SOVABOO
Розділ 12
Обслуживши клієнтку, покрутилася біля центрального стелажа з фарбами для волосся, з якими ми з Костею Бубочкою працювали; порилася по робочих шафках, навіть у підсобку заглянула, перебираючи старі запаси професійної косметики та засобів для фарбування, які є в будь-якого перукаря. Марно. Поки що зі знайденого мене нічого не влаштовувало.
— Костю, ти не пам’ятаєш, куди ми поділи яскраво-синій тонік від Ellie Frantz? Низькомолекулярний, — запитала в друга, закриваючи шафку. Костик якраз увійшов у підсобку й сів за стіл, поліруючи мізинець пилкою для нігтів.
— Це який термоядерний «Вирвиоко»? З експериментальної лінійки, чи що?
— Так, він самий! — радісно кивнула.
— Та ну його, Наталко! Навіщо він тобі? Цю погань тільки чіпай, потім ні мийку, ні руки не відмиєш. Він, зараза, навіть крізь рукавички проникає. Бр-р! — Бубочка смикнув худими плечима. — Не пам’ятаю. Десь був.
— Костю, допоможи знайти! — зраділа. — Дуже треба!
Бубочка здивувався. Міркував він швидко (недаремно захоплювався детективами), тому частково здогадався. Примружив очі з побоюванням.
— Ти що, Феєчко, надумала комусь із клієнтів напакостити? Невже хтось дозволив собі зайвого? Чи, не дай боже, не залишив грошей на чай?
— Ти майже вгадав! Тільки це не клієнти, а Халк — тип, з яким живу. Уявляєш, учора вранці він обмотав скотчем унітаз і обізвав мене Бомбою! Такий кретин! А ще сказав мені з підлою посмішкою: остигни, мовляв. Та я навіть не закипала!
У Костика відвисла щелепа.
— Тебе? Бомбою?! Феєчко, з твоїми шістдесятьма двома кілограмами?!
Іноді, раз на два тижні, ми вибиралися з Костиком до спортзалу та басейну, тому вагу мою він знав із точністю до ста грамів.
— Ага.
Ось зараз, зізнавшись другові, я скривджено зітхнула:
— Сам він дурень стероїдний!
— Та ти ж досконалість, Натуся! Навіть ми з Фузіком від тебе божеволіємо! Ти — наша Муза!
Розчулившись, я обійняла Костика.
— Спасибі друже!
— Ні, твій Халк не кретин, — розійшовся хлопець неабияк, вставши зі стільця, — він йолоп! А давай, поки він спатиме, ми йому хною на обличчі слова з помилками напишемо? Щось непристойне. Наприклад, «Козєл» чи «Ідійот»? Або розмалюємо так, що рідна мама не впізнає! Під Петриківку! Правда, для цього доведеться пробратися до нього в спальню, — Бубочка мрійливо надихнувся, забувши про полірування нігтів, — але заради помсти я готовий ризикнути! До речі, Феєчко, ти так і не сказала, він хоч симпатичний?
— Та яка різниця? Гоблін — це діагноз!
— Не скажи, — усміхнувся Костик, і я зрозуміла, що Халк попав: — Симпатичним мстити приємніше!
Ну, якщо вже приємніше…
— Він офігенний! – зізналася. - Просто «вау» у всіх місцях!
Тонік ми все-таки знайшли. У нашому салоні все, що коштувало дорожче за десять євро, потрапляло під особистий контроль Ігоря Фужерова. Тож пропажу знайшли в кабінеті боса, у гарній шафі з усякою всячиною, і з кінцями забрали.
— Так і знав, що знадобиться! Тільки, Феєчко, не розбавляй нічим, сильніше візьме! — порадив Фузік, спостерігаючи, як я ховаю півлітровий флакон до сумочки, спершу добряче його запакувавши.
Я хмикнула:
— Ти забув, хто з нас перукар? Мені для мого сусіда нічого не шкода!
— Але ванну доведеться мити тобі.
А ось про це я не подумала, але відступати через таку дрібницю не збиралася.
— Нічого, впораюся!
Фузік із Костиком зітхнули й побажали удачі. А ще фотографію кривдника показати. Але ідею з хною я вирішила залишити про запас — мусять же у мене бути мотиваційні козирі!
Попрощавшись із друзями, поїхала додому. Заїхавши в підземний паркінг, ще здалеку помітила «Тойоту» сусіда і приготувалася розсердитися, проте під’їхавши ближче до місця паркування, виявила, що Беркут помітно зсунув автомобіль убік. Не поступився п’ятачком зовсім, але став так, щоби я змогла поставити свій Деу Матіз щільно біля стіни.
Ну треба ж. Для початку непогано.
Я вийшла з машини й озирнулася. Звісно, це ще далеко не повна перемога, але абсолютно правильний крок до неї. Тож слово своє боксер, і справді, тримав. Однак цієї поступки, відвойованої з боєм, було недостатньо, щоби я раптом забула йому всі образи. А найголовніше — повірила в те, що Халк зі мною рахується виключно з доброти душевної.
Просто він визнав, що дехто виявився йому не по акулячих зубах!
Закривши машину, я піднялася ліфтом на потрібний поверх і увійшла до квартири. Роздяглася в передпокої. Зняла із себе берет, кожушок та чоботи на підборах. Віднесла до спальні нову сумку — по дорозі з роботи я заїхала додому до батьків і прихопила ще дещо зі своїх особистих речей. Час був уже близько дев’ятої години вечора, і Беркут виявився вдома — вечеряв на кухні. І, судячи зі щільного запаху, що витав у квартирі, вечеряв мій сусід куркою дуже засмаженою й нещасною, яку пропалив наскрізь.
Чесно кажучи, за цілий день на ногах я неабияк втомилася. Ми домовилися з Халком одне одного не помічати, але це не означало, що я дозволю перетворити себе на невидимку або, як миша, сидітиму у своїй спальні й з’являтимуся з темрявою, коли він піде спати.
Нічого подібного!
Я повісила речі в шафу й зайшла до ванної кімнати вимити руки. Повернувшись до спальні, переодяглася у футболку та домашні штани, прибрала волосся у хвіст і попрямувала на кухню вечеряти.
Увійшла мовчки — адже сусіда тут немає? А отже, можна й не вітатись. Розігріла супчик у мікрохвильовій печі, увімкнула чайник, дістала з холодильника млинці з ікрою й сіла навпроти хлопця за стіл трапезувати, ні в чому собі не відмовляючи.
Беркут теж вдавав, що мене в кухні немає, щоправда, їв якось напружено й не зводив із мене погляду. Коли чайник закипів, наповнив слідом за мною і свою чашку.
Ну і хто тут поставив умову не помічати іншого? Ще трохи, і дірку в мені просвердлить. Напевно, не звик, бідолаха, що я мовчу, от і витріщається.
Амур поглядав на нас дивно, розтягнувшись кошлатим і породистим псом під вікном. На господаря я не дивилася, а ось на пса — із задоволенням.
Ох, і гарний він, густа чорна шерсть так і лисніє. Коли увійде в пору зрілості, стане таким, що не відірвати очей.
— Млинець будеш? — запитала.
— Що?
— Я не тобі.
— А-а.
Амур підійшов і з’їв частування з руки — раз, і немає. Завертів хвостом, поглядаючи то на тарілку з млинцями, а то на мене.
— Гаразд, — здалася, — тримай ще один. Але це все! — суворо показала палець. — Мені зранку поснідати чимось треба, а в тебе є консерви. Адже є? — ні до кого конкретно не звернулася. Запитала в повітря: — Чи він голодний?
— Є, звісно. Я не знущаюся з тварин. І консерви, і сухий корм — усе в нижній шафі.
Ну, і навіщо показувати? Наче мені це цікаво!
Беркут догриз свою курку — те, що можна було з’їсти, і згріб залишки в сміттєвий пакет. Викинувши все у відро, сів за стіл пити чай. Я теж пила — з цукерками, але боксеру не пропонувала. Адже його ніби тут немає! А значить, я ніби й не жадібна!
— А чому ти торт не береш? Чи скажеш, що я не такий купив?
Торт я помітила одразу — коли суп із холодильника діставала. Він стояв на нижній полиці один, але дорогий, авторства відомого в місті ресторану. Його назва виднілася на фірмовій бирці, тож боксер не поскупився. А ось чому не взяла — не знаю. Виявляється, поставити умову легко, а вдати, що я до цієї умови нормально ставлюся — складніше. Тим більше, що з Халком ми у контрах.
— Зараз з’їм ще одну цукерку і візьму, — відповіла, ясна річ, повітрю.
— От і візьми.
— І візьму.
— Дивись не трісни від солодкого!
Мабуть, хлопець сам пошкодував, що це сказав, бо закусив край губи й відсахнувся, а я завмерла, нарешті помітивши його за столом. Змахнула віями, повільно відсуваючи чашку від краю.
А може, і не пошкодував. Навіть, напевно, навмисно образив!
Але, хоч би як мені хотілося дати волю словам, я згадала про свою помсту й змовчала. Блиснула грізно на кривдника очима, вимила за собою посуд і пішла до спальні.
Ну, й нехай я не худенька! Зате почуваюся чарівно! Та буду я ще себе кохану якимись дієтами виснажувати! Талія в мене є, груди є, попа теж. На відсутність уваги чоловіків не скаржусь. А ось кістки мені для щастя не потрібні!
Вирішено! Завтра ж з’їм увесь торт!