Глава 6, частина 1

— Привіт, Фаню! Ти рано сьогодні! — гукнув мене бармен, щойно я увійшла в зал і попрямувала до підсобки.

У приміщенні було порожньо, поява завсідників тільки очікувалася, і Сашко звично возився з пляшками з випивкою, виставляючи їх у потрібному порядку й наповненості на скляну вітрину.

— Привіт, Сашо! Не повіриш, за роботою скучила!

— Розповідай, красуне, — хлопець засміявся, і я мимоволі усміхнулася у відповідь, знімаючи шапку й розстібаючи пуховик. Усе-таки приємно, коли тебе називають красунею, нехай і кажуть це сто разів на день будь-якій особі жіночої статі. — Уже тиждень без вихідних. Завела б нарешті хлопця, дивись, і нудьгувати б не довелося!

— Вже хто б казав…

— Так я на тебе чекаю, Фаню! А ти в нас об’єкт страшенно затятий. І взагалі — кусюча недоторка.

— А ти не чіпай, і я не буду кусатися.

Ось так із посмішкою й увійшла в підсобку. Сховавши речі в шафу, перевдяглася. Якщо на зміні був Олександр, то і Райка крутилася десь поблизу. Зазвичай офіціантка очей не спускала із симпатичного темноволосого хлопця в тісній чорній футболці і з татуюванням на руці від плеча до зап’ястя. Ось і зараз, щось кинувши йому на ходу, вбігла за мною слідом.

— Привіт, Фанько! А ти хіба не поїхала до батьків? Сьогодні ж п’ятниця? — випалила за дві секунди.

— Завтра, — я невизначено махнула рукою. — Та і гроші потрібні.

— Ось і чудово! Допоможеш зі столиками? Сьогодні вечір очікується просто феєричний! Наші грають у чвертьфіналі з болгарами, на першій лінії оборони Самойленко, тож Тимур чекає повний бар. А тут ще Ромка затримується, і я одна на весь зал!

Це була не дуже гарна новина. Обслуговувати клієнтів я не рвалася, але й не відмовлялася, а ось додому воліла йти раніше. Усе ж блукати пізно ввечері містом дівчині самій — мало приємного, а бар часто працював після опівночі, й офіціанти залишали заклад останніми. Ну та робити нічого. Самі знаєте, не студенту перебирати харчами й заробітком.

Я пообіцяла Райці допомогти, понадіялася на щедрих клієнтів і взялася за роботу.

Спочатку я допомагала дядькові Жорі — нашому кухареві, готувати на кухні нарізку. Потім мила посуд. Потім виявився дефіцит туалетного паперу, і я, як наймолодший співробітник бару «Маракана», зганяла до найближчого супермаркету і притягла ціле упакування. Знову зганяла за освіжувачем повітря. Потім терла столики, натирала попільнички, поливала квіти, перевіряла меню. А потім ми з Райкою покурили на ґанку. Точніше, вона покурила, а я так, поруч постояла. Але із задоволенням! Потім ми, як два вишколені гончаки, носилися залом, зустрічаючи клієнтів.

— Здрастуйте! — груди вперед і посмішка на пів обличчя. — Раді вас бачити в нашому кафе-барі «Маракана»! Будете робити замовлення?

— Доброго дня! Перший раз у нас? Раді бачити… — І через пів години: — Вам повторити?

— Доброго дня! Пиво? Звичайно! Для вас великий вибір. І закуски! Одну хвилинку…

Весь вечір бар заповнювався людьми, а до початку матчу й зовсім набився під зав’язку. Ще трохи, і від уболівальників буде не проштовхнутися.

— Тимуре, ти як хочеш, а я до опівночі не залишуся.

— Анфісо, не канюч. Я тебе відвезу.

— Не бреши, скільки разів уже відвозив. Зараз наші продують, і ти з горя з дядьком Жорою нап’єшся!

— Та ні за що! Тіпун тобі на язик! 1:0 — ще ні про що не говорить. Попереду другий тайм!

— Отже, виграють, ви на радощах вип’єте, а я в тебе тут здохну!

— Плачу подвійно!

— Тобто до моїх трьох копійок ще три? Дуже смішно, Тимуре! Ніт, я додому хочу.

— Гаразд, молодь, живи. Рома телефонував, начебто обіцяв скоро бути.

Райка. Звідки тільки взялася?

— Фа-аню! — підлетіла із залу. — Куди пропала? Не встигаю! Обслужи компанію за шостим столиком! У мене два замовлення горять!

— Бачиш, Чижику, що коїться? Ще один столик обслужиш?

— Тимуре, десята вечора вже…

— Ну, Фанечко-о… Ти ж знаєш, як тебе клієнти люблять. Так і бути, оплачу вам із Раєю таксі.

— И-и-и, добре!

Уже на пів дорозі мало не спіткнулася, помітивши за потрібним столиком Сокола в компанії незнайомих дівчат і хлопців. Дивним чином у приглушеному світлі зали вся компанія виглядала трохи дорослішою за звичайних студентів. Чи це я не звикла роздивлятися Сокольського поза університетом? Чи тому причиною футбольний матч? Неважливо. Зараз на хлопцеві була сорочка під колір очей, модний чубчик падав на очі… ах, так, на колінах сиділа дівчина. Скажіть, будь ласка, яка несподіванка.

А втім, мені яка різниця? Головне, пам’ятати про угоду. До неї б я Сокола взагалі впритул не помітила, ну, ви розумієте.

Підійшла, випнула груди, розтягнула губи в професійній усмішці й запитала, чого, власне, панове бажають? З’ясувалося: пива, креветок, легких закусок, трійку коктейлів для дівчат… і перемогу в сьогоднішньому матчі. Нічого незвичайного. Пообіцяла виконати! Сокіл очікувано і бровою не повів. Чудово! Мовчки пішла виконувати замовлення.

За двадцять хвилин наша команда забила гол, і бар вибухнув криками! Ми з Райкою знову, як гончаки, понеслися між столиками.

— Вам що-небудь принести? А вам? Звичайно, є! Буквально дві хвилини! Ура-а-а…

Ще через десять хвилин нашим футболістам знову пощастило, рахунок став 1:2, і красуня злетіла з колін Сокола. Здається, хлопець і сам не помітив, як змахнув дівчину з рук, слідом за друзями схопившись із місця.

Ось вона — любов страшної сили! До футболу, ага! Я в цей момент якраз проносила до сусіднього столика пиво й ледь не впустила тацю, коли дівчина «випала» з-за столу. Щоб зам’яти незручний момент, кинула напівп’яно через плече:

— Чого дивишся? Один «Лонг-Айленд» принеси! І скажи бармену, нехай льоду кладе менше! Не люблю, коли на мені економлять! Сподіваюся, не доведеться чекати пів години?

Я постаралася поквапитися. Згадала відкинуту Ольку Грач й раптом шкода дівчину стало. Дурепа, на що сподівається? Видно ж, що вона хлопцеві нафіг не потрібна. Так само як її подружки його друзям. Хоча, може, це я в цьому житті чогось не розумію? І це в мене все погано, а в них чудово? Молоді, здорові, спаринг-секс, усі діла. І розійшлися задоволені, як у морі кораблі, кожен до свого фарватеру. Ех…

Сашко був зайнятий під зав’язку. Над стійкою бару висіла плазма, юрмився народ, тож мусила, не дочекавшись бармена, зробити коктейль сама і дуже постаратися не зіпсувати.

У барі несподівано стало так тихо й напружено, що навіть я завмерла.

Ясно. Останні хвилини матчу, небезпечна гра біля воріт, напружений момент… Здається, зараз буде вибух.

Вибух. Ура-а-а! Наші перемогли! Піпець, ну навіщо так кричати?

Я гарячково трясла шейкер і посміхалася клієнтам. Ось тільки обіймати мене не треба, і притискати теж! Цікаво, я сьогодні додому потраплю? Треба було погоджуватися з Тимуром не тільки на таксі, а ще й на кіло чорного шоколаду й тиждень оплачуваної відпустки.

Коли повернулася до шостого столика, дівиця знову вилізла до Сокола на коліна й хихикала, він ліниво потягував пиво з келиха, а його друг підзивав мене рукою.

— Ви щось хочете? — чемно запитала я в хлопця, поставивши перед дівчиною на стіл коктейль. Скалитися вже не було жодних сил.

— Хочу. Подвійний «Іржавий цвях» і тебе, малятко. Може, присядеш? — хлопець розсунув ноги, підморгнув і ляснув себе долонею по паху. — Покатаю.

За столом пролунали смішки.

Ну, почалося. Усе ясно. Хтось тут явно перебрав. Ось чому не люблю затримуватися до закриття й обслуговувати пізніх клієнтів. Між них завжди знайдеться якийсь ідіот, який обов’язково зіпсує настрій.

Я постаралася відповісти в дусі персоналу модного закладу — тобто вкрай ввічливо. А ось «викати», дивлячись на мерзенну посмішку нахабного типу, розхотілося зовсім. На випадок несподіваної активності відвідувача працівники завжди могли розраховувати на вишибалу Толіка. То чим я не працівник?

— Дякую, не думаю, що мені буде зручно, сидячи в тебе на колінах, обслуговувати інших клієнтів. Тим паче на чому там кататися-то? — підвівшись на носочки, заглянула за столик. — На іржавому цвяшку? Якщо чесно, і того не бачу.

Мабуть, я сказала щось смішне, бо компанія розсміялася. На Сокола я не дивилася.

— Ой, напросишся, дівчинко… — хлопець не був засмученим. Зовсім навпаки. Смикнув на плечах куртку, нахилився ближче. — Люблю норовливих. Хочеш погратися?

— Макс, кінчай, — раптом байдуже відгукнувся Сокіл. — Не заводь дівчину.

— Ну, з такою, може, і закінчу. Пізно, Тьомичу, я вже відчалив назустріч своєму щастю! — І знову мені: — Це ж ти сьогодні в спортзалі видерлася на канат? Добрий маєш вигляд знизу, малятко, я зацінив!

І заіржав. От же козел! Й інші заіржали! Так і захотілося їх усіх чим-небудь міцно огріти! Я навіть теку для замовлень вивудила з пахви й стиснула перед собою в руках. Ну, хто перший?

Мабуть, не тільки я відчула недобре, тому що подруга Сокола раптом заканючила:

— Артеме, я втомилася і напилася. Розрахуйся за нас з офіціанткою і пішли звідси! Давай-но до тебе? Минулого разу мені все сподобалося. Як щодо того, щоб удвох відсвяткувати вихід у півфінал? Я впевнена, котику, нам із тобою час іти.

Що?! Йти? Уже? Тобто… А як же я?! Знак запитання, що виник перед очима, затьмарив собою навіть «котика».

Мусила притиснути теку до грудей і бочком, бочком підступити до парочки ближче, поки решта компанії й далі розважала себе сміхом. Пробубніла ніби між іншим, але помітно голосніше:

— Ось-ось. Офіціантка теж людина і теж дуже хоче додому.

— Ну ось, бачиш! — тут же відгукнулася дівчина, яку, здається, я необачно поспішила жаліти.

Сокіл глянув на мене, я на нього. Знову на мене — я відповіла тим самим. Блиснула очима: мовляв, позбавиш спального місця, гостродзьобий — уб’ю! Потім воскрешу й ще раз пристукну. Сковорідкою, з якої ти мою шинку зжер!!! Не я першою скріплювала угоду рукостисканням.

— Не вийде, Зая, — хлопець розвалився на стільці. — Не сьогодні. — І дівчину з рук — бринь на сусідній стілець, а сам мордою до друзів. Типу — відвали, черешня, у нас тут узагалі-то футбол!

Але якби в житті все вирішувалося так просто, у мене обов’язково була б своя кімната, а Сокольський не боявся б поранити батька. Ось і Черешня здаватися не збиралася. Ну ще б пак! Я б на її місці теж занепокоїлася таким раптовим охолодженням до своїх принад. Дівчина була яскравого забарвлення — висока й симпатична, чого вже там.

— Це чому ж? — повисла на руці Сокола, плескаючи того по плечу. — Ну ж бо, Артемко, не ламай кайф, — скривила мордочку, — я тиждень чекала! Що трапилося-то?

Хлопець замовчував. Ламати кайф йому й самому навряд чи хотілося, особливо, коли перед очима посилено «дихав» бюст, який скромниці зазвичай ховають у високе декольте, але особисто мене цей факт анітрохи не хвилював! Уже я-то точно не збиралася після такого довжелезного дня гуляти бездомною дворнягою зимовим містом!

— Віко, сонце, не можу, вибач! — як від душі відірвав. — Зовсім забув. Сестра в гості приїхала, ночує в мене. Боюся, не зрозуміє.

— Старша? — видихнула дівчина. Невже з повагою, чи мені здалося?

— Та який там, — Сокіл в усмішці розтягнув куточок рота. — Дріб’язок, троюрідна, соплива. Школу закінчила, а все ніяк із пупсами не розлучиться. Спить у піжамі з Мікі Маусом і плюшевих шкарпетках.

Що? Та звідки він знає…

— Нав’язалася мені на голову, тепер не виженеш.

— А якщо її на кухні замкнути? — пожвавилася Віка-Зая. — У тебе ж там диван є?

Що-що?!

— Не вийде, — зітхнув «братик». — Вона в нас того, — покрутив долонею біля скроні, — сновида. З червоними очима барабашок ночами шукає, як Ван Гельсинг нечисть. Може й у вікно стрибнути, якщо на ніч до ліжка за косу не прив’язати.

— Ненормальна, чи що? — вразилася подруга.

— Ну навіщо ж. Так, із дивацтвом трохи. І головне, це не лікується. Хіба що осиковий кілок допоможе…

Ррррр…