Глава 18, частина 1

POV Чиж

 Мені справді захотілося обійняти Сокола, ось так само міцно, як Луку. Жахлива ситуація, непривабливий виворіт чужих доль, прихований від цікавих очей. Стати свідком її оголення виявилося непросто, що вже говорити про тих, для кого цей виворіт був частиною життя. І нехай Артем був старшим і здавався набагато сильнішим за свого молодшого брата, за його похмурим обличчям я змогла здогадатися, яку складну ніч він пережив. І скільки ще ночей до цього, довгих і самотніх, уже забутих, коли мати перебувала від нього далеко. Навіть у скупих словах про неї читалися образа й жаль про те, чого не було, але що могло б бути в його житті. Я вже мовчу про гірке зізнання Луки.

Я вискочила з автобуса на зупинці «Університет» і на бігу дістала з кишені телефон. Знаючи, що мама з близнючками зараз, напевно, перебуває на шляху до дитячого садка, зателефонувала татові.

— Так, Фанечко? Привіт, — тато відповів на дзвінок одразу ж, пихкаючи в трубку. Усе ясно, я посміхнулася: як усі нормальні люди, старший Чижик поспішає на роботу. — Доброго ранку, донечко! Термінове щось? — запитав із легким занепокоєнням. — Ти говори швидше, я тут до школи спізнююся! Сьогодні пів ночі перевіряв контрольні, і ще треба буде провести чотири. Ти б бачила, Фаню, що мені тут сьомий клас написав — розумники! Не знаю, плакати чи сміятися! Виявляється, корейці тепер живуть у Південній Америці, Атлантичний океан раптом став Атлетичним, а столиця держави Панами в нас Панамка, як тобі?

— Ось щодо останнього — дуже навіть логічно, тату, — приснула смішком у відповідь.

— П’ятнадцять неправильних відповідей! П’ятнадцять, Фаню! А я тепер гадай, хто той розумник, який першим збагнув написати таку нісенітницю і дав усьому класу списати.

Я засміялася, пригадавши ще багато таких казусів зі шкільного життя, які батько любив згадувати.

— Смішно, — зізналася.

— Сумно! — упевнено заперечив мені вчитель географії. — Я ще не відійшов від дев’ятого класу, коли дізнався від учнів, що міжнародний поділ праці — це, виявляється, поділ праці між чоловічою і жіночою частиною людства! Як тобі? А тут уже новий сюрприз! Я ж не просто так стою біля дошки з указкою. Не розумію, звідки вони взагалі беруться такі кмітливі? Ай, гаразд, — я здогадалася, що Федір Чижик на ходу махнув шкіряним портфелем. — Ти, Фаню, навіщо дзвонила-то? Що хотіла? — нагострив вухо. — Як там справи в Артема? Одужав?

Я кивнула, але зрозумівши, що батько не може мене бачити, поквапилася йому відповісти, уже підбігаючи до ґанку навчального корпусу.

— Так, йому набагато краще, тату! Просто хотіла тебе почути й сказати, що я вас із мамою дуже-дуже люблю! Що ви в нас Робіком і дівчатами найкращі!

— Так, — тато напружився. Навіть пихкати перестав. Здається, зупинився. — Анфісо… — почав серйозно, піднявши портфель із відстовбурченим пальцем, але його погляд упав на годинник, і він, чортихнувшись, знову поспішив до школи, як дорослий учень.

Мені не потрібно було перебувати поруч, щоби побачити збоку всю картину — дорога до школи, учні й поважний, як гусак, тато. Забіг на дистанцію, хто першим перетне фінішну пряму. Ми стільки років проводжали одне одного на уроки, що я легко могла вгадати кожен його крок.

— Фаню, після занять обов’язково зателефонуй мені або мамі, чуєш?! — почула батьківську настанову й пообіцяла:

— Добре, тату!

Він знав, що я дотримаю слова.

Улянка мовчала всі пари. З учора нічого не змінилося для неї, і Кім старанно мене уникала, не кидаючи навіть рідкісним косим поглядом. Ми переходили з однієї аудиторії в іншу, а мені залишалося лише тужливо спостерігати за дівчиною, для якої я з найкращої подруги в одну мить перетворилася на жалюгідну ревниву заздрісницю, яка посміла очорнити симпатичного хлопця.

Що ж, нехай краще так, ніж Мальвін розіб’є їй серце. Я так хотіла залишити свій біль у минулому, забути, але зараз не шкодувала, що відкрилася. У всякому разі, тепер Уляна знала, чого від Сєви очікувати, незалежно від того, що про мене думала.

Сєва Мартинов знову спіймав мене на виході з буфета, коли побачив одну. Заусміхався, нав’язливо звертаючи на себе увагу.

— Я все ще чекаю, Фанько! Але в мене не так багато терпіння, як ти думаєш, — кинув не без роздратування, заступаючи дорогу. Піднявши руку, провів пальцями по щоці. — Я вже шукаю його — твого хлопця, — практично виплюнув, притискаючи до стіни, — так йому й передай! І заберу своє. Скільки ще часу він збирається ховатися за твоєю спідницею? Ну давай уже, Чижику, поскаржся на мене, твою матір! Усім одразу стане легше!

— Пішов до біса!

Ця розмова з Мальвіном помітно зіпсувала й без того похмурий настрій, і дорогою до будинку я знову і знову повторювала собі, що якщо не хочу ще більше засмутити своїм виглядом Луку, то мушу забути колишнього й не звертати уваги на його витівки. Усе одно це мало що змінить, а він колись та вгамується і забуде мене. Легко забуде, коли зрозуміє, що феєричного повернення Чижика не буде.

Сокола вдома не було, продуктів у холодильнику помітно поменшало, і я, повагавшись, усе ж таки взяла гроші, які залишив Артем, і потягла хлопчака із собою на закупи до магазину. Двоє чоловіків у будинку — це не жарти! Їх годувати треба! А потім пізніше, як могла, розважала Луку смаколиками й розмовою.

Він виявився тямущою дитиною, трохи колючою, але я знала, що робити, і час для нас пролетів непомітно. Ми саме додивлялися з ним останню частину «Зоряних воєн», обговорюючи джедаїв, коли повернувся Артем. Привітавшись, коротко повідомив братові, що був у лікарні й що стан здоров’я Аліси все ще поганий. Так, вона прийшла до тями, але через сильний головний біль зараз перебуває під крапельницею і дією снодійного.

— Ні, Луко, вона не помре. Я думаю, ти зможеш її провідати вже за кілька днів. Я сам її не бачив, але батько заходив, — донеслися до мене слова Артема з кухні, звернені до брата. — До речі, він про тебе питав.

— Правда?

— Так.

— А що?

— Чи все в тебе добре й чи є необхідні речі.

— Мені нічого не потрібно!

— Помовчи! Ти не можеш відсиджуватися цілими днями, валяючись і дивлячись кіно. Тобі необхідно повернутися до навчання і до нормального життя. Післязавтра батько за тобою заїде, і ви разом з’їздитимете у ваш з Алісою будинок. Збереш усе, що вважатимеш за потрібне для переїзду до батька. Ми обидва вважаємо, що тобі буде з ним набагато краще. Аліса проведе в лікарні не менше ніж місяць, а то і два.

— Він мені не батько!

Я не прислухалася спеціально… чи прислухалася? Але, здається, навіть я завмерла в очікуванні відповіді Сокола.

— Тоді і я тобі не брат, — сухо сказав хлопець, — бо батьки в нас одні, подобається це тобі чи ні. Уже які є. Не пам’ятаю, щоб ти відгукувався на прізвище Півник.

— Але я хочу жити з тобою, Артеме, будь ласка!

— У мене нескінченні тренування. За місяць я поїду на тижневі збори в новий футбольний клуб. Навесні мене не буде в місті по пів місяця — мені просто не довірять опіку, Луко. А Анфіса не зобов’язана за тобою доглядати.

— А ти? Ти можеш поїхати зі мною до нас додому? На Кольцова?

— Я не можу туди повернутися.

— Ну чому?! Там моя кімната, я сам тобі все покажу! Тобі сподобається!

— Я не можу, і все. Зрозуміло?

— Ні, не зрозуміло! Нічого не зрозуміло! Ти такий самий, як твій батько! Не хочу з тобою розмовляти!

Але вже за кілька хвилин, коли Сокіл із Лукою увійшли в кімнату й побачили, що я дістала матрац і розстелила постіль, Сокольський-молодший запрохав, звертаючись до брата, невірно витлумачивши мій намір.

— Артеме, можна я посплю з тобою?! Ну, будь ласка, Артеме! Будь ласка! Так нечесно! Анфіса й так завжди з тобою спить, а я скоро поїду!

Ого! Логіка, звісно, залізна. Так відразу й не посперечаєшся. Але ж я і справді тут живу. І ніби як дівчина Сокола. Ми з Артемом зустрілися поглядами. Так, гарна в нас вийшла угода, якщо ми навіть хлопчиська змогли провести, особливо не намагаючись.

— Усе нормально! — я ніяково посміхнулася, піднявши руку. Подивилася на гостя. — Звичайно, Луко! Я люблю спати на підлозі, тут здорово. Ніхто не штовхається і місця багато.

— Я не штовхаюся, — несподівано заперечив Артем.

— Ну так? Це тобі так здається! Тож, Луко, раджу одразу відвоювати свою половину!

Але він справді не штовхається, от же я брехуха! Сокіл бере і привласнює, а це дещо різні речі. Здається, зараз я сама була б не проти заснути в його руках.

Уф, і про що я тільки думаю?!

— Ну й нехай! Мені не шкода! Я теж кручуся уві сні — будь здоров! — задоволено хмикнув хлопчисько, переможно вистрибуючи на ліжко. — Мама зі мною навіть у дитинстві спати не могла, тож тримайся, брате!

— Точно! — я кивнула. — Він ще й ковдру відбирає — хапуга! Тож укривайся гарненько, Луко, а то змерзнеш.

Сокіл стягнув через голову футболку і здивовано втупився на мене.

— Ти хіба змерзла зі мною, Чиже?

Мої щоки спалахнули, і все, що я змогла зробити, це побажати всім на добраніч і відвернутися. Божечки, які плечі!

Я присіла й полізла під ковдру, вляглася на подушку, яка ще зберігала запах Артема — теплу свіжість чоловічого парфуму. Незвичне відчуття, але таке приємне — комфортне, чи що. Згадуючи наш божевільний поцілунок, сама не помітила, як повернулася обличчям до ліжка і склала долоні під щокою. Світло було вимкнене, але телевізор тихо працював, передаючи стрічку останніх новин. Сокіл лежав на самому краю, підклавши руки під голову, і дивився на мене. Ми обоє не чули нічого, окрім своїх думок. Я так сумувала за ним, ось про що думала, і про багато, багато іншого.

Ми довго дивилися одне на одного, поки я непомітно для себе заснула, запам’ятавши на собі його погляд. Чомусь він зовсім не бентежив мене, скоріше, навпаки, заспокоював і про щось говорив. От тільки про що?

Якби мені ще два тижні тому хто-небудь сказав, що ми з Артемом будемо ось так засинати, граючи в дивоглядки, я б розсміялася. Це ж Сокольський! Немає йому діла до всяких чижиків-пижиків на потоці, та й із чого раптом? Але сьогодні сміятися не хотілося. Зовсім ні. Хотілося вірити в краще й жити.

А вранці стався казус. Та що там — мегаказус! Мало під землю від сорому не провалилася!

Сама не знаю як, але досі нам з Артемом вдавалося уникати незручних ситуацій із перевдяганням та іншим. Не змовляючись, ми легко ділили з ним особистий простір одне одного, поважаючи право на усамітнення, але все одного разу трапляється вперше, і я попалася.

Я завжди вранці збиралася тихо — звичка, що прокралася в підкірку від часу народження молодших сестричок, коли вся сім’я жила за розкладом двох немовлят, які репетували, і доводилося це враховувати. Схоже, цього ранку Сокіл вирішив, що я вже пішла в університет, коли сонний відчинив двері ванної кімнати й застиг на порозі, побачивши мене, повернену до нього спиною. Я якраз трохи схилилася, відстовбурчивши попу, надягаючи шкарпетку, коли раптом завмерла як чапля, залишившись стояти на одній нозі, помітивши в дзеркалі його зображення. Затамувала подих, боячись озирнутися, розуміючи, що він бачить зараз на мені лише одні труселі, і ті в той самий, пам’ятний польотом, горох.

«Ех, хоч би бікіні нові мереживні одягла, чи що», — промайнула по-жіночому прикра думка.

Я почула, як двері за спиною відчинилися і через одну довгу мить зачинилися. Голосно зачинилися, майже оглушливо.

— Чорт!

Артем не пішов. Так і залишився за дверима. І я стояла. Як два дурні, стояли й слухали одне одного, а нас роз’єднувала дерев’яна панель.

— Вибач, Чиже, — Сокіл усе-таки відгукнувся. Я простягнула неслухняну руку й повільно замкнула замок.

— Я сама винна. Це ти мене вибач, Артеме. Дай мені хвилинку, будь ласка, я вже виходжу.

— Звичайно.

Але минуло хвилини дві, перш ніж він пішов. Я одразу це відчула. Розпрямилася і привалилася спиною до стіни, обіймаючи обличчя долонями.

Як я могла так необачно залишити двері відчиненими? Як?! Я ж душ приймала! Спеціально встала раніше, щоб виконати всі свої жіночі штучки з епіляцією та іншим! О Боже… Це все сон винен! Коли людині сниться «таке!», вона просто перестає тверезо міркувати! Ну і як тепер дивитися Соколу в очі?

В університет я втекла, навіть не поснідавши. Відсиділа дві пари, склала тест із державного управління і вирушила з Наталкою Криловою обідати в буфет.

Улянка вже сиділа за столиком з Інкою Шаповаловою, Олею Грач і Надею Коваль. Дівчата прийшли всього на кілька хвилин раніше за нас, і ми з Криловою, взявши по скляночці кави й пиріжку з картоплею, до них приєдналися.

Якщо одногрупниці й помітили наше з Кім триденне мовчання, то знаку не подали. Навіть не знаю, що б я відповіла, якби вони наважилися поцікавитися: яка чорна кішка між нами пробігла. А втім, запитання на засипку все ж зависло в повітрі. Не могло не повиснути в очікуванні події, яку обговорював факультет увесь останній тиждень.

— Дівчата, то що ми вирішили щодо завтра? Я пропоную не розбиватися на парочки, а завалитися в клуб натовпом! Усі згодні? — звернулася до всіх Надя Коваль. — П’ятниця-розпусниця на дворі, а тут такий шикарний привід відпочити! Дістала вже ця сесія!

— Особисто я двома руками «за»! — підтакнула Інка. — Кім, чого мовчиш? Як щодо тебе?

Улянка відпила кави зі стаканчика і знизала плечима. Подруга сьогодні помітно причепурилася і мала дуже милий вигляд у білому светрі та світлих джинсах. Високий хвіст їй теж пасував, ще більше підкреслюючи незвичайний розріз очей.

— Не впевнена, дівчатка. Щось настрою немає. Та і два заліки попереду, іспит у Зарецької, треба б підготуватися. Не хочу в Снігової королеви незадовільно схопити.

— Ти ще скажи, що в тебе діти по кутках плачуть, — відпустила смішок Грач, штовхнувши сусідку в бік. — І так засоромили недбайливу матір, що вона за вихідні вирішила стати зубрилкою!

— Справді смішно! — підтакнула Наталка. — Уляно, що значить, «не впевнена»? Кім, ти нас кидаєш? Ви із Чижик змовилися, чи що? — щиро здивувалася. — Дівчата, ну хоч раз на рік будьте людьми, а? Підтримайте компанію! Усією ж групою йдемо!

Подія попереду намічалася не те щоб масштабна, але святково-вихідна й цікава. Ми всі насправді добряче загрузли в навчанні, тож загальне бажання розслабитися прозвучало цілком зрозуміло. Може, і справді піти? Скільки можна тільки працювати й вчитися? Якщо чесно, я перебувала в сумніві: так, мали бути іспити, але вже дуже хотілося забутися і просто потанцювати.

— Так, нічого не знаю! — озвучила мої думки Надя Коваль — висока повненька шатенка з кучериками до плечей, староста нашої групи. Як завжди, вона першою заражалася загальним настроєм і першою ж за нього відповідала. — Вирішено! Завтра ввечері після пар усією дружною юрбою йдемо в «Альтарес»! Там буде виступ «Suspense», обожнюю Гната й Білого! Ну і студентська тусовка, звісно. Ну, ходімо, дівчата! — оглянула нас із докором. — Новий рік за тиждень, а ви, як сиві перечниці, дупою до будинку прилипли! Хто за вас старий рік проведе, а? Уляно, Фа-аню! — дівчина глянула на Кім, потім повернулася до мене, скорчивши сумну пику. — Підтримайте компанію! Раптом ми там собі таких хлопців відхопимо, що решта здохнуть від заздрості! Я, між іншим, уже три місяці ні з ким не цілувалася!

— А як же Артурчик Зяблик? З другого курсу? — примружила хитре око Інка, заправивши за вухо чорне пасмо, обстрижене під «каре». — Ти в гуртожитку на дні народження Ромки з нього не сповзала. Я вже про продовження мовчу.

— Тьху! — Надька Коваль, засміявшись, скривилася. — Знайшла про кого згадати, Шаповалова. З п’яну та з малолітками — не рахується! Може, я його уму-розуму вчила, як старший товариш по нещастю. Не всім же на помідорах тренуватися! Тим паче там нітрати, а це для юного організму шкідливо! — Староста ні краплі не зніяковіла. — Та й не було в нас нічого, Інко, не вигадуй!

Брюнетка приснула сміхом.

— Краще скажи, що перебрала й не пам’ятаєш, — сказала з натяком. — А то розповідає вона про три місяці.

— Я слабка дівчина, перевантажена навчанням і соціальною роботою на благо рідного факультету! Так, у мене трапляються провали в пам’яті і немає хлопця, тож можу цілуватися хоч із Зябликом, хоч із Ромкою…

У цей момент до буфету увійшла компанія Сокола в повному складі. Затримавшись біля прилавка з їжею, хлопці звично розсілися за центральним столиком, злякавши першокурсників.

— …А хоч із Мальвіном! — впевнено закінчила староста. Зітхнула мрійливо, підперши долонею щоку: — Але краще б із Соколом. Хотіла б я дізнатися, як цей красень цілується.