Епілог, частина 1

— Ти не думай, Фаню, я все розумію — в Артема ігри та тренування, у тебе сесія та іспити. Я вже не кажу про те, що, напевно, всі сусіди зберуться на хлопця подивитися. Жах який, хоч інкогніто приїжджай!

— Мамо, ти тільки не хвилюйся, гаразд? Артем завтра повертається, і ми обов’язково будемо в тата на дні народження!

— Ох, добре б, донечко, все ж у Феді кругла дата. Він тут таке свято готує — з виїздом на шашлики й риболовлею, загалом, усе в його дусі, ти ж знаєш тата. І вас хоче бачити першими серед гостей. До речі, Фаню, як ти думаєш, Василя Яковича не збентежить пікнік на природі, та ще й із ночівлею в наметах? Я переживаю. Може, поки не пізно, переграти на ресторан? Доведеться тата брати аргументацією.

— Мамо, перестань! Дядю Васю нічого не збентежить, а Луці тільки в радість буде побути з Робертом на природі. Він на цей рахунок не розпещений. І потім, ми такі, які є. Чижики  — одним словом. Не всім же бути бізнесменами!

— Ну і знайшла ти собі хлопця, Фаню. Це що, правда про італійський клуб? Мені Роберт усі вуха продзижчав, що Артема купують.

— Ще точно нічого невідомо, я тільки знаю, що на останній грі був присутній якийсь важливий футбольний агент із Європи. Він бачив Артема в Роттердамі на товариському матчі з голландцями. Кажуть, цей агент займається купівлею перспективних гравців для клубів прем’єр-ліги. Артем сказав, що поки йдеться про два клуби, зацікавлених в ньому, й один із них німецький «Вольфсбург». І, мамо?

— Що?

— Я ж не спеціально такого знайшла, скажеш теж. Цей хлопець мені подобається. Дуже! Й абсолютно однаково, футболіст він чи ні.

Мама сміється, і я з нею.

— Та нам він теж подобається, донечко! Особливо дітям! До речі, Роберт тут у футбольну секцію записався при школі. Тепер сидить на дієті й хизується перед старшими друзями, що знайомий із самим Сокольським. Що ж буде, Фаню коли ви одружитесь?

— Усе добре буде, мамо. Я впевнена.

— Що, так і не відповіла хлопцеві згодою?

— Мамо, ну яке весілля? Мені ж ще довчитися треба — рік залишився. Якщо любить — почекає. Я не збираюся все життя сидіти на його шиї. Хочу, як і обіцяла під час вступу, порадувати вас червоним дипломом.

Мама зітхає.

— Ох уже ці сучасні стосунки. Ось ми з татом одразу ж одружилися, і навіть моє навчання не стало на заваді. Зате як годиться.

— Мамо, я пам’ятаю, що твоє «як годиться» закінчилося моїм народженням через шість місяців після вашого весілля. Бабуся розповідала, що в тебе вже живіт було видно, а ти все носом крутила — мучила Федьку. Чекала, коли в нього волосся після армії відросте за модою. Тож сучасні стосунки не дуже-то й відрізняються від несучасних.

— От якби була моя влада, я б вашій бабусі на язик заклепку поставила! Щоб не розповідала онукам те, про що їм знати не належить!

— Фанько, усе! Я в місті! Прилетіли! Люблю, сумую, але нас поки не розпускають — через годину зустріч зі спонсорами, треба бути. Зараз усім складом їдемо на тренувальну базу клубу, а після, до сьомої вечора, загальний збір у ресторані «Гранд-Палас» — офіційна частина привітання від господарів. Сама розумієш, нам без цього нікуди. Тим паче що я в тебе відзначився.

Я дивлюся в екран стільникового, нас з’єднує відеодзвінок, і бачу, як Артем задоволено усміхається. Красунчик, що сказати! Забитий ним вирішальний гол на останніх хвилинах матчу визначив результат гри на користь нашої команди, і стадіон кричав. Та й ми з Улянкою волали як ненормальні, стрибаючи біля телевізора. У світі футболу зірка Сокольського тільки запалилася й обіцяла розгорітися ще сильніше.

— Так, мій Сокіл знову був швидшим за всіх! — кажу не без гордості, усміхаючись Артему у відповідь. Хіба можна встояти перед такою усмішкою. — Тато сказав, що твій гол виявився найбільш видовищним!

— Я старався для тебе, Мусику, — Сокіл підморгує, а я посилаю йому повітряний поцілунок. Над аеропортом світить сонце, і яскраво-сірі очі горять знайомим мені почуттям. Цей хлопець любить мене, і я це знаю.

— Я оцінила, Пусику, — сміюся. З певного часу ці безглузді прізвиська, одного разу випадково промовлені мною, мають характер милих і особистих. Зрозумілих тільки нам двом. — Добре, тоді я чекаю на тебе вдома. Приїжджай швидше! Дуже-дуже чекаю!

Але Артем обурюється. Уже не вперше.

— Фанько, яке вдома? Це я на тебе чекаю! Ти приїжджай! Готель «Асторія» в центрі, поруч із ним ресторан «Гранд-Палас» о сьомій годині! Ти моя дівчина чи хто? Знову буду, як бовдур, один? Наді мною тут хлопці іржуть, мовляв, ти мене соромишся.

— З глузду з’їхав?

— Так отже, ти будеш?

— Артеме, я ж бачила на фото дружин ваших футболістів, я так не зможу…

— Та яка мені різниця, Чиже? Ти в мене гарніша за всіх! Я тебе тиждень не бачив — не можу вже! Фа-а-аню, Фанько, Фанечко, — Сокіл заглядає в очі. — Це ж частина мого життя, розумієш? Частина нашого життя — моя робота. — Він раптово стає серйозним. — Усе! Вирішено! Їду додому! Ну їх до біса, цих спонсорів! Я без тебе ще вечір не витримаю!

— Ні!

— Ні?

— Я приїду! Так, буду в ресторані о сьомій годині. Чекай! Люблю! — обіцяю і відключаю стільниковий, щоби подивитися на годинник, і стрілою кинутися в душ.

Годинник показує 16:01, я маю три години часу на збори — усього нічого, але немає ні вбрання, ні порадників, жодної думки щодо того, як гідно представити свого хлопця, улюбленця команди, на такому вечорі. Й абсолютно… абсолютно звичайний гардероб молодої дівчини!

Мамочко-о!

Я хапаю сумочку, картку, телефон і вискакую на вулицю. Волосся все ще вологе після душу, але на вулиці щосили світить сонце, і це здається повною нісенітницею. Відчиняю вхідні двері в під’їзд, і раптом зупиняюся на ґанку як укопана, побачивши перед собою розтягнуті плакати з яскравими написами й знайомою символікою футбольного клубу.

«Сокіл чемпіон!», «Сокіл, ми тебе любимо! Ти найліпчий!»,

«Команду «Динамо» чекає успіх,

Артем Сокольський крутіший за всіх!»

Віршований напис на розгорнутому транспаранті весь час підстрибує, і я розумію чому, коли бачу двох бабусь, що тримаються за животи. Міла Францівна й Матильда Іванівна, обидві в солом’яних капелюшках і шовкових шалях, ошатні, стоять із транспарантом навпроти насуплених фанаток — Юльки та Владки, у яких у руках ескімо, і щосили регочуть, тикаючи пальцем у яскравий плакат дівчат.

— Ах-ха-ха, Мілко, так і бачу, підходить он та, чубата, до кіоску морозивника, і він її питає: тобі скільки, дитино, одне ескімо чи два? А вона відповідає: ліпче два! Ні, ліпче три!

— Любоньки, дозвольте дізнатися: ви яку школу закінчили? Трирічку? Власні імена хоч без помилок пишете?

— Зараз дограєтеся, кошики старі! Давно щелепи вставні не втрачали?

— Ей! Та звідки ви тут узялися взагалі? Ми перші Артема знайшли, ясно? Він наш!

— Ми старі? Та ми душею молоді! І грамотні не в приклад вам!

— Зараз як заїдемо грамотним, і відразу кардіостимулятор затихне!

Ось це сюрприз! Бабульки обожнюють Артема, дивляться всі матчі за його участю і хваляться в «Фейсбуці» та «Інстаграмі» колекцією автографів усіх гравців команди «Динамо», але в затяті фанатки записалися вперше, і я зупиняюся, зі здивуванням розглядаючи четвірку.

— Привіт, Фанько! — вітаються зі мною дівчата. — А ми Сокола чекаємо!

— Здрастуй, Фанечко! — вторять бабульки. — Точно, чекаємо!

І поглядами гострими біля під’їзду одна на одну зирк-зирк. Були б стріли — прошили наскрізь. Ні ті, ні інші поступатися не збираються.

Сварка в самому розпалі, бути біді, але мені зовсім ніколи загладжувати конфлікт і примиряти сторони, і я від розгубленості кажу перше, що спадає на думку:

— Дівчата, допоможіть! — звертаюся до всіх. — У команди Артема за три години напівофіційний вечір у ресторані «Гранд-Палас» із присутністю гостей і господарів футбольного клубу. Будуть дружини й дівчата футболістів, Артем просить приїхати, а я… А я не знаю, у чому піти! І як піти не знаю! І зачіски в мене немає! І взагалі, ви ж бачили, які вони там усі красиві й модні, а я…

— А ти чого? Не красива, чи що? — у лінивому сумніві фиркає Владка, відкушуючи ескімо. — Зовсім завчилася у своєму універі, Фанько? — крутить біля скроні пальцем. — По-моєму, так дуже навіть класна. Скажи, Юлько?

— Ага! Ми знаєш, як спочатку тебе ревнували до Сокола? Хотіли зловити й без волосся залишити. А потім вирішили: ліпше ти, ніж якась білоброва курка з валізою! Думаєш, вона б із нами говорила?! Та й Артему ти подобаєшся.

— А от смак у тебе справді відстій. Це що? Сарафан? Хто їх зараз носить? Ось майку рвану — чорну, і щоби бюстик рожевий у тему. Ось це заліково!

— Дурниці які! — втручається, обурюючись, Міла Францівна. — Яке бюстьє напоказ? Дівчата, ви що? — дивується, обмахуючись солом’яним капелюшком. — Самі як кішки після бійки, і Фані того ж бажаєте? Жодного рвання, тільки мінімалізм і класика! Не слухай їх, Фанечко. На такому вечорі все має бути пристойно й без крику!

— Пристойно? — видихають дівчата. — Фу, бісить! Туга!

А попри все час квапить до дії, і я дивлюся на годинник.

— Дівчата, не сперечайтеся. Поїхали зі мною, га? — запитую з надією. — У нас є менш ніж три години, щоб управитися. А ми з Артемом наступної неділі запрошуємо вас усіх на чай! Просто цими вихідними в тата день народження, — винувато додаю.

Ось що значить справжні жінки — очі загорілися у всієї четвірки. Чи це Сокіл тому причина?

— Що, сукню вибирати? — розплющує очі Владка. — І туфлі?

— Ага!

— Поїхали! — погоджується Юлька. — А плака́ти куди?

— Та тут на лавці залиште, однаково Мюллер Петрівна на посту, посторожить.

— А морозиво?

— Лопайте вже швидше! Міло Францівно, Матильдо Іванівно… — дивлюся на бабусь, але вони вже й самі жваво згортають транспарант.

— Звісно, ми з тобою, дитинко. Їдемо!

Усе! Особиста fashion-команда Анфіси Чижик у повному зборі, і можна сподіватися на успіх! Залишилося організувати транспорт, і я вже набираю номер, щоб викликати таксі, коли баба Мотя командує, вириваючись уперед і переходячи на біг.

— За мною, дівчата! Усі в мої «Жигулі»! Домчу з вітерцем!