готичними арками, стояла відлюдно серед старих дерев, чиї гілки зловісно шелестіли на вітрі. Ворота зачинилися за ними з металевим скреготом. Ісабель мимоволі здригнулася. Ніби саме повітря тут було інше: важке, наелектризоване, з натяком на щось забуте, що дрімало під землею. Амара, взявши в брата пакет з одягом, побігла сходами на другий поверх.

— Арлен... дивний, але не небезпечний, — шепнув Калеб, коли вона мимохідь торкнулася його руки.

Усередині маєтку було прохолодно. М’яке світло ламп вигравало на темному дереві панелей і виблискувало на старовинному сріблі. Їх зустрів господар — високий, темношкірий чоловік із гострими рисами обличчя й поглядом, який пронизував. Лазар Арлен тримався стримано, навіть холодно, але в його манерах відчувалася сила, не фізична, а щось глибше.

— Ти — Ісабель, — тихо промовив він, ніби вже давно знав її. — Радий знайомству.

Її шкіра вкрилася мурахами й вона кивнула.

— Ваша оселя... вражає.

— Це не просто оселя. Це вежа магічного та духовного розвитку. — Він злегка всміхнувся, й Ісабель, кивнувши, перевела погляд на Калеба.

Незабаром на порозі з’явилися ще двоє — Данте й Джулія Беккер. Данте — суворий, мовчазний, із темним поглядом, в якому відчувалася дика глибина. Джулія — м’яка, але водночас сповнена невидимої внутрішньої сили, що здавалася ще потужнішою.

— Привіт, мандрівнице, — усміхнувшись, промовила Джулія

— Доброго дня, місіс Беккер, — кивнула Ісабель.

Підійшовши до Калеба, жінка міцно обійняла його.

 — Я скучила, сину.

Калеб кивнув і, почувши гомін кроків, озирнувся. На подвір’ї з’явилися Амара та Джордан. Він був високим, статним, із легким рухом плечей і невимушеною усмішкою. Його волосся спадало на лоба м’якими хвилями, а каро-зелені очі світилися так, ніби весь його всесвіт замкнувся в Амарі. Погляд, яким він дивився на неї, не потребував слів.

— Джордане! — вигукнув Калеб і обійняв його, притискаючи до себе. — Радий тебе бачити!

Вони міцно обійнялися, і Джордан кивнув усім присутнім і перевів погляд на Данте Беккера. Їхні очі зустрілися — коротко, але в цій миті було більше, ніж у десятках слів. Погляд Джордана був спокійним, навіть сповненим виклику. Погляд Данте — темним, мов буря, що от-от прорветься.

Джордан відступив на крок, а тоді обійняв Амару. Та відповіла на обійми легко, звично, так, ніби це було їхнє місце у світі. Данте звів брову. Його щелепа стиснулася.

— З поверненням, Джордане, — тихо промовив він.

Джулія торкнулася плеча чоловіка, і він, стиснувши вуста, відвернувся. В її погляді запала тривога. Щось інше насувалося. І воно не забарилося…

Важкі ковані двері, які вели на подвір’я маєтку, з гуркотом розчинилися, від чого навколишнє повітря затріщало, мов напнуте на нитках. Гостре відлуння розлетілося кам’яними стінами, і всі різко обернулися. Посеред брами стояв Бред. Його постать хиталася, а на плечі він тримав закривавленого Тайрона. Його ноги волочилися по гравію, лишаючи за собою кривавий слід, мов підпис на чужому проклятті.

— Допоможіть! — крик Бреда був зламаним і розпачливим.

Калеб рвонувся до них, але Данте стримав схопив сина за руку й промовив:

— Подивіться на нього. Це не просто поранення…

— Ви серйозно? — різко озвався Джордан, відходячи від Амари. — Він ледь дихає!

— Саме тому, — глухо відказав Данте, — не варто підходити ближче.

— Я ледве витягнув його з лісу, — знову заговорив Бред, відчайдушно дивлячись на Лазара Арлена, ніби шукаючи в ньому останню надію, й опустив тіло Тайрона на бруківку.

Лазар підійшов ближче. Його очі спалахнули сріблом, і мить він мовчав, ніби прислухався не до тіла, а до тіні, яка ховалася всередині Тайрона.

— Я бачив подібне, — прошепотів відьмак.

Ісабель нахмурилася й, вийшовши наперед, побачила чорну тінь, яка була в Тайроні. Живилася ним. Бажала свободу. Хотіла підкорити.

І тоді Тайрон підвів голову. Його губи трішки розтягнулися, мов у посмішці. Але то була не людська посмішка.

Та не встиг Лазар і слова мовити, як Тайрон рвучко відштовхнув Бреда, вишкірившись, наче звір у пастці. Його руки, із подряпаними до крові пальцями, рвонулися до живота — знову, несамовито, із кривавим риком.

— Він іде… Я не можу… тримати його… — Тайрон захрипів, очі в нього стали суцільно чорними, мов провалля.

— Назад! — вигукнув Лазар. — Він одержимий!

— Відійдіть! — водночас крикнула Ісабель, інстинктивно вже знаючи, що буде далі.

Тіло Тайрона сіпнулося, і з його рани вирвалася густа, чорна маса, мов живий дим, із глевкою текстурою, що сочилася з нього, наче смола. Вона із шипінням повзла по бруківці, пульсувала, мов серце, і несподівано зірвалася вперед, у бік Калеба й Данте.

Не думаючи, Ісабель кинулася перед ним і розставила руки. Темна жижа зі скреготом налетіла на неї, огорнувши її тіло. Усі навколо завмерли, хтось скрикнув, хтось рвонувся вперед, однак зупинився, відчувши жорстке поле магічного тиску.

Жижа здійнялася вгору разом із Ісабель. Вона зависла в повітрі, закута в темряву, яка намагалася проникнути в її думки та роздерти душу. Тонке кільце полум’я вирвалося з її грудей, розростаючись, спопеляючи чорну масу. Пролунав крик істоти, не людський, а демонічний — і всі присутні від цього вереску закрили вуха руками. І з вибухом Ісабель впала на бруківку, залишивши за собою кіптяву та кілька палаючих крапель. Вона відкашлялася, підвелася на лікті, а потім повільно сіла, озираючись довкола. Усі дивилися на неї, ніби побачили вперше.

— От лишенько, — промовила вона, поглянувши на обвуглену тканину. — Я ж тільки звикла до цієї футболки…