Глава 9, частина 2

Машина Сокола стояла біля під’їзду, у кімнаті було темно, але у вікні кухні горіло м’яке бічне світло. На силу фантазії я ніколи не скаржилася, і відразу ж жваво собі уявила кухонний гарнітур, чашку, фікус на підвіконні, гарячий чай із молоком і телевізор, що тихо бубонить спортивними новинами й розважає своїх мешканців із кімнати…

Хвилина, дві, десять… Я подивилася на годинник… Уже минуло на десять хвилин більше відведеного мені часу, хлопець не перетелефонував, і я із чистою совістю попрямувала до під’їзду. Холодно ж сидіти на лавочці!

Проскочивши повз Мюллера, що стирчала у вікні, наче постовий біля Біг-Бена, прошмигнула до ліфта й піднялася на потрібний поверх. Підійшовши до знайомої квартири, потопталася на килимку і приклала вухо до дверей. Як досвідчений лікар стетоскопом пошукала найкращу чутність.

За дверима було тихо, і я не на жарт злякалася — заснули вони там, чи що? Якщо так, то мені не позаздриш. Думка про нічліг на вулиці вмить прогнала збентеження і страх, і я подзвонила. Ми так не домовлялися! Ніхто не відповів — точно заснули, і я впевнено натиснула на кнопку дзвінка ще раз. Що я їм тут, індик, на морозі жир зганяти? Та я зараз узагалі як візьму й сама відчиню! Своїми ключами! А краще — ногою!

Але двері відчинив Сокольський — скуйовджений і злий.

— Ну що, встигли? — пошепки запитала, притискаючи сумку з пельменями до грудей, постукуючи змерзлими в чоботях п’ятами одна об одну. — Уже пів години минуло!

— Встигли, — огризнувся скуйовджений Сокіл.

— От і добре! — я занесла ногу над порогом.

— Встигли б, трясця, якби ти не прийшла!

Що? Це що ж, пролунав натяк типу йти гуляти далі?!

— У сенсі? — щось я останнім часом зовсім некмітлива стала, особливо в розмові з важливими птахами. — Тобі що, пари секунд забракло, чи що? — запитала співчутливо, поправляючи шапку, що сповзла на очі. — Часу ж було вагон!

— Я тобі що, Чиже, машина, щоб за сім секунд розігнатися? — обурився Сокіл. Говорили ми з ним пошепки. — Мені налаштуватися потрібно, ясно?

Ось це зізнання. Навіть смішно стало.

— Ой, не сміши, — я усміхнулася від вуха до вуха. Загиготіла, дивлячись на похмурого хлопця, відстукуючи зубами чечітку від холоду. — Теж мені піаніст! Ще скажи, ги-ги, нотну партію розучити! А може, ти цей, як його — віолончеліст? І забув струни каніфоллю змастити? Чому там налаштовуватися-то, Сокольський? У тебе ж всі на одне обличчя. Чпок-чпок і готово!.. А-ай!

Мене тут же схопили за капюшон і підняли. Неласкаво. Ну все, догралася, Фанька! Зараз уб’є! А якщо не вб’є, то вижене до біса собачого, і куди я піду на ніч глядячи?

— Ой, Артеме, вибач! Там просто холодно, і я змерзла, — поканючила. Навіть шапку поправляти не стала, що сповзла на очі. — Ти що, раніше не міг зі своєю Анісімовою зустрітися? Так нечесно!

— Чпок-чпок?! — Сокіл притягнув мене ближче. Струснув злегка, зірвавши шапку на потилицю. — Я тобі що, Чиже, штопор для винних пляшок? Зовсім страх втратила?!

— Так ти ж сам сказав… — промимрила.

— Ти теж сказала — міркуй, пам’ятаєш? Міркуй, Чиже, коли треба! Нам із тобою ще жити разом!

— Не разом, а в тебе, — нахабно заперечила, зустрічаючись поглядом із сірими очима. — Бачиш, я запам’ятала.

— Що там? — несподівано поставив запитання Сокольський, показуючи підборіддям на сумку, але я зрозуміла.

— Пельмені. Якщо чесно — перший сорт.

Сокіл скривив губи, а я обурилася. Розвела руками, мало не впустивши пакет:

— Ну, вибач, на вищий не вистачило! Я ж велику пачку купувала, для крокодила! І взагалі, я тобі що, йог — о десятій вечора готувати? Лопай мовчки й спасибі скажи!

І надула губи, щоб знав, що я свій час теж вельми ціную і поважаю.

— Чиж-же…

Ой, дурбецало! Одразу втягнула голову в плечі й заплющила очі, відчуваючи, що перетиснула. Зараз точно спустить зі сходів, як вошивого кота, якого добрі люди прихистили, а він — нахабна морда — усю сметану зжер, ще й кут помітив!

Не спустив. Відчинив двері ширше і втягнув за капюшон у квартиру. Шепнув у вухо, притиснувши до себе:

— Бігом на кухню! І щоб тихо мені сиділа, як миша! Дай дві хвилини…

Я ніколи не була жаднюгою і дві хвилини дала. Дала б і більше, тихенько прокравшись на кухню, роздягнувшись і поставивши каструльку на вогонь, але більше не треба було. Тільки почула здивований дівчачий писк із передпокою, а слідом за ним і рик Сокола. Короткий і байдужий.

От же оцупок! Навіть якось прикро стало за Анісімову.

— Що ж ти за хлопець такий, Сокольський, що свою дівчину до дому не проводив? — не стримала зауваження, коли Сокіл, зачинивши за гостею двері, увійшов на кухню. — Теж мені джентльмен! Уже краще б я ще погуляла, ніж так. Як вона тепер до хати дістанеться одна вночі?

Хлопець і бровою не повів. Розсівся на стільці, розставивши ноги. Поглянув на мене гостро. Розтиснув знехотя твердо стиснутий рот.

— По-перше, Лера на машині. Доїде, не вперше. По-друге, Пижику, я не джентльмен, що за дивні думки у твоїй голові? По-третє, вона не моя дівчина. Іноді спимо, іноді ні. Не більше.

Іноді… що?

— Ого! — не змогла стримати здивування, роззявивши рота. Ось це зізнання. — Я і не знала, що у вас так серйозно!

— Чиже, не говори дурниць! — розлютився Сокіл. — Яке, на хрін, серйозно? Ти про що? Маячні романтичні перечитала?

— Але як же… Ти ж їй посміхався, я сама бачила.

— І що такого? — здивувався хлопець. — Як, отак? — трохи прикривши очі, скривив усмішку.

— Ну так, — я розгублено висипала пельмені в киплячу воду.

— Це я показував, що уважно слухаю і зацікавлений. На цьому все.

— Тобто вона тобі що, навіть не подобається?!

— Чому ж? — Сокіл підвівся, узяв ложку і запустив у каструлю, помішуючи. — Подобається, — зізнався.

— А…

— Пельмені мені теж подобаються, особливо з голодухи, — зауважив із посмішкою. — Але люблю я м’ясо на багатті. Вловлюєш різницю, Чиже? Їв би його і їв щодня все життя. Тільки так не буває, от і доводиться задовольнятися першим сортом.

— А-а, — з розумінням зітхнула.

— Ото-ж бо. Нумо уже їсти твої пельмені, чи що! А то замориш мене голодом!

Морити Сокола голодом не входило в мої плани, і я щедро поділилася з ним шоколадкою. Коли смачно поїли, розсміялася, помітивши на шиї хлопця яскравий ланцюжок засосів.

— Ой, ну ви даєте! — не подумавши, тицьнула пальцем. — Що це в тебе? Не знаю, Сокольський, як щодо сорту, але от для Анісімової ти, схоже, як те м’ясо на багатті. Дуже смачний! Добре, що я вчасно додому прийшла, а то б бути тобі живцем з’їденим!

Але, судячи з палаючого погляду Сокола, перспектива бути обгризеним Анісімовою не здалася йому такою вже непривабливою.

— Знаєш, у мене колись із колишнім теж ось так вийшло, — зізналася. — Ох, і лаялася ж мама, коли побачила! Думала, ремінь у руки візьме, мало не відшмагала! Змусила тиждень удома в шарфі ходити й кашляти перед татом для конспірації, щоб нічого не помітив. Ми ж із колишнім — сусіди, живемо двері у двері, запросто обоє й дістати могли… Слухай, Артеме, — схаменулася, — а твоя мама де? Таке враження, що ти давно живеш один.

— Так і є, — сухо відповів хлопець.

— Невже померла? — злякалася здогадки, дивлячись у сірі гострі очі Сокола.

— Не знаю.

— Тобто? — я навіть рот округлила від здивування, почувши відповідь. — Як це не знаєш? Взагалі нічого не знаєш про маму?!

Як узагалі таке можливо?

— Так. Давай не будемо, Чиже…

— Почекай! Як це не будемо? — я піднялася з місця і застигла, розхвилювавшись. Задихала важко від задухи. — Ти серйозно, Сокольський? Але ж так не можна! Треба обов’язково дізнатися, що з нею! А раптом вона жива, і ти…

Але Сокол уже смикнув мене за руку, саджаючи на стілець. Сказав сердито, відпустивши зап’ястя:

— Сядь, Чиже, і заспокойся! — Подивився похмуро, немов роздумуючи, зізнатися чи ні. — Жива вона, просто я про неї знати не хочу, от і все. Тепер зрозуміло?

— А…

— Тому, що ні!

— Але…

— П’ятнадцять років тому втекла від батька на південь через велике кохання. Сподіваюся, зараз щаслива.

— А як же…

— Я був неслухняною дитиною, а чоловік на той момент — недостатньо відомий і багатий.

— А де…

— Поверталася двома роками пізніше, але вибачення не просила. І давай на цьому вважати твоє запитання закритим!

Крапка!

— Ну гаразд. Якщо ти так вважаєш… — мені нічого не залишалося, окрім як розгублено знизати плечима й погодитися.

Я якось разом знітилася і засумувала, зрозумівши, що своєю цікавістю мимоволі зачепила болюче місце Артема. Від незручності озирнулася на всі боки. Зітхнула тяжко: посуд помити, чи що? А то якось уже дуже соромно сидіти під прямим поглядом Сокола. Мало того, що побачення хлопцеві зіпсувала, так ще й на старий мозоль каблуком наступила.

— Чого соваєшся, Чиже? — похмуро запитав Сокольський, коли я встала й зазирнула в порожню каструльку на плиті, де самотньо лежав один пельмень. — Не наїлася?

— Чому? — обернулася, здивувавшись. Перекинула косу на плече. — Наїлася.

— А от я — ні.

Й оченятами під темними бровами — кліп, кліп! М’язами під тонкою футболкою заграв на нерві. Красунчик, звісно, чого вже там. Руки красиві, чоловічі. Губи теж. І не хотіла, а задивилася. Бідолашна Анісімова, зрозуміло, чому в передпокої протестувально пищала. Таку дівчину прокатати з побаченням не кожен зможе.

І знову не відразу зрозуміла, про що він. А зрозумівши, зніяковіла та винувато розвела руками.

— Ну, вибач, Сокольський. Я ж не спеціально, ти сам сказав. Якщо хочеш, я завтра взагалі ночувати не прийду. Пошукаю що-небудь на ніч. Може, Улянка до себе пустить, правда, там Льошка, сам знаєш… — і подивилася на засоси.

Сокольський повільно відтер шию рукою. От хоч убий — не можу почуватися винною. Одразу хочеться зробити для скривдженої людини що-небудь добре. Але думка не встигла сформуватися. Дзвінки виклику на наших телефонах пролунали практично одночасно. Ми, не змовляючись, натиснули скидання.

— Колишній?

— Анісімова?

Й обидва:

— Угу.

Дзвінки повторилися, ми знову скинули. І втупилися одне на одного. Ех, сказати б зараз щось дуже розумне. Але на думку спало тільки:

— От би зараз морозива! — дивна думка, згодна. Навіщо тільки брякнула?

— Морозива? — Сокіл не на жарт здивувався. — На вулиці мінус десять, Чиже. Ти серйозно?

Я знизала плечима. А чому б і ні?

— Не знаю. Захотілося раптом, — зізналася. — Знаєш, я страшенно люблю їсти морозиво й дивитися старе кіно. Сьогодні на другому каналі якраз у програмі сеанс ретро-фільмів, показуватимуть «Містер Піткін у тилу ворога», було б чудово подивитися.

— Містер… хто? — перепитав Сокіл.

Я здивувалася від здогадки й одразу ж розтягнула усмішку, згадавши улюблений татів фільм.

— Сокольський, — приснула сміхом, — ти що, не дивився знаменитого містера Піткіна? Ніколи?!

Хлопець невизначено повів плечима.

— Ні. А що, повинен?

— Звичайно! Ти що, там же від сміху на підлогу ляжеш! Обожнюю старі комедії! Слухай, — мало не затанцювала на місці. Ледве стрималася, щоб не скласти в благальному жесті руки на грудях. — А подивімося разом! Можна? У тебе така плазма здоровенна, ніколи на такій не дивилася чорно-білі фільми! А, Артеме? Будь ласка…

Ну ось. Встав, мовчки розвернувся і пішов. Добре хоч кухонними дверима не грюкнув.

От завжди ти так, Фанько! Спочатку ляпнеш, не подумавши, якусь дурницю, а потім шкодуєш — і навіщо тільки сказала?

Я зітхнула й подивилася на каструльку з пельменем — тепер Сокольський на мене точно образився. Згребла посуд зі столу в мийку і ввімкнула воду. Заскребла, захлюпала сумно пінною мочалкою, наводячи чистоту. Знову раптом подумалося про сумки.

Але ж якби він хотів мене вигнати — уже б вигнав, хіба ні? Та й піти він міг разом з Анісімовою, якщо вже на те пішло. Ніч попереду темна, довга, для продовження гри із засосами саме те.

Немов у відповідь на мої думки, Сокіл намалювався на порозі кухні в куртці й черевиках. Згріб зі столу телефон, застебнув блискавку, поклав руку з ключами від машини в кишеню. Я чомусь застигла, озирнувшись.

— Кажи, Чиже, яке любиш.

— Що?

— Морозиво, кажу, яке любиш? І список одразу напиши, що ще купити — не люблю в боржниках ходити. Про молоко я пам’ятаю.

Я аж заморгала. Безглуздо, звісно, але це ж Сокальський, самі розумієте.

Мабуть, я б так ще довго стояла, дивлячись на хлопця і даремно спускаючи воду в злив, якби він не гаркнув втомлено:

— Чиж-же, не тягни.

— Фі… фісташкове із шоколадною крихтою. А ти… справді, чи що?

— Справді. Що ще з тобою робити?

— А…

— Диктуй далі.

— М’ясо? — запитала. — Ти сказав, любиш. На багатті не обіцяю, але можу спробувати в духовці з картоплею. Хочеш?

Не відповів. Пішов.

Ну й характер! Сам же просив «диктуй»!

А коли повернувся (якщо чесно, я вже зачекалася; навіть у вікно поглядала кілька разів) — прогарчав невдоволено, викладаючи продукти на стіл:

— Пижику, знущаєшся?! Я за твоїм морозивом пів міста об’їздив, якщо не все місто! Насилу знайшов!

Довелося вкотре винувато промимрити:

— Так це… Купив би будь-яке, і все.

А потім ми дивилися містера Піткіна і дружно іржали. Точніше, я хрюкала від задоволення, лопаючи смачнюче морозиво, знову залізши з ногами на хазяйське ліжко, а Сокіл сміявся, валяючись поруч. І, здається, коли вночі засинали, він на мене вже ні краплі не ображався. А от коли прокинувся, а точніше — прокинулися…