Розділ 12

Обслуживши клієнтку, покрутилася біля центрального стелажа з фарбами для волосся, з якими ми з Костею Бубочкою працювали; порилася по робочих шафках, навіть у підсобку заглянула, перебираючи старі запаси професійної косметики та засобів для фарбування, які є в будь-якого перукаря. Марно. Поки що зі знайденого мене нічого не влаштовувало.

— Костю, ти не пам’ятаєш, куди ми поділи яскраво-синій тонік від Ellie Frantz? Низькомолекулярний, — запитала в друга, закриваючи шафку. Костик якраз увійшов у підсобку й сів за стіл, поліруючи мізинець пилкою для нігтів.

— Це який термоядерний «Вирвиоко»? З експериментальної лінійки, чи що?

— Так, він самий! — радісно кивнула.

— Та ну його, Наталко! Навіщо він тобі? Цю погань тільки чіпай, потім ні мийку, ні руки не відмиєш. Він, зараза, навіть крізь рукавички проникає. Бр-р! — Бубочка смикнув худими плечима. — Не пам’ятаю. Десь був.

— Костю, допоможи знайти! — зраділа. — Дуже треба!

Бубочка здивувався. Міркував він швидко (недаремно захоплювався детективами), тому частково здогадався. Примружив очі з побоюванням.

— Ти що, Феєчко, надумала комусь із клієнтів напакостити? Невже хтось дозволив собі зайвого? Чи, не дай боже, не залишив грошей на чай?

— Ти майже вгадав! Тільки це не клієнти, а Халк — тип, з яким живу. Уявляєш, учора вранці він обмотав скотчем унітаз і обізвав мене Бомбою! Такий кретин! А ще сказав мені з підлою посмішкою: остигни, мовляв. Та я навіть не закипала!

У Костика відвисла щелепа.

— Тебе? Бомбою?! Феєчко, з твоїми шістдесятьма двома кілограмами?!

Іноді, раз на два тижні, ми вибиралися з Костиком до спортзалу та басейну, тому вагу мою він знав із точністю до ста грамів.

— Ага.

Ось зараз, зізнавшись другові, я скривджено зітхнула:

— Сам він дурень стероїдний!

— Та ти ж досконалість, Натуся! Навіть ми з Фузіком від тебе божеволіємо! Ти — наша Муза!

Розчулившись, я обійняла Костика.

— Спасибі друже!

— Ні, твій Халк не кретин, — розійшовся хлопець неабияк, вставши зі стільця, — він йолоп! А давай, поки він спатиме, ми йому хною на обличчі слова з помилками напишемо? Щось непристойне. Наприклад, «Козєл» чи «Ідійот»? Або розмалюємо так, що рідна мама не впізнає! Під Петриківку! Правда, для цього доведеться пробратися до нього в спальню, — Бубочка мрійливо надихнувся, забувши про полірування нігтів, — але заради помсти я готовий ризикнути! До речі, Феєчко, ти так і не сказала, він хоч симпатичний?

— Та яка різниця? Гоблін — це діагноз!

— Не скажи, — усміхнувся Костик, і я зрозуміла, що Халк попав: — Симпатичним мстити приємніше!

Ну, якщо вже приємніше…

— Він офігенний! – зізналася. - Просто «вау» у всіх місцях!

Тонік ми все-таки знайшли. У нашому салоні все, що коштувало дорожче за десять євро, потрапляло під особистий контроль Ігоря Фужерова. Тож пропажу знайшли в кабінеті боса, у гарній шафі з усякою всячиною, і з кінцями забрали.

— Так і знав, що знадобиться! Тільки, Феєчко, не розбавляй нічим, сильніше візьме! — порадив Фузік, спостерігаючи, як я ховаю півлітровий флакон до сумочки, спершу добряче його запакувавши.

Я хмикнула:

— Ти забув, хто з нас перукар? Мені для мого сусіда нічого не шкода!

— Але ванну доведеться мити тобі.

А ось про це я не подумала, але відступати через таку дрібницю не збиралася.

— Нічого, впораюся!

Фузік із Костиком зітхнули й побажали удачі. А ще фотографію кривдника показати. Але ідею з хною я вирішила залишити про запас — мусять же у мене бути мотиваційні козирі!

Попрощавшись із друзями, поїхала додому. Заїхавши в підземний паркінг, ще здалеку помітила «Тойоту» сусіда і приготувалася розсердитися, проте під’їхавши ближче до місця паркування, виявила, що Беркут помітно зсунув автомобіль убік. Не поступився п’ятачком зовсім, але став так, щоби я змогла поставити свій Деу Матіз щільно біля стіни.

Ну треба ж. Для початку непогано.

Я вийшла з машини й озирнулася. Звісно, це ще далеко не повна перемога, але абсолютно правильний крок до неї. Тож слово своє боксер, і справді, тримав. Однак цієї поступки, відвойованої з боєм, було недостатньо, щоби я раптом забула йому всі образи. А найголовніше — повірила в те, що Халк зі мною рахується виключно з доброти душевної.

Просто він визнав, що дехто виявився йому не по акулячих зубах!

Закривши машину, я піднялася ліфтом на потрібний поверх і увійшла до квартири. Роздяглася в передпокої. Зняла із себе берет, кожушок та чоботи на підборах. Віднесла до спальні нову сумку — по дорозі з роботи я заїхала додому до батьків і прихопила ще дещо зі своїх особистих речей. Час був уже близько дев’ятої години вечора, і Беркут виявився вдома — вечеряв на кухні. І, судячи зі щільного запаху, що витав у квартирі, вечеряв мій сусід куркою дуже засмаженою й нещасною, яку пропалив наскрізь.

Чесно кажучи, за цілий день на ногах я неабияк втомилася. Ми домовилися з Халком одне одного не помічати, але це не означало, що я дозволю перетворити себе на невидимку або, як миша, сидітиму у своїй спальні й з’являтимуся з темрявою, коли він піде спати.

Нічого подібного!

Я повісила речі в шафу й зайшла до ванної кімнати вимити руки. Повернувшись до спальні, переодяглася у футболку та домашні штани, прибрала волосся у хвіст і попрямувала на кухню вечеряти.

Увійшла мовчки — адже сусіда тут немає? А отже, можна й не вітатись. Розігріла супчик у мікрохвильовій печі, увімкнула чайник, дістала з холодильника млинці з ікрою й сіла навпроти хлопця за стіл трапезувати, ні в чому собі не відмовляючи.

Беркут теж вдавав, що мене в кухні немає, щоправда, їв якось напружено й не зводив із мене погляду. Коли чайник закипів, наповнив слідом за мною і свою чашку.

Ну і хто тут поставив умову не помічати іншого? Ще трохи, і дірку в мені просвердлить. Напевно, не звик, бідолаха, що я мовчу, от і витріщається.

Амур поглядав на нас дивно, розтягнувшись кошлатим і породистим псом під вікном. На господаря я не дивилася, а ось на пса — із задоволенням.

Ох, і гарний він, густа чорна шерсть так і лисніє. Коли увійде в пору зрілості, стане таким, що не відірвати очей.

— Млинець будеш? — запитала.

— Що?

— Я не тобі.

— А-а.

Амур підійшов і з’їв частування з руки — раз, і немає. Завертів хвостом, поглядаючи то на тарілку з млинцями, а то на мене.

— Гаразд, — здалася, — тримай ще один. Але це все! — суворо показала палець. — Мені зранку поснідати чимось треба, а в тебе є консерви. Адже є? — ні до кого конкретно не звернулася. Запитала в повітря: — Чи він голодний?

— Є, звісно. Я не знущаюся з тварин. І консерви, і сухий корм — усе в нижній шафі.

Ну, і навіщо показувати? Наче мені це цікаво!

Беркут догриз свою курку — те, що можна було з’їсти, і згріб залишки в сміттєвий пакет. Викинувши все у відро, сів за стіл пити чай. Я теж пила — з цукерками, але боксеру не пропонувала. Адже його ніби тут немає! А значить, я ніби й не жадібна!

— А чому ти торт не береш? Чи скажеш, що я не такий купив?

Торт я помітила одразу — коли суп із холодильника діставала. Він стояв на нижній полиці один, але дорогий, авторства відомого в місті ресторану. Його назва виднілася на фірмовій бирці, тож боксер не поскупився. А ось чому не взяла — не знаю. Виявляється, поставити умову легко, а вдати, що я до цієї умови нормально ставлюся — складніше. Тим більше, що з Халком ми у контрах.

— Зараз з’їм ще одну цукерку і візьму, — відповіла, ясна річ, повітрю.

— От і візьми.

— І візьму.

— Дивись не трісни від солодкого!

Мабуть, хлопець сам пошкодував, що це сказав, бо закусив край губи й відсахнувся, а я завмерла, нарешті помітивши його за столом. Змахнула віями, повільно відсуваючи чашку від краю.

А може, і не пошкодував. Навіть, напевно, навмисно образив!

Але, хоч би як мені хотілося дати волю словам, я згадала про свою помсту й змовчала. Блиснула грізно на кривдника очима, вимила за собою посуд і пішла до спальні.

Ну, й нехай я не худенька! Зате почуваюся чарівно! Та буду я ще себе кохану якимись дієтами виснажувати! Талія в мене є, груди є, попа теж. На відсутність уваги чоловіків не скаржусь. А ось кістки мені для щастя не потрібні!

Вирішено! Завтра ж з’їм увесь торт!