Розділ 5, 1 частина

Ключі залишилися лежати у квартирі, зате я примудрилася не впустити з плеча сумочку, а разом із нею й телефон. Весь час повторюючи, як страшно я поквитаюся з Халком, коли до нього дістануся, я одягла чоботи, тричі видихнула й рішуче набрала номер агентства «Дід Мороз», збираючись із ними суворо поговорити.

Надворі було майже опівночі, але мене це анітрохи не збентежило. Раз уже напартачили, то нехай розбираються і просять вибачення! А я не збиралася звідси нікуди їхати! Не той у мене характер, щоби взяти й здатися!

Проте телефон Олени Морозець мовчав. Зовсім. Не озвався навіть глухим сигналом на мою вимогливу серію вхідних, ніби його зовсім відключили. Оце сюрприз!

Довелося вперше в житті телефонувати до поліції — зрештою, я чесно сплачую податки. І просити їх мені допомогти. Нехай приїжджають і з’ясовують, чому горда, самотня дівчина о пів на дванадцяту ночі, відпрацювавши робочий день, як Тато Карло, сидить не в теплій квартирі, на яку має повне право, а чорт знає де!

Викликала. Так грізно викликала, що й самій боязко стало. А що як вони спецзагін надішлють особливого призначення? А раптом з автоматниками? Ну, наприклад, поліційний спецназ? Я чула, що є такий. Увірвуться у квартиру через вікна, спустившись із вертольотів, застрибнуть у вітальню, а там Халк зі своєю напівголою дівчиною відновлюють енергетичний зв’язок, і знову в положенні «Нижній інтим». Вони ж двічі, бідолахи, такого стресу не перенесуть. Дивись, у змійці замку щось серйозніше за волосся застрягне.

Приснув від сміху, я сіла на валізу і почала чекати.

П’ять хвилин… П’ятнадцять… Двадцять…

— Прювет, Феєчко! Усе сидимо? — спитав раптом чийсь вкрадливий голос, і з несподіванки я підстрибнула на місці.

— А? Хто тут?!

Оглянулася поверх правого плеча… Подивилася поверх лівого… Але довкола нікого не побачила. Лише тихо стрибнув зі сходів великий чорний кіт. Швидше, навіть, котище.

Потягнувшись граційно, муркнув ліниво, підняв хвіст і підійшов. Потершись об ногу, сів поруч — такий любчик жовтоокий! І хоч у моїй родині завжди тримали лише собак, а я таки простягла руку й погладила блискучу шерстку. Відламала ковбасу та дала пожувати. Все ж в компанії веселіше на поліцію чекати.

А голос… А що голос? У тиші глухого майданчика чого тільки не примариться, особливо коли вже й очі злипаються.

Так ми з котиком і ковбаски спробували, і тортик, зіпсований Халком, разом поколупали — я пальцем, а кіт — лапою. Торт виявився смачним, шоколадним. Я й не знала, що коти таке люблять, а мені що, шкода, чи що?

— Здоровенькі були, громадяночко! Поліцію викликали?

Ліфт безшумно відчинився, і на майданчик вийшов поліціянт — грізний невисокий дядько. Вгодований, кряжистий і чомусь кудлатий.

Козирнув поважно форменим кашкетом, зупинившись переді мною, і махнув перед обличчям службовим посвідченням. Так спритно, що я й розглянути нічого не встигла. Наче він не вартовий порядку, а фокусник-ілюзіоніст якийсь, у руках якого краплені карти. Фіть, і нема його!

— Сержант Лєшенко! Тринадцяте відділення поліції, Лісовий округ! До чергової частини, шановна, ви телефонували? — поліціянт дістав із нагрудної кишені блокнот і поважно зачитав інформацію: — Феякіна Наталія Сергіївна, опустимо дату року народження? Що тимчасово проживає за цією адресою?

Я встала з валізки й кивнула.

— Так, це я.

— Попрошу ваші документи! Зокрема, договір на оренду житла.

— Так зараз…

При погляді на мого непоказного на вигляд захисника, вийшло відповісти розгублено й сумно. Ех, краще б спецзагін надіслали. Розглянути Халка до ладу не вийшло, але те, що він сильний і зухвалий — я помітити встигла. Такий із поліцейським запросто впорається! Але документи слухняно простягнула.

Спостерігаючи, як сержант скрупульозно вивчає моє досьє, розчаровано запитала:

— А ви що, один приїхали? Зовсім?

— Чому ж один? З напарником.

Я здивовано зазирнула в ліфт, а потім подивилась у бік сходів — там було тихо, тільки кіт стрибав сходами, шарудячи лапами, наче ганявся за невидимою мишею.

— А де він? Ну, ваш напарник? — поцікавилася. — Ви хіба не парами підіймаєтеся на виклик? А як же заходи безпеки, і таке інше?

Каре око сержанта відразу підозріло примружилося.

— А ви чому цікавитеся, громадянко Феякіна? — Він повернув мені документи й поправив кашкет. — Ваша яка справа? Запитання тут ставлю я. Зрозуміло?

Я обурилася. Та як він не розуміє?

— Так мені найголовніша справа і є! Я ж за вас турбуюся, пане сержанте! —спробувала пояснити. — А що, як нам знадобиться допомога? Я ж не просто так вас покликала! Ви не дивіться, що зараз тут тихо. Там, — кивнула в бік квартири, — сидить справжній бандит, на цілу голову вище за вас! Такого голого руками не взяти!

І відразу мало не підскочила від досади на саму себе, згадавши, що за зброя лежить у мене в сумочці. Татів подарунок на випадок непередбачених обставин.

— Ой, сержанте! У мене ж є електрошокер! Новенький! А давайте ми ним бандита шандарахнемо, га? Хоч разок, ну будь ласочка? Щоби він одразу нас боявся! Бачили б ви, як він мене з квартири виштовхав!

Я дістала із сумочки електрошокер і вклала його в руку поліціянта.

— Ось, тримайте!

— Що? Та ви з глузду з’їхали?! — той спробував мені його повернути.

— Ні-ні! Я не вмію, краще ви! Ось ця кнопочка.

— Припиніть негайно!

— Або ось ця…

Не знаю, хто з нас першим відшукав потрібну кнопку й пустив струм, але зброя самооборони заклацала зарядом, вистрілила небезпечну дугу, і ми з Лєшенком шарахнулися один від одного в сторони, як дві кеглі. Впали на підлогу, він — на кота, а я — на коробку з ялинкою. Остання, на відміну від хвостатого, що обурився криком, підозріло хруснула. — Йой!

— Громадянко Феякіна! — Поліціянт стояв навпочіпки й намагався дістати кашкет, що закотився під чужий дитячий візок, підняти теку й одночасно погладити кота. — Це напад на посадову особу! Та я вас за таке в буцегарню запроторю — на дванадцять діб!

Я теж поралася поруч, розправляючи коробку й намагаючись струсити з неї торт.

— Вибачте. Я не хотіла. Я думала допомогти!

— Двадцять п’ять років… Весільний вік дріади! І не соромно вам? Та може, цей бандит, як ви кажете, хороша людина! Пташок любить! А ви його одразу шандарахнуть!

— А може, я теж пташок люблю! А він сам напросився! Ще й обзивався! Каже, не чекав він на мене. Можна подумати, що я на нього все життя чекала!

— А може, ви його налякали?

— А чого він лякливий такий? Нехай вітаміни п’є, коли дівчат боїться.

Напевно, ми б і далі із сержантом сперечалися, хто винен, а хто правий, якби двері моєї квартири раптово не відчинилися й на майданчик не визирнув мій кривдник. Встав у дверному отворі, напнувши плечі — падлюка неголена!

— Що тут відбувається? — похмуро запитав, ніби він взагалі ні до чого. — Що за шум у нічний час?

Ні, ну й зухвальства в людини — рівень Космос! Навіть око не сіпається, ніби вперше мене бачить. Спочатку виставив чесну дівчину геть із квартири, а потім дивується: хто йому спати заважає?! Адже я попереджала!

Цього разу я не збиралася грубіяну ні в чому поступатися. І ще цього разу на моїй стороні був закон та один поліціянт! А якщо голосно закричу, то може і другий прибіжить.

Я встала й обтрусила кожушок. Гордо задерши підборіддя, зміряла нахабу вбивчим поглядом і повернулася до свого захисника. Той уже встиг підвестися й саме натягував кашкет на кудлату голову.

— Пане сержанте, ось цей тип бандитської зовнішності, — не посоромилася показати на зухвальця пальцем, — напав на мене, ображав, і погрожував рукоприкладством. А ще вигнав із квартири, на яку в мене є всі права! Заарештуйте його, будь ласка, і заберіть у в’язницю!

— Секундочку, громадянко Феякіна. Зараз розберемося!

— А чого розбиратися? — мені не терпілося отримати сатисфакцію. — Я ж вам телефоном усе розповіла!

Поліціянт підібрався і впевнено ступив до дверей. Витягнув з кишені службове посвідчення й махнув ним перед носом Халка — фіть! — той тільки очима кліпнув, і зажадав:

— Сержант Лєшенко! Тринадцяте відділення поліції! Попрошу ваші документи!

А ось такий підхід мені сподобався. Так з ним і треба!

Я схвально кивнула і примостилася за не дуже широке плече сержанта. Подивилася з повагою на те, наскільки серйозно Лєшенко простяг руку й навіть долонею в нетерпінні смикнув — ворушись, мовляв! Не примушуй чекати!

— Не так швидко, сержанте, — незворушно відповів Халк і не думаючи лякатися. Він зняв светр і встиг переодягнутися у футболку, від чого став виглядати ще солідніше. — Поняття не маю, про які права каже ваша громадянка. Спочатку поясніть причину огляду. Я мирно проводжу вечір у своїй квартирі, тож що ж я порушив?

Що? І ні грама сорому в очах!

— Ти знущаєшся? — я не витримала і вилізла з-за плеча захисника, розгубивши всю зарозумілу пиху. — Я через тебе тут уже цілу годину стирчу — у холоді та голоді. А він питає, що порушив! Мою тендітну душевну рівновагу, тобі мало?!

— Та зачекайте ви, Наталіє! — відтягнув мене від здоров’яка правоохоронець, інакше б я в нього відразу вчепилася. — Кажу ж — розберемося!

— Я чекаю, — знову холодно відповів Халк, не зводячи з мене застережливого погляду.

— Черговою службою поліції отримано скаргу від громадянки Феякіної Наталії Сергіївни, яка тимчасово проживає за цією адресою. Згідно зі скаргою, сьогодні орієнтовно о 23:00, коли громадянка спробувала в’їхати до орендованої квартири, невідомий суб’єкт силою виставив її за межі винайманого житла. Ваші документи, шановний! І не примушуйте мене повторювати тричі! Інакше я буду змушений вас затримати та відправити до відділка до з’ясування особистості!

Двері зачинилися, і Халк зник. Але вже за хвилину з’явився знову. Простягнув поліціянту документи. Мав вигляд він при цьому, як і раніше, незворушний, а мені так хотілося, щоби хоч трохи злякався!

— Ця дівчина, сержанте, не може тут мешкати, — спокійно заперечив. — Цю квартиру мені підшукало серйозне агентство нерухомості — ось договір на оренду від вчорашнього числа. Це я, а не громадянка Федюшко, тимчасово проживаю за цією адресою. Перевірте самі.

— Я Феякіна, хам!

— Та хоч Прикрути-до-коня-педаль, один чорт! — Все ж таки Халк вийшов із себе, роздув ніздрі.

Це добре, я теж очима поблищала для остраху. Не все ж коту солодка масниця на білому килимі. А я, звісно, ​​що требя запам’ятаю. І пригадаю!

— Отже, Беркут Єгор Олексійович, — тим часом примружив карий погляд поліціянт, гортаючи паспорт. Оглянув молодого чоловіка знизу нагору. — Двадцяти восьми років від народження… Мабуть, спортсмен. Винайняв квартиру терміном на три місяці й вніс оплату вперед.

— Він самий, — неохоче озвався той. — Так і є.

— Ціль приїзду до столиці?

— Запросили працювати до спортивного клубу «Вікінг». Я тренер із боксу. Це тимчасове житло, сержанте, незабаром я збираюся переїхати до свого, тож у місті надовго.

— Судячи з усього, тренер ви гарний?

Поліціянт явно натякав на престижний район і вартість оренди, але в Халка не здригнувся жоден м’яз. Навіть шкода, що він виявився з тих, кому нелегко проникнути під шкіру.

— Напевно. Не мені судити. Ну що там, шефе? Все гаразд? — запитав із роздратуванням, явно починаючи обтяжуватись нашим товариством.

— Гм, на перший погляд, так, - гмикнув сержант.

— Що означає «на перший»? Дивні у вас натяки. Я не живу в розріз із законом, й іншим не раджу.

Ось тут уже я голосно хмикнула, відкривши рота і збираючись заперечити… Але змовчала під грізним поглядом Лєшенка. Лише щоками пирхнула від обурення — пх! Ось же брехня!

— Я говорю на перший, бо, як виявилося, у громадянки Феякіної теж є договір на цю квартиру. І він один в один схожий із вашим. Навіть дати сходяться.

— Тобто? — насупив темні брови Халк. — Як це?

— А ось так! Договір про оренду житла терміном на три місяці, укладений з агентством «Дід Мороз». Я перевірив. Усе правильно, Наталю?

— Саме так!

— Покажи! — це Халк уже мені рикнув. Нарешті дійшло, що я тут із ним не в бірюльки граю?

Але гаркнув він дуже необачно. Тому, що я впевнено скрутила йому дулю й підняла вище. На, глянь, однаково поліціянту не видно.

— Розбіглася, Індиче! Тільки свідкам!

— Я Беркут!

— Ти то? — зміряла нахабу зневажливим поглядом, ніби він мошка. — Не фантазуй! Максимум — Горобець, а то й зовсім — Зяблик!

— Наталю, покажіть Єгору ваш договір, — вимогливо простяг руку Лєшенко й завмер в очікуванні. — Не переживайте, — заспокоїв, — я повністю контролюю ситуацію. Нині всім важливо переконатися в правдивості заяв.

Ох, і не хотілося мені поступатися, а мусила підкоритися варті закону. Але я стояла напоготові, готова будь-якої миті запобігти, навіть, натяку на диверсію!

Халк узяв договір, уважно прочитав його й невдоволено видихнув, повертаючи поліціянту в цілісності та безпеці.

— Цього не може бути, — сказав зі скепсисом у голосі. — Мене запевнили, що я маю справу з однією з найнадійніших контор у місті. З бездоганною репутацією. Я впевнений, зараз ми їм зателефонуємо і в усьому розберемося!

— Ну-ну, — пробурчала я, коли боксер (або хто він там) зник у квартирі.

— Ну що, Індиче, не відповіли? — запитала, коли він вийшов на майданчик через пару хвилин похмурий і злий. — Дивно, правда ж, і чого це вони мовчать опівночі?

— Я Беркут, сказав!

— Та хоч Півник! А я маю повне право бути в цій квартирі й тепер ти це знаєш!

— Масику, що трапилося? Я чекаю-чекаю, а тебе все немає.