Глава 6, частина 2

— Р-розплатіться! — раптом рявкнула я. От сама від себе не очікувала. Схопила ручку, зробила з холодною міною підрахунок і брякнула чек на стіл. — Я закриваю замовлення і йду!

— Чому? — Дівиця дивно покосилася, а Сокольський, гад, посміхнувся крокодилом. Поліз у кишеню за грошима.

— Тому, що в мене робота шкідлива!

— Стільки вистачить? — великодушно відвалив офіціантці «на чай». І додав, запустивши руку з купюрою в мою кишеню: — Ось, тримай ще, дріб’язок, на молоко!

Що-що?!

Ну все! Жарти скінчилися. Ось повернуся додому — спалю супостату хату дотла!

— Анфісо, ти куди?

— Усе, набридло! Я звільняюся!

— Ясно, — кивнув Тимур. — План перевиконано, перемога за нами, час викликати таксі? — згріб гроші з барної стійки в кишеню і розтягнув із Сашкою посмішку одну на двох.

— Саме так! — і чому я сьогодні так усіх веселю? У мене що, на обличчі сидить клоунський ніс? Або брови сповзли на щоки?

— Тільки спробуй, Санчос! — наставила палець на бармена, який із серйозним виглядом простягнув мені чупа-чупс. — Сам за туалетним папером бігатимеш, зрозумів?! На милицях!

— Так я ж із почуття солідарності, Фаню! Лікарі кажуть — глюкоза при стресах корисна. З’їси, дивись, знову людиною станеш.

— Та йдіть ви! — розвернулася, махнувши хвостом.

— Фаню, ти що? Уже додому? — гукнула в спину Райка, коли я, розсікаючи чолом натовп, як криголам — води Антарктики, натягнувши шапку й пуховик, пропливла-пропихтіла повз дівчину до виходу.

— А чорт його знає! — кинула чесно. — Ніби як додому, а ніби й ні.

— Як це?

— А ось так! Хіба в Чижика може бути хоч щось, як у нормальних людей?

Сказала і грюкнула вхідними дверима, відсунувши з дороги вишибалу Толіка. Добре хоч не ногою.

— Р-розступись!

Але щойно опинилася на стоянці, озирнулася і побачила навколо себе темну снігову ніч, несподівано здулася, як кулька, і зітхнула, скидаючи сумку з плеча.

Раптом страшенно захотілося опинитися вдома поруч із мамою.

Ось вони! Шашечки!

— Е-е-е-ей! Стій!

Автомобіль блимнув фарами на помах моєї руки й під’їхав ближче.

— Машину замовляли?

Я кивнула. Спробував би Тимур не замовити за такої-то каси. Ось зараз таксі мене відвезе, а потім уже й Райку за місцем призначення доставить, усе одно ж у різних районах живемо.

— Звісно! — упевнено влізла в салон і притихла.

Щойно назвала адресу й за вікном замиготіли будинки, ліхтарі та жовті зіниці світлофорів, розпозіхалася не на жарт, як сонний кашалот. Ох, до чого ж спати хочеться! Здається, набагато сильніше, ніж палити Сокольському хату. Він, звісно ж, бабій і гад (такий самий, як його дружки!), але матрац у нього класний. Та і квартира затишна.

Від думки про подушку в грудях приємно заломило й потепліло, як у Горлума від погляду на перстень Всевладдя. Моя принадність! Ось зараз приїду, прийму душ, поки господаря немає, і яа-а-ак завалюся спати до шостої ранку! Бо о сьомій у мене вже автобус!

А ще їсти хочеться — жах! Сподіваюся, про молоко Артем пожартував. Бо якщо ні, то… Гаразд, потім подумаю, що я з ним таке страшне зроблю!

— Провулок Федотова, дівчина. Приїхали.

Я заворушилася. Уже? Треба ж, мало не заснула. Смикнула за ручку — замкнено.

— З вас за проїзд.

— Чого? — сторопіла.

— Звичайний тариф плюс десять відсотків нічних. Разом… — і бац суму! Озвучив, значить.

— А хіба Тимур не домовився, що сам оплатить?

Мужик обернувся і глянув косо. Ну й типчик! Волан-де-Морт із вусами!

— Хто такий Тимур?

— Ну, Тимур! Господар кафе-бару «Маракана»! Звідки ви мене підібрали. Він сказав, що викличе таксі.

— Виклик був, оплати не було. Кінцева адреса справді не та, що була в замовленні, але хто вас, нічних пасажирів, зрозуміє. Перший раз, чи що.

— Ну ось, бачите…

— Так, дівчинко! Тільки не намагайся мене розвести на гроші! — і цей гарчить. Розвернувся і кулачище на спинку сидіння хрясь! Брови до перенісся хвись! І жодного сумніву, що зло прокинулося. Шкода, не знаю заклинання, як матеріалізувати чарівну паличку, а то б оборонялася. — Перед чоловіком чи дружиною одну адресу називаєте, мені — іншу, а я з вами всіма гратися маю?

— Та я правду кажу! — спробувала пояснити підозрілим писком. — Хочете, зателефонуємо йому просто зараз? Він точно…

— Не хочу! Я з тобою пів ночі містом кататися не збираюся, мені працювати треба! Так, шановна, будемо розплачуватися? Або я викликаю підмогу? Врахуй, у нас контора солідна, усе по-серйозному. Не сподобається, можуть і натовкмачити, не подивляться, що в спідниці. Вас — молодих та нахабних — тільки так і треба життю вчити!

Ну й день сьогодні. І чому я не дивуюся своїй недолугості? Адже справді сіла й не запитала. То хто ж мені винен?

— Не треба нікого кликати, я розплачуся, — потягнула сумку на коліна й полізла за гаманцем.

— Ось-ось. Інша річ.

— Даремно, чи що, цілий вечір гарувала на святі чужого життя, — зітхнула. — Якраз на таксі й заробила.

— А ось це мене вже не цікавить.

— Хто б сумнівався.

Поки йшла до під’їзду й піднімалася пішки на сьомий поверх, усе думала: цікаво, це тільки я одна така невдачлива на весь білий світ Чижик, чи ще схожі дурепи є? Так хочеться хоч комусь поплакатися в жилетку, щоб тебе вислухали й пожаліли. І я поплакала трошки, як справжній оптиміст, поки ніхто не бачить. Ні, правда, втерла кулаком сльози. Зрештою, я ж жива людина, а вони всі наді мною сміються. Навіть таксист.

Не стала я лізти під душ. І вечеряти не стала. Просто роздяглася, одягла улюблену піжаму з Мікі Маусом, плюшеві шкарпетки, дістала з-під ліжка матрац і вляглася спати.

Ранок вечора мудріший, чим не про Фаньку оповідь? А Сокіл, ну що Сокіл? Не бути нашому прИнцу Іваном-Дурником — он яким красенем розв’язним у барі сидів в обіймах із принцесою-жабою. Такі навіть у казках високо літають. Сподіваюся, хоч світло здогадається не вмикати, коли повернеться, досить із мене знущань.

Подумала і тут же заснула, уткнувшись щокою в подушку.