Глава 18, частина 2

— Вже точно не як Зяблик, — ввернула Інка. — Фе-е-е! Оль? — повернула голову в бік Грач. — Ти в нас з обома цілувалася. Поділися враженням зі стражденними, яким у цьому житті нічого не світить. Тобі хоч сподобалося?

Симпатична, але рідко чим задоволена Грач ретельно прожувала пиріжок, узяла в руку стаканчик із гарячою кавою і відкинулася на спинку стільця. Покосилася на хлопців.

Я теж озирнулася — радше машинально, ніж справді хотіла їх побачити. І зразу спалахнула на щоках рум’янцем, зустрівшись із пронизливо-сірими очима Артема. На кілька довгих секунд він утримав мій погляд, і я ледве проковтнула шматок пиріжка, що встав грудкою, згадавши нашу ранкову зустріч і розмову. Серце заметушилося в грудях, у горлі пересохло, і я поспішила відвернутися до дівчат, сподіваючись, що ніхто не помітив мого сум’яття.

— Із Сокольським я не цілувалася, — зізналася Грач, — він мене відразу відшив. Куди нам, сирим і убогим, до майбутньої зірки футболу, — вимовила з легкою образою. — Йому дедалі найкраще подавай — на кшталт Лєрки Анісімової. Та теж собі ціни не складе в базарний день, знає, біля кого крутитися. А Мальвін — козел! — раптом сказала як відрізала. І рішуче запила свої слова кавою.

Уляшка тут же застигла й напружилася, а я підняла очі на подругу. Вона так само, як я хвилину тому, зараз дивилася в бік столу, за яким сидів її брат, але навряд чи її думки й збентежений погляд мали відношення до Льошки. Я змусила себе знову обернутися, щоби переконатися в здогадці. Мартинов посміхався Улянці — досить мило й невимушено, час від часу кидаючи на дівчину з-під довгого чубчика зацікавлений погляд. Так, він виявляв інтерес, але поруч сидів Льошка, базікаючи про своє з темноволосим Максом, і він про це пам’ятав.

— Ого! — здивовано видихнула Надя. — Як ти про нього суворо, Олько! Як припечатала!

— Зате чесно, — хмикнула Грач. — Не спокушайтеся не тільки щодо нього! Упевнена, що Титов із Сокольським такі самі! Про Лиса промовчу тільки з поваги до Уляни.

Я не хотіла й не збиралася. Не мала наміру… Чесне слово, я думала лише про те, щоб узяти Кім за руку і відвести звідси! Якнайдалі від Мартинова і його друзів. Таких самих, як він. Таких самих! Права, Олько! Хіба я сама не була тому свідком?.. А замість цього знову глянула на Сокола.

Він і далі дивився на мене — прямо, без кривлянь. Не усміхаючись і не відводячи очей. Немов… немов хотів опинитися поруч. Чи це я хотіла? Божевільний! Тут же будь-хто міг помітити його погляд!

Згадавши про угоду, я змусила себе подивитися на Льошку, а потім на Титова. Звичайна цікавість, не більше. У цій їдальні багато дівчат точно так само, як я, поглядали в бік хлопців. І байдуже, що Мальвін напружився і стиснув рот. Я однаково не побачила блакитних очей. Ковзнула по них байдуже, немов по стіні, і, відвернувшись, видихнула.

Невже я ще недавно почувалася тут спокійно? Звичайною непримітною студенткою? Зараз потилиця просто горіла від поглядів. Від блакитного хотілося втекти, а до сталевого йти. Чи могла я звинувачувати Улянку в тому, що вона не чує слів і не хоче вірити, якщо я сама себе не чую і не вірю. Якщо не хочу пам’ятати?

— Дівчата, ви тільки подивіться, який до нас сьогодні підвищений інтерес! — захихотіли Інка з Наталкою. — Сама компанія Сокола увагу звернула, ну треба ж! З чого б це? А в буфет, між іншим, щойно Анісімова увійшла!

— А може, наші зіркові хлопці не такі вже й недосяжні? Надь, здається, ти маєш рацію щодо навчання і «Альтареса». Час на все забити і як треба відпочити, інакше я повірю в що завгодно! Навіть у те, що завтра в клубі зустріну свою долю! Подивися, Коваль, у мене із зачіскою все добре? Як думаєш, нам вдасться сфотографуватися з хлопцями з «Suspense»? Якщо я зараз наберуся нахабства й попрошу Сокола з ними познайомити, як думаєш, він мене не пошле?

Із зачіскою в Інки Шаповалової було все гаразд, на відміну від сміливості, але настрій у дівчат піднявся. За сміхом увага у всіх розсіялася, і я трохи розслабилася. Згадавши, навіщо сюди прийшла — мовчки випила каву й доїла пиріжок.

— Отже, так! — староста звично взяла організацію поїздки в клуб у свої руки. — У нас залишилося п’ять хвилин до кінця перерви — саме час домовитися! Дівчата, є слушні пропозиції? Ні? Тоді слухаємо сюди!

Відмовитися не вийшло — ні в мене, ні в Кім. Після коротких переговорів домовилися скинутися на таксі і при повному параді з’явитися о сьомій вечора в клуб «Альтарес». Подумавши, я погодилася. Завтра до Артема й Луки обіцяв приїхати Василь Якович, на них чекала непроста розмова, і я відчувала, що мені не завадило б десь заповнити вечір. Чому б і не на концерті? Тим паче що Коваль має рацію: не одним навчанням живе студент, а тут ще і стипендію так вчасно нарахували! А «Маракана» якось протримається без Фаньки ще день.

Уже на виході з буфету я побачила, як біля столу Сокола зупинилася Лєра Анісімова з подругою, але озирнутися і переконатися, що Артем більше не дивиться на мене, — сміливості забракло. Просто стало сумно.

Цей смуток помітив Лука, коли я повернулася додому, і мені терміново довелося реанімувати власний настрій, щоб ще більше не засмутити хлопчака. Спочатку дві години різатися з ним в ігрову приставку Sony PlayStation, безбожно програючи в будь-якій з ігор. А потім вийти гуляти на вулицю, бо нам раптом спало на думку жбурляти не створені в графіці, а справжні сніжки.

На пустирі за будинком снігу вистачало, і ми з Лукою неабияк розійшлися, пустившись у перегони пересічною місцевістю з накрученими по краях заметами. Стріляла я влучно, зате Лука виявився спритнішим, і мені довелося неабияк пихтіти, щоби повернути собі впевненість і почуття власної гідності, відібране приставкою. За пів години до нас приєдналася місцева дітвора і якісь підлітки, і пізній вечір під світлом ліхтарів настав непомітно.

— Що це з вами? — втупився на нас Сокіл, коли побачив двох диваків у бурульках, із червоними носами, що намалювалися на порозі. — Чиже, ти знову мені не відповідала, — сказав не те щоб із докором, але із занепокоєнням у голосі. — Я щойно повернувся з тренування і вже збирався йти вас шукати. Думав, сталося щось.

Усе правильно, зі мною був його молодший брат і, здається, я добряче схибила, безтурботно забувши про час.

Ми з Лукою переглянулися і, не змовляючись, винувато втерли носи.

— А ми це… грали у дворі, і я не чула.

— Ага! І я не чув, — підтакував хлопчисько.

— Грали? — брови Сокола злетіли, й одразу стало якось незручно під його здивованим поглядом — і за себе, і за свій розстріляний снігом помпон на шапці. Та й червоні щоки з розпатланою косою солідності до дівочої статі не додавали, як і мокрі від снігу коліна. Оце так, не красуня Анісімова в соболиній шубці й макіяжі від Dior. Дитячий садок якийсь, а не Чижик! Але подорослішаєш тут, коли в тебе підростають молодший брат і дві сестрички і всіх потрібно няньчити.

Дивлячись на Артема в дорогій шкіряній куртці й чорній водолазці, усього із себе хлопця-мрію, я зніяковіла. Добре, що Лука вчасно затарахкотів, а то навіть і не знаю, що б йому відповіла.

— Так, ми грали, Артеме! У сніжки! Було круто! Спочатку з Фанькою, а потім із пацанами із сусіднього будинку. Ти не повіриш, але ми їх зробили! Фаню, скажи? — Лука штовхнув мене ліктем у бік, як старого бойового приятеля, і пирхнув сміхом.

Мокрий від снігу помпон тут же з’їхав набік.

— Е-е, ну, типу того, — підтакнула я, намагаючись не дивитися в сірі очі. — Здається, ніхто не вижив.

— Х-ха! Я вибив останнього! — гордо реготнув Лука. — Звісно, ніхто! Вони всі сховалися ліпити бомбочки, а ми змилися! Класно, так?

Сокіл раптом насупив брови. Ну суто тобі дядя Вася двадцятирічної давності, у першій стадії солідності. Зрозумівши, що стоїть на шляху до квартири, хлопець повернувся в передпокій і скинув із плечей куртку.

— Гайда допоможу! — сказав Луці, роздягаючи його.

— Артеме, я сам! — уперся хлопчисько, утім, з обожнюванням дивлячись на старшого брата.

— Сам будеш штани в туалеті знімати й відповідати на дзвінки, ясно? — беззлобно гаркнув Сокіл. — Я тебе попереджав, Луко, що батько зателефонує. Чому мовчав? Міг би й сказати батькові два слова. Сам розпитати про Алісу, якщо вже ти в нас такий дорослий.

А мене й питати не став. Щойно я увійшла в передпокій і зачинила за собою двері, Сокіл зробив крок назустріч, розстебнув на мені пуховик і відібрав шапку. Зняв шарф. Щоправда, руки на шиї затримав трохи довше, ніж слід було. А може, мені просто здалося. З деякого часу я перестала вести лік секундам, потрапляючи у владу уважних сірих очей.

— Піду речі розвішу на батареї, — сказав, перекинувши куртки на руку, — а ви двоє роззувайтеся. Я піцу купив, будемо вечеряти.

Очі Луки негайно спалахнули радістю.

— Ура! Піца! Фанько, ти любиш піцу?

— Я… — шкіру поколювало від несподіваного дотику, і я розгублено потерла долонею шию, підшукуючи слова для відповіді.

— Звісно, вона любить піцу, — впевнено відгукнувся Артем, прямуючи до кімнати. — А ще Анфіса любить голубці, фісташкове морозиво й чорний шоколад. Але підозрюю, що від мигдальних меренг із французької кондитерської «Старина Жак» вона теж не відмовиться.

Що? «Старина Жак»? З тієї самої кондитерської, яка вечорами в центрі переливається казковим неоновим світлом, привертаючи увагу перехожих розкішною вітриною і лякаючи цінами?!

— Меренги? Мигдальні? — я зробила крок уперед, як знамените мишеня з мультика «Том і Джеррі» на запах сиру. Не те щоб я ніколи не чула про такі тістечка, але щоб уже дуже розсмакувати… Та ще й оригінального виробництва…

— Меренги, Чиже, — Артем обернувся, усміхаючись. Сказав просто: — Захотілося раптом тебе здивувати. Увесь клятий день мрію вдома повечеряти, ти ж не проти, Анфісо?

— Я? — розплющила очі. — Ні.

— Ось і чудово! — Сокіл зупинив погляд на моїх мокрих колінах. — Тоді чекаю вас на кухні — зараз повернуся і зроблю чай. — Хмикнув несподівано своїм думкам, відвертаючись. — Грала вона…

І пішов, залишивши нас із Лукою спочатку витріщатися одне на одного, а потім мовчки знімати чоботи.

Їсти хотілося до остраху, набагато сильніше, ніж прийняти душ і перевдягнутися. Добре, що поруч не було батьків, і ми з Лукою, з легкістю наплювавши на пристойності, помивши руки, слухняно протопали на кухню. Спочатку напилися гарячого чаю з піцою і тільки потім вирушили в душ. Точніше, це я пішла, бо рот у Луки не зачинявся і хлопець продовжував і продовжував розповідати Артему про все на світі, не помічаючи, що брат навряд чи чує його. Киває, звісно, і відповідає, але мені здавалося, що гострий погляд Сокола не випускає з уваги жодної крихти, яку я відправляла в рот. Під цим поглядом навіть губи ворушилися якось по-особливому, немов хотіли чогось. Пам’ятали про щось дуже чуттєве і приємне, що назавжди залишилося в пам’яті. Що ще не так давно змусило мене задихатися від моря відчуттів і чого до нестями хотілося знову.

Я подивилася в обличчя Соколу, зустрічаючи тугу, що раптово сколихнула груди. Тут, у нього вдома, можна було забути про що завгодно. Про колишнього, про угоду, про красуню Анісімову й Заю-Віку. Про те, що робило нас такими різними. Про те, що в пригод із такими хлопцями завжди є термін, і добре б просто вижити, не втративши себе.

Чи сподобалися мені меренги? Упевнена, що так. Якби мене попросили описати їхній смак, мені було б важко відповісти навіть приблизно. Усе, про що я могла думати, це про хлопця, який сидів так близько, що я за бажання могла його торкнутися.

У кухні лунав дзвінкий голос Луки, але мене не полишало відчуття, що ми із Сокольським самі.

Я змусила себе встати й подякувати господареві за вечерю.

— Дякую, Артеме. Я в душ і повернуся — допоможу прибрати зі столу.

Але коли повернулася з душу, змінивши джинси на теплу футболку й піжамні штани — легше не стало. Марно я намагалася змити із себе шампунем для пупсів хвилювання, що гуляло під шкірою. Воно дихало в легенях, горіло в крові, не бажаючи мене залишати. Спонукаючи серце прокинутися.

І знову стукіт — тук-тук, тук-тук! Немов сірий погляд ні на секунду не відпускав мене. Бачив навіть крізь стіни.

Я прибрала посуд у мийку й опустила руки під воду. Здається, вимила чашки, розставивши все на місця. Але варто було тільки Луці крикнути: «Я скоро!» і замкнути за собою замок у ванну кімнату, як я одразу відчула за спиною гарячі груди Сокола.

— Анфісо… — його рука доторкнулася до мого вологого волосся, і я повернулася. Ми втупилися одне на одного, важко дихаючи. Він зробив крок ближче, опускаючи голову. Не знаю, звідки прийшла ця думка, але вона застукала в голові відчайдушним застереженням схаменутися. Бо зупинитися буде неможливо.

— Артеме, тут Лука…

— Анфісо…

— Будь ласка, ні.

Я боягузливо заплющила очі, зустрічаючи мовчання. Відчуваючи теплий, трохи рваний подих на своїй щоці.

Якщо він не стримається, я поступлюся. Ще секунда, і забуду про все на світі, сама потягнувшись назустріч.

Палець Артема розкрив мої губи, погладивши їх.

— Чому ти весь час так далеко, Чиже? — почула я тихий голос. — Таке відчуття, що я не можу дихати. Чому?

Я безпорадно мотнула головою, не знаючи, що сказати. Розплющила очі, але він уже пішов. Повернувся в кімнату, залишивши мене одну роздумувати над відповіддю.

Господи, Фаню, ти з глузду з’їхала! Це все добром не скінчиться!

Коли я увійшла до вітальні, ліжко вже виявилося розстеленим, а матрац із подушкою лежали на підлозі. По телевізору йшов фантастичний фільм «Інтерстеллар», і Лука показував братові якісь бойові заходи, вдаючи із себе каратиста. Переконуючи Артема, що все це дуже може стати в пригоді, якби нам усім довелося опинитися в космосі й потрапити в чорну часову діру, як пілоту Куперу.

— Обережно, Фаню! Дивись, як я вмію! — присівши навпочіпки, хлопчисько перекинувся на матраці через голову й залишився лежати, розкинувши руки. — Супер! — засміявся. — Фаню, а в тебе тут і справді класно!

Цей фільм із Меттью Макконахі в головній ролі я раніше не бачила, а тому влізла в крісло з ногами й спробувала стежити за сюжетом. Виходило не дуже, хоча якісна графіка на такому великому екрані справляла враження, та й сюжет, безумовно, був цікавим. На жаль, сьогодні космос не зачіпав струни душі, залишаючи мене байдужою. Мені хотілося опинитися там, на ліжку, де напівлежав, упершись плечима в стіну й зігнувши ногу в коліні, Сокіл. Його прямий профіль із твердим ротом і підборіддям приваблював мене зараз набагато більше за глобальні події у Всесвіті.

Невже ще тиждень тому ми сиділи з ним поруч і запросто наминали морозиво? Ходили в кіно? Невже це я чекала його на вулиці, поки він був не один? Коли ж усе встигло змінитися?

Я схилила голову до плеча, вплітаючи пальці у волосся. За звичкою стала прочісувати все ще вологі пасма по довжині, підсушуючи їх до сну. Замислившись про своє, не помітила, як фільм закінчився.

— Гаразд, Артеме, — позіхнув Лука, знову забравшись на матрац і розправляючи ковдру. — Можеш сьогодні спати з Анфісою, так і бути! — великодушно дозволив. — Мені тут подобається!

Артем, який зробив крок до коридору, щоб дати мені можливість влаштуватися на ніч, завмер і обернувся до брата. Його рука повільно піднялася і красномовно вказала хлопчику на ліжко.

— Лягай і мовчи.

— Але, Артеме!

— Твою матір, Луко! — гаркнув хлопець, і навіть я сповзла з крісла. — Роби, що тобі кажуть!

Ми знову засинали, дивлячись одне на одного. Цього разу телевізор мовчав, а в кімнаті було темно й тихо.

— На добраніч, Чиже, — почула я неголосне і поспішила відгукнутися.

— На добраніч, Артеме.

Я лежала й чекала, усе чекала, коли ж скрипне ліжко. Коли ж Сокіл нарешті відпустить мене і я зможу заплющити очі — наче сутінки могли бачити за нас двох. Але не відвернулися ні він, ні я.