Глава 20, частина 4

Коли Артем прокинувся — далеко за полудень — я лежала, притиснута до ліжка його рукою і стегном, і дивилася у вікно.

— Привіт, Чиже, — він зітхнув і зарився підборіддям у моє волосся. Нас укривала ковдра, і, трохи полежавши, Артем прибрав руку й потягнув її вниз, але я повернула.

— Чиж?

— Привіт, — відповіла, повернувши обличчя назустріч сірому погляду, який зараз здавався кришталево чистим і пронизливим. Посміхнулася, але посмішка вийшла ламкою й одразу ж розтанула. Як розтанула вся моя нічна сміливість.

Я знову подивилася у вікно.

— Ти… усе добре? — запитав Сокіл, напружившись.

Губи пекли, між ніг, як і раніше, нило, але загалом тіло почувалося здоровим і задоволеним, чого не можна було сказати про настрій. З пробудженням прийшло протверезіння й усвідомлення глибини зробленої помилки. Але, не рахуючи страху, що охопив мене на згадку, наскільки сліпо я вчора змогла забутися — зі мною все було відносно добре.

Останню годину я лежала, умовляючи себе викреслити з пам’яті минулу ніч і постаратися впоратися з почуттями до Артема, навіть якщо буде дуже боляче. Але боляче було вже зараз, варто було тільки згадати, на що ми зважилися, й уявити Сокола з іншою: з Анісімовою, з Вікою з бару, неважливо! Згадати, яким холодним і цинічним він може бути, якщо хоче. Ні, краще вже першою припинити це божевілля, перш ніж одного разу — можливо, уже в найближчому майбутньому — реальність наздожене мене і знову розколе на частини, коли Артем награється, залишивши іграшку на узбіччі.

І по заслузі. Чесне слово по заслузі. Я ж сама ще недавно просила Улянку бути обережною і сама, сама пірнула у вир під назвою «Артем Сокольський» із головою! Дурний Чиж! Абсолютно справедливо — дурний! Забув про біль зради й знову потрапив у пастки! Тільки цього разу буде ще болючіше, тому що, дарма що перший досвід закінчився незручністю і болем, саме Сокіл зробив мене жінкою.

— Так. Усе гаразд, Артеме.

Ми лежали голі, ніч змінила нас, зблизила фізично, але не притишила трепет, і шкіру, як і раніше, поколювали голочки від близькості Сокола. Він спав, обхопивши мене рукою і притиснувши до себе, тихо дихав у волосся, а сердечко нило, нило, нило… За вікном стояв по-зимовому сонячний день, і я попросила, намагаючись не дивитися Соколу в очі:

— Мені потрібно у ванну кімнату. Ти… ти не міг би відвернутися? Я хочу одягнутися.

Десь у зім’ятому ліжку валялися мої бікіні, які так просто не відшукати, а в передпокої біля стіни — бюстгальтер, але в шафі висів халат, лежали піжама, спортивні штани й змінна білизна, і до нього було якихось п’ять кроків.

Артем поворухнувся і прибрав ногу, але сам не відсунувся.

— Чиже, я бачив тебе всю. Перестань. Це ж нерозумно — після всього соромитися одне одного. Ми не діти.

Правильно, не діти, тут він має рацію. Ще сім годин тому я і сама була сміливою і такою, що втратила голову. Але не зараз.

— Я знаю, — погодилася, розуміючи, що виглядаю нерозумно, — але однаково не можу ось так.

Артем взяв мене за руку, переплітаючи наші пальці. Я знову спробувала посміхнутися — було несправедливо ображати його або звинувачувати, але посмішка, щойно з’явившись, згасла.

Він підвівся і торкнувся губами моїх губ. Затримався біля обличчя, дивлячись на мене, але я не відповіла. Просто дивилася на нього, розплющивши очі, не розуміючи, що мені з усім цим робити й куди бігти. Як жити далі?

Пальці вчепилися в край ковдри, й Сокіл насупився.

— Чиже, та що з тобою? — запитав співчутливо. — Не знаю, які думки рояться у твоїй голові, але більше жодних піжам із мишами й матраців на підлозі. Це просто ранок і просто ми. Нічого не змінилося, чуєш?

— Артеме, будь ласка. Скоро приїдуть дядько Вася з Лукою, нам треба одягнутися.

— Навряд чи те, що ми разом спимо, стане для них сюрпризом. Ми з тобою змогли переконати всіх!

— І себе? — не стрималася я. — Себе теж?

— Анфісо…

Він не відвернувся, і мені довелося поступитися. Волосся висохло сплутаною хвилею і торкалося попереку, коли я встала й підійшла до шафи, ні краплі не кокетуючи, а радше ніяковіючи під уважним поглядом, щоб узяти речі. Пішла до ванної кімнати, не забувши замкнути за собою двері на замок.

Губи навіть після сну залишилися яскравими. Тіло було чистим і досі пахло гелем для душу, яким Артем мене вимив. Внизу живота, над лобком, маленькою цяткою темнів засос — я подивилася в дзеркало й закрила обличчя долонями. З глузду з’їхати! Давши собі хвилину часу, тремтячою рукою відкрутила кран і вмилася. Почистила зуби, розчесалася. Наплювавши на «красу», заплела косу і вповзла в халат. Запахнула комір до самої шиї, думаючи про те, що треба б уже вийти. Треба, Фанько. І якось дивитися Соколові в очі.

Треба, якщо вийде.

Виходило не дуже. Я розгублено здригнулася, коли він увійшов у кухню, куди я пішла, не знайшовши сміливості повернутися в кімнату, і покликав на ім’я. Присів перед стільцем, на якому сиділа, і надів мені на ноги шкарпетки.

— Холодно, Чиже, а ти босоніж.

— Дякую.

— Анфісо, скажи, — Сокіл вдягнувся у футболку й домашні штани. Його долоня лежала в мене під коліном, а великий палець виводив на колінній чашечці візерунки. Ми зустрілися поглядами. — Чому? Я щось зробив не так? Образив тебе?

Я не збиралася звинувачувати Артема, тільки не його. Це був мій незасвоєний урок і мої помилки.

— Ні, — хитнула головою. Постаралася усміхнутися, але цього разу й зовсім не вийшло. — Не думай так, будь ласка, — попросила. — Ти ж знаєш, що я сама… сама хотіла. Справа не в тобі.

— А в кому, Чиже? — Сокіл знайшов мою долоню і взяв у свою. Заграв жовнами на вилицях, перш ніж сказати. — Я тут подумав… Фаню, я помітив, що ти недосвідчена, але, можливо, не здогадався наскільки. У цьому вся справа? Учора я зовсім втратив голову й міг…

— Ні, зі мною це не вперше, — ну ось, збентеження нарешті накрило мене й поповзло плямами по шиї та вилицях, але я змусила себе дивитися Артему в очі. — Було один раз. Давно.

Пальці на моїй руці стиснулися, а голос Сокола моментально просів.

— З ким? — негайно запитав він і, найімовірніше, раніше, ніж встиг подумати: а чи має право ставити таке запитання.

Я забрала долоню і повільно повернула на стіл, відчуваючи, як палають щоки. Як завжди в складний момент подивилася на губи хлопця, щоб не дивитися в очі.

— Артеме, мені здається, що це занадто. Я ж не питаю тебе про твій перший раз.

Але Сокіл, на відміну від мене, і не подумав зніяковіти.

— А ти запитай, Чиже, — усміхнувся куточком рота, — і я розповім. Самому соромно згадувати, як усе сталося. Але я точно не був таким героєм, як із тобою. Ти в мене винятковий випадок.

Я вже задихалася, а тому встала й підійшла до вікна.

— От і мені соромно, — зізналася. — А ще прикро, тому й не хочу згадувати.

— Анфісо…

— Артеме, ну навіщо тобі?! — повернулася, видихнувши майже з благанням. — Чужі історії мало кому цікаві!

— Ще не знаю, — несподівано вперто відповів Сокіл. — І ти не чужа мені, Чиже. Тільки не ти.

Я дивилася на нього, а він на мене. Не поспішала відповідати, не до кінця розуміючи, що Артем має на увазі, але він і не квапив. Між нами зараз тріпотіла жалюгідна завіса минулого, з-за якої так легко було витягти будь-яку таємницю і будь-який сором. То невже тому виною ніч, що зблизила нас?

— Ми зустрічалися в школі. Довго. Майже чотири роки. Він був старший за мене, й одного разу поїхав вчитися в інше місто. Я кохала й обіцяла чекати, вірила, що це назавжди. Усе сталося в день мого випускного. Мені було сімнадцять, я сумнівалася, і, здається, у нас не дуже-то вийшло. Усе було ніяково, боляче і швидко. І сьогодні мені неприємно про це згадувати.

— А далі?

— А далі все закінчилося. Я виявилася недостатньо гарною для нього. З’явилися дівчата, популярні друзі й тусовки. Кохання минуло, і казка, щойно розпочавшись, не розказалася. Так буває. Ми давно не разом і ніколи не будемо.

— Значить, це він тобі постійно надзвонює? — здогадався Сокіл. — Твій сусід? — Я промовчала, і хлопець закінчив сам: — Схоже, Чиже, він так не думає.

Що думав про наше спільне майбутнє Мальвін — знати не хотілося. Після вчорашньої історії в клубі я була впевнена, що його гордість такого не перенесе і він нарешті дасть мені спокій. А ось про дівчат із групи й друзів Сокола замислитися слід було. Придумати, як у понеділок в університеті пояснити всім учорашній поцілунок. Оптичним обманом чи новорічним розіграшем?

— Мені все одно, — зізналася. — Якщо я коли-небудь і згадуватиму свою першу близькість, то з тобою, Артеме, не з ним.

Сказала й замовкла, знаючи, що це правда.

— І все-таки, Анфісо? — обережно відгукнувся Сокіл, повертаючи розмову до того, із чого почав. — Чому?

Якби так легко було відповісти. Я підняла руку і стиснула біля горла воріт. Облизнула губи, що стали від хвилювання сухими.

— Ні, ти мене нічим не образив, не думай. Справа в мені. Розумієш, учора все сталося несподівано, і тепер я не знаю, що з усім цим робити. Для мене це все непросто.

Сокіл стояв за два кроки від столу й дивився мені в обличчя, не відпускаючи погляду.

— Але, Чиже, між людьми все так і відбувається, — сказав, усміхнувшись своїм словам, як чомусь само собою зрозумілому. — Навіщо щось робити, коли все й так зрозуміло. Люди хочуть і отримують. Або не отримують — у кожного своя вдача і свій шлях. Хіба ні? Ми хотіли цього разом.

Я кивнула, погоджуючись.

— Так, хотіли, — опустила руки й наполовину відвернулася від хлопця. Розгублено провела долонею по стільниці кухонної шафи, зітхнувши своїм думкам. — Найімовірніше, ти маєш рацію, Артеме. Я ж кажу: справа не в тобі. Ти чудовий і напевно про це знаєш. Просто мені завжди здавалося, що мало хотіти. Має бути щось іще між людьми. Не тільки бажання. — Я підняла голову й озирнулася на Сокола. — Думаєш, це нерозумно?

Він не відповів, і я подивилася на двері. Обняла себе руками за плечі.

— Знаєш, я, напевно, піду…

Артем за два кроки наздогнав мене і притулився до спини, обхопивши руками.

— Чиже, заспокойся, — зупинив, притягуючи до себе. — Сядьмо і вип’ємо чай. Просто поговоримо. Хочеш, я спробую тебе здивувати й зізнаюся, що вмію смажити картоплю? Ти ж хочеш їсти? Ну, кивни! Я ж знаю, що хочеш. Обіцяю віддати тобі найсмачніші шматочки — рум’яні зі скоринкою. Тільки не сумуй, чуєш? Усе буде добре!

Він зарився обличчям у моє волосся, ще міцніше обіймаючи. Притулився губами до шиї, цілуючи, і мене знову наче вогнем обпекло, відбираючи дихання.

— Чиж… Чиж, Чиж, Чиж! — Артем прошепотів біля скроні. — Ти одна в мене на думці. Відтоді, як з’явилася, ні про кого думати не можу. Я навіть уві сні люблю тебе…

Я завмерла й Сокіл теж. Слова прозвучали й застигли в повітрі, обернувшись для нас незграбним мовчанням. Не знаю, скільки б ми так простояли, якби не дзвінок у двері й не Василь Якович із Лукою, які галасливо ввалилися у квартиру.

— Привіт, молодь! Грієтеся на кухні? Ось це правильно! А на вулиці-то мороз, у-ух, вуха відвалюються! Ми тут із Лукою по ринку пробіглися, як зайці — підтюпцем! Купили вам до свята шампанське, апельсини і ялинку!

— Фаню! Артеме! Дивіться яка! — радісно засміявся хлопчисько, вистрибуючи з-за спини батька з деревцем у руках, туго перетягнутим пакувальною сіткою. — Ми вибрали найкрасивішу! А ще в коробці іграшки та гірлянда! Фанько, ти любиш наряджати ялинку? На ній і шишки є, справжні!

— Ну, молодь, ви даєте! Телефон вимкнений, у соцмережах тиша! Та до вас, як у глухомань — не додзвонитися! — безапеляційно заявив дядько Вася, заходячи в кімнату, і раптом зніяковіло позадкував назад, побачивши безлад у ліжку. — Та ви тут, схоже, момент самотності святкували… Оце так, Луко, — обернувся до сина. — Здається, невчасно ми з тобою приїхали.

— Здрастуйте, Василю Яковичу, — я привіталася, червоніючи від спогадів про те, чим ми із Соколом у цьому ліжку займалися. — Що ви! Проходьте на кухню, зараз зроблю чай.

— Артеме, ну й огидна ж ця Сусанночка, — почула за спиною одкровення Луки, поки діставала чашки й готувала чай. Старший Сокольський у цей час мив у ванній руки. — Спочатку посміхалася мені й підсовувала печиво, а коли твій тато вийшов, сказала, щоб я не сподівався її розчулити гарненькою мордочкою. І що цей хитрий номер у нас з Алісою не пройде. А який номер — я не зрозумів. А ти як думаєш?

Чай був гарячим, дядько Вася з Лукою — в доброму гуморі, і, поки чоловіки розмовляли на кухні, я швидко вдяглася і вийшла в передпокій.

— Чиже, ти куди? — здивовано гукнув мене Артем, піднімаючись зі стільця. — Ти хіба не посидиш із нами?

— Ні, я на роботу в «Маракану», пора мені.

— Анфісо, стій! — Сокіл зловив мою руку, зупиняючи. Його слова, як і раніше, відчувалися між нами певною незручністю, і було непросто дивитися в очі — чіпкі й водночас незвично ласкаві. — А ти можеш не піти? — з надією запитав.

Теоретично могла, хоча Тимуру в ці передноворічні вихідні напевно була потрібна допомога в барі, але мені зараз необхідно було відчути хоч якийсь рух, щоб заспокоїтися і розібратися в собі.

— А хіба в тебе немає тренування? — поставила зустрічне запитання.

— Є, але вже о восьмій вечора я буду вільний. Та і яка різниця, Чиже, начхати! Я думав, ми могли б…

Я забрала руку, вповзла в пуховик і настобурчила шапку.

— Артеме, я не можу сидіти на твоїй шиї. Стипендія не гумова, а я і так не виходила на роботу весь тиждень. Треба хоч щось заробити до свята — малечі подарунки купити і братові.

— Анфісо, — зап’ястя знову опинилося в сильній руці Сокола. Та що ж таке-то! Серце гарячково застукало. Мені хотілося бути поруч і хотілося втікати. Хотілося забутися і віддатися його рукам. Він має рацію, нічого не змінилося: він і сьогодні залишився тією самою дівочою мрією, здатною в будь-якій душі запалити надію, а я — все тією ж Фанькою Чижик.

Господи, ну чому це знову сталося зі мною? Чому? Мені здавалося, що я все зможу передбачити. Що ніколи більше! Й ось знову серце любить і не хоче розуміти, що це просто шлях — дорога, яких буде безліч. Що «люди хочуть і отримують». Що не все любов і не кожній надії дано збутися.

Губи Сокола накрили мої, і я не змогла не відповісти. Погладила шию і волосся, відчуваючи, як у грудях гострими краями ворушиться смуток.

— Залишся, Чиже.

— Вибач, Артеме. Але мені, справді, треба йти.