Розділ 4.1

Наступного ранку Ісабель прокинулася з несподівано легким відчуттям. Вперше за довгий час її думки були ясніші, а настрій піднесений. Вона відчувала, що сьогодні все буде по-іншому. Лише кілька годин назад вона занурювалася у воду, шукаючи спокій, а зараз було щось свіже в її душі, ніби новий початок.

Ісабель встала з ліжка й підійшла до дзеркала, уважно оглядаючи себе. Довге каштанове волосся із червоними кінчиками лягало на її спину, ніжно відбиваючи світло, яке проникало крізь вікно. Вона взяла гребінець і почала розчісувати волосся, відчуваючи, як кожен рух додає їй впевненості. Зібравши частину волосся на потилиці, заколола їх. Переглянувши шафу з одягом, обрала червону кофтину з глибоким вирізом, темні джинси й чорні ботфорти. Одягнувшись, вона поглянула в дзеркало й, поправивши зачіску, спустилася вниз.

— Ти всю ніч лежав біля дверей? — виглянула з кухні.

«Так. Оберігав твій сон!»

Ісабель усміхнулася й повернулася в кухню, щоб приготувати собі сніданок. І вже за кілька хвилин Баргрим прийшов до неї.

«Що сьогодні будемо робити?»

— Я піду до мадам Жозефін і дізнаюся про вчорашніх незваних гостей. А ти залишишся вдома.

«З якого це дива?» — буркнув Баргрим.

— Будеш охороняти будинок! — знизала плечима Ісабель і повернулася до приготування млинців.

«Фу. Я що тобі… охоронець будинку, який мені навіть і не подобається?»                                                                                           

— Ти охоронець мого спокійного життя, — поглянувши на Баргрима, звузила очі. — І не сперечайся зі мною.

«Ну хоча б виходити на подвір’я мені можна?»

Ісабель, заваривши каву, хмикнула. У тоні Баргрима відчувалася нотка образи. А це щось було нове.

— Я не обмежую тебе. А прошу лише послухати мене й не ображатися.

Ісабель надпила гарячу каву й, з’ївши перший млинець, зітхнула.

— Баргриме!

«Що таке?» — не дивлячись на Ісабель, знову буркнув.         

— Здається, що зміни відбулися не лише в мені. Але й в тобі також. І я це помітила, коли ти висловив співчуття щодо загибелі місіс Морріс.  

«Я злий пекельний гончий. Я твій захисник, — поглянув на дівчину. — Ніякі зміни в мені не відбулися!»

Ісабель широко усміхнулася.

«Гаразд. Відпускаю тебе. Утім знай, якщо ти до сутінок не повернешся, я знайду тебе».

— Ого. Навіть мати мене так не контролювала, — хмикнула Ісабель.

«Ну тебе ж повинен хтось контролювати. А то ти знову знайдеш пригоди на свою голову».

Після сніданку Баргрим все ж таки супроводив Ісабель за територію маєтку, утім далі в місто не пішов. Він, як завжди, був насторожений і провів її поглядом, доки її силует не зникнув за деревами. А Ісабель, залишившись наодинці, цілеспрямовано направилася до крамниці мадам Жозефін. Вона пішла вулицями міста, обережно крокуючи по туманним алеям. В її голові крутилися думки про демонів, які атакували Амару, і про Калеба. Що, якщо всі ці події якось пов’язаний з її прибуттям у місто? Ісабель розуміла, що їй треба дізнатися більше, щоб не бути втягнутою в небезпечну гру, де ставки можуть бути занадто високі.

І варто було Ісабель з’явитися в крамниці, як мадам Жозефін відразу ж випровадила покупців і додала, що на сьогодні вона вже не працює. Люди незадоволено бурчали собі під ніс, і за кілька хвилин, жінка вже зачинила на ключ дверцята.

— І навіщо ти прийшла? Можливо, якісь спеції хочеш обрати?

— Ви заради мене закрили крамницю, — оглянулася. — Не варто було втрачати своїх покупців.

— Не варто порушувати плинність міста! І вплутуватися в те, чого не знаєш!

— Тобто, по-вашому, напад демонів — це лише якась там плинність? — фиркнула Ісабель.

— У темряві місто приховує не лише перевертнів і демонів. А весь надприродний світ, який має свої правила. І чутки також у нашому місті дуже швидко розносяться.

— Мені байдуже на якісь там правила й чутки…

— Ну звичайно! — швидко промовила жінка. — Ти ж донька Ліліт…

— Досить говорити про те, що я донька Ліліт. Я це й так добре знаю. І справа не лише в мені, а в тому, що всім вам, жителям міста, мабуть, байдуже до того, що відбувається у вас під носом.

Мадам Жозефіна прижмурилася й кивнула на крісло. Ісабель присіла й закинула ногу на ногу.

— А що ж тоді буде, коли твоя демонічна сила вирветься на волю? — присіла навпроти дівчини.

— Нічого не буде! — впевнено промовила. — Якби я хотіла зруйнувати цей світ, то нагоди познайомитися з колишньою слугою Ліліт, яка викупила свою душу, не було б. Чи колишніх слуг моєї матері не існує?

— Впевнено говориш, дитя. От тільки ти ще не відчула весь спектр життя…

— Провокуєте? — Ісабель нахилилася вперед.

— Зауважую факти.

— Ваші факти нічим не підтверджені. Вам варто боятися не мене, а тих, хто живе в тінях ночі. І зараз я говорю не про перевертнів чи навіть про вампірів. Вам варто боятися тих, хто самовільно продає своє тіло демонам і вбиває задля розваги.

Мадам Жозефін пильно дивилася на Ісабель. Окрім полум’яної аури, яка спалахувала навколо дівчини, вона помітила ще одне — осяйне світло, яке мерехтіло десь углибині, утім було сховане за вогняним захистом.

— У тебе є душа! — хмикнула мадам Жозефін, не зводячи погляду. — Значить, Ліліт добилася свого. І тепер її амбіції зросли удвічі.

Ісабель повільно звела брову, погляд її потемнів, мов затягнутий грозовими хмарами.

— Здивовані? — промовила холодно. — Ви добре знаєте мою матір, якщо настільки впевнено говорите про її амбіції.

— Ліліт тримала мене, як свою полонянку, — скривилася жінка. — Як ту, яка може для неї знайти чисту чоловічу ауру.

— І що це значить?

— Я більше нічого не скажу, — захитала головою.

— Ну, якщо вже почали говорити, то продовжуйте. Або… я вас змушу розповісти мені правду. І цей процес може бути трішки болючим. Чесно, — поклала руку на серце, — я не хочу цього робити. Утім зараз ви дійсно мене провокуєте.

Мадам Жозефін задумалася, яку їй обрати сторону однієї медалі: Ліліт чи її доньку, яка могла стати не менш небезпечною. Очі її потемнішали, і щось у них вказувало на жаль, якого вже не позбутися.

Ісабель мовчки спостерігала за жінкою, склавши руки на грудях. Нетерпіння всередині нестримно пульсувало, наче відлуння полум’я, яке потріскує в каміні. І вона здалася…

Повільно, майже не рухаючи пальцями, Ісабель створила навколо жінки невидиму енергію. Легке поколювання почало проходити крізь повітря, наче лінія, яка позначає межу між двома світами. Ісабель енергетично шукала слабкі місця в захисті жінки, так, щоб не завдати їй болю.

— Мені варто подумати, — стрепенулася жінка й захитала головою.

Дівчина кивнула й продовжила енергетичну маніпуляцію з її свідомістю. Погляд Ісабель не відривався від мадам Жозефін. Кожен рух енергії був обережно контрольований, щоб не дати жінці змоги відчути себе в небезпеці.

Жінка зітхнула й, нахилившись до Ісабель, прошепотіла:

— Вся справа у твоєму біологічному батьку.

— А що з ним не так? — запитала Ісабель пошепки.

— У світі є дива. Рідкісні душі, які народжуються лише раз на декілька поколінь. Вони не мають янгольського коріння, але в них є дещо більше — призначення. Внутрішній вогонь, який навіть смерть не може згасити.

Ісабель ледь чутно вдихнула повітря. А мадам Жозефін продовжила говорити:

— Ліліт шукала саме такого. Вона прочісувала світ, полювала, вела облік дивних народжень, шукала сліди чистої аури. Вона не просто шукала чоловіка. Вона шукала джерело. І коли нарешті його знайшла…

Жінка затнулась й опустила очі.

— Моя родина віками служила Ліліт. І така участь не оминула й мене.

Тіло мадам Жозефін затрусилося, ніби в агонії. Ісабель швидко взяла її за руку й погладила долоню.

— Все добре. Ви в безпеці. Розповідайте далі, — лагідно промовила.

— Я бачила твого батька. Лише раз. Його присутність затьмарювала навіть яскраве сонце. Він був… ніби маяком посеред страшної та руйнівної бурі. І коли твоя мати наблизилась до нього… я відчула, як сама тканина світу здригнулась. І ти, Ісабель, дуже схожа на батька. Ті ж самі чисті блакитні очі. І те світло. Утім у тебе воно приховане за полум’ям Ліліт.

— І що з ним сталося? — голосно зітхнула Ісабель, відчувши, як тіло тремтить. Вона відсторонилася від жінки й стиснула руки в кулаки, намагаючись стримати емоції.

— Я не знаю, — прошепотіла жінка. — Можливо, вона знищила його… а можливо, поглинула. Не тіло, — вона підняла очі, — а душу. Таких більше не народиться. І, боюся, світ навіть не помітив, що втратив його.

— Саме так ви викупили свою душу? — без гніву запитала Ісабель.

Жінка кивнула й, відвернувшись, витерла сльози, які стікали по її щоках.

Ісабель відчула, ніби хтось відкрив перед нею потаємні двері, про існування яких вона навіть і не знала. І її погляд став темнішим, ніби згасаюче світло. Вона ніколи не ставила собі питання про біологічного батька. Ліліт завжди була для неї всім — домінуючою, контролюючою. Була її єдиною, рідною. І дівчина навіть і не думала про когось іншого…

Ісабель відвернулася. Щось тяжке осіло в грудях. Не біль — ні. Це було глибше. Ніби вона сама зжирала себе зсередини. А мадам Жозефін відкинулася назад у крісло, мовби сповнена жалю, який запізнився на кілька життів, і важко зітхнула.

— Якщо ви боїтеся, що я розповім матері про нашу розмову, то я цього не зроблю, — тихо промовила Ісабель, і її голос звучав відсторонено, наче вона говорила не про себе.

Вона піднялася. Повільно, ніби її м’язи атрофувалися. Відчувалося, що з моменту, як вона зайшла до крамниці, минула ціла вічність. Скільки ж часу вони говорили? Світ за вікнами став темнішим, тіні витягнулися, заповнюючи простір, як рідина. Вона прийшла сюди, щоб дізнатися більше про Калеба й Амару. Однак дізналася про те, що торкнулося самого її ядра.

Ісабель вийшла з крамниці. Повітря було вже прохолоднішим, а небо — наче припорошене вугільним пилом. Вона підняла голову догори, не чекаючи на ясність, а просто, щоб дихати. Оглянувшись, байдужим поглядом провела людей довкола й повільно рушила уперед.

Вулиці кварталу втрачали кольори, переходячи в м’яку сіро-блакитну гаму. І раптом вона зупинилася. В очах з’явився блиск, а серце затріпотіло в грудях. Ісабель побачила його…