Глава 2

- Якщо хочеш, я допоможу тобі повернути твою дівчину. Вона, мабуть, страшенно ревнива і точно скаженітиме, якщо в тебе з’явиться інша. На найближчий час у мене більше жодних особистих планів, тож, якщо захочеш, можеш стати моїм хлопцем. Несправжнім, звісно. Я не зазіхатиму на твоє серце й увагу, зате спокійно закінчу навчання і підготуюся до захисту диплома. – Я помовчала, сама не вірячи, що все це говорю. – Ну то що, Каю… домовилися?

Пропозиція зависла в повітрі на дві секунди, після чого Кайлен упевнено стиснув мою долоню, а серце в грудях зробило кульбіт.

- Домовилися, Брі.

І під час цього рукостискання я завмерла, дивлячись на хлопця й осмислюючи те, що відбувалося.

А потім практична Бріар Адамс повільно вивільнила руку й поставила найлогічніше запитання:

- Чудово. От тільки... де все станеться? Я живу в гуртожитку, в кімнаті з подругою. А на машини в мене віднині алергія. Може, у… в парку?

Я кліпнула, озираючись навколо. М-да, квітень, мокра трава – нічна романтика. Доведеться потім списати на шалені експерименти молодості.

У Кайлена в руці щось дзенькнуло. Я опустила погляд і побачила, що він дістав із кишені вітрівки зв’язку ключів. Кивнув підборіддям у бік сусідньої вулиці.

- Не потрібен нам парк. Он мій будинок, ми майже прийшли.

Через дорогу стояв охайний триповерховий будинок із червоної цегли з кованими балконами – один із тих, де зазвичай винаймали житло студенти старших курсів, аспіранти або викладачі.

- У тебе тут квартира? – здивувалася я, і було чому: орендувати тут житло коштувало чималих грошей.

- Так, однокімнатна. Тимчасово пощастило, - уточнив Кайлен, чекаючи, поки я зрушу з місця. – Живу сам, так краще для навчання. Не люблю галасливі компанії й вічний безлад у звичайних гуртожитках.

- Сам... – повторила я, відчуваючи, як до горла раптом підступає хвиля паніки. Усі мої сміливі промови перед рішучим кроком раптом здалися надто гучними й дурними. – І жодних сусідів із пивом і футболом?

- Нікого. Хоча футбол я іноді подивитися люблю.

Ми підійшли до під’їзду, але біля сходинок я знову зупинилася, нерішуче стискаючи долоні в кулаки й дивлячись на освітлений під’їзд.

- Брі, якщо ти передумала, можеш у мене просто переночувати, - озвався Кайлен. З неба впали перші великі краплі, і він упіймав їх на долоню. - Дощ починається, промокнеш.

- Ні! – я рішуче зітхнула і зробила крок назустріч найбезрозсуднішому вчинку у своєму житті. - Ходімо!