Глава 4, частина 2

Ось приготую, половину зараз з’їм, а половину на ранок залишу. Щось апетит розігрався просто страшенно, напевно, тому що яєчня вийшла — смакота! Ще картопелька звариться, маслом з молочком заправлю, і м-м-м, можна буде подумати, де спати.

Приготувала. Заправила. Залишилося птахом метнутися за рушником у кімнату до сумки, дечого прихопити, і в душ! А вже потім-м-м…

Ва-ау! Ось це ванна кімната, я розумію! Як у журналах про модні інтер’єри — чорно-білий кахель-мозаїка, вузькі дзеркала. Ми з бабою Мотею такої розкоші й не бачили! А як тут, цікаво, усе працює? І як, ще цікавіше, я із цим дивом під назвою кран упоралася в цілковитій темряві, не наштовхнувшись лобом на дверцята душової кабіни?..

Ух, скільки тут у Сокольського всього цікавого-то! Ніс ткнувся в гелі для душу, пальці вихопили шампунь, судячи з напису англійською, для справжніх чоловіків — але як же пахне чудово! Щось я таких гелів у наших магазинах не бачила, де він їх бере? Може, в інтернеті спецзамовленням купує? Гаразд, не буду спокушатися, у Чижика, зрештою, своє мило є. Губи самі собою роз’їхалися в усмішці — дитяче. Зате з обліпихою! І дитячий рожевий шампунь із веселими пупсами на етикетці — для мого довгого волосся саме те!

«Цікаво, я коли-небудь щодо цього подорослішаю? — подумала, спінюючи з густого волосся вежу на голові та підставляючи спину гарячим струменям. — Матильда Іванна он теж усе для юних і непорочних полюбляє. Навіть харчування. Хоча, судячи з того, як сильно ми обидві любимо персикове пюре для карапузів і печені яблука — навряд чи!»

Милася я довго й із задоволенням, навіть про їжу забула. Так, для дівчини два дні без душу — гірше випробування уроком фізкультури. Остаточно витершись, випрала білизну й розвісила все акуратно на сушарку для рушників, якомога пристойніше. Ну а що, я ж тут тепер живу! Куди мені попране своє дівати?

Вдягла спортивні штани, футболку, улюблені махрові шкарпетки, намотала на голові з рушника кренделик і пішла з усмішкою на обличчі вечеряти. Ще раз порадівши, що все в мене безумовно складається зі знаком плюс!

Ой, я що, забула на кухні світло вимкнути? І що це за звуки лунають такі дивні, ніби Фредді Крюгер уздовж батареї кігтями веде?

Виявилося, що не Крюгер і не забула. У кухні стояв Сокольський, обхопивши каструльку, з ложкою в руці, і, старанно рухаючи щелепою, шкрябав цією самою ложкою… об… об… об дно?! Я перевела погляд на порожню сковороду. Рот сам собою відкрився та так і відвиснув, поки очі спостерігали, як хлопець їсть. А точніше, найнахабнішим чином доїдає вечерю. Мою вечерю. Мою!

— М-м, як смачно, Чижику. А ти спритна. Ось це я зголоднів, сам не очікував!

Н-не очікував?

Я підійшла ближче і з іншого боку зазирнула в посудину, де ще нещодавно було моє найсмачніше на світі пюре, а тепер голою лисиною блищало дно.

— Ти… Сокольський, ти що, усе зжер, чи що? Усе-все?! — обличчя піднялося, і мої повні подиву очі знайшли очі Сокола — темні й безсовісно-нахабні.

Хлопець натужно ковтнув і напружився. Повільно відставив порожню каструлю на плиту.

— А що тут їсти? — насупився. — Тут узагалі було на один зуб.

— На один?! Це ж була моя вечеря і сніданок! Я два дні нормально не їла. Ти що, зовсім очманів? Жаднюга!

— Це ти! Я тобі своєю ванною поступився, а тобі яєць шкода? Я не винен, що ти тут прийшла й на весь будинок розпахтілася!

— Я?!

— Ну добре, твоя їжа!

— Ось саме, що моя! А тепер що я, по-твоєму, їсти повинна? Шкірку від картоплі?

Хлопець знизав плечима, ховаючи руки в кишені спортивних штанів. Кинув крізь зуби, роздуваючи ніздрі.

— Приготуй що-небудь. Звідки я знаю! Це ж ти пакет із магазину притягла!

Оце так, дуже по-чоловічому, нічого не скажеш!

Я відчула, як у мене затремтіло підборіддя і виступили сльози.

— Сокольський, ти, напевно, думаєш, що я гори грошей заробляю, так? Та я сьогодні на таксі тижневу зарплату спустила. На продукти — ще одну, а мені на дорогу в університет треба і взагалі якось жити. Але річ навіть не в цьому. Річ у тім, хоча ти цього, найімовірніше, і не зрозумієш, що я просто хотіла їсти! І ти міг би мені хоч половину залишити! Одноосібник!

Здається, щоки Сокольського порожевіли.

— Та годі тобі, Чиже, воно якось саме з’їлося. Не реви. Візьми он мою вермішель. Хм, якщо хочеш.

— Не хочу. Сам їж свою гидоту.

— Чому це гидота? — Сокіл щиро здивувався. — Там навіть зі смаком шинки є.

Ось тепер у моторошній образі здригнулися губи.

— Шинки? Знущаєшся?!

Я пройшла до пакета з продуктами й дістала п’ять картоплин. Вимивши сковороду, почала їх чистити над мийкою з наміром підсмажити. Нічого, нехай шкідливо, але все одно наїмося досхочу!

Хлопець не йшов, і слова вирвалися самі.

— Тільки спробуй з’їсти! Пристукну!

Я хотіла показати лише кулак, чесно, але випадково в руці виявився затиснутий ножик для картоплі, і вийшло так загрозливо, що сама злякалася. Ой!

— Дурепа! Звалилася ж на мою голову! — рявкнув Сокольський і пішов, голосно грюкнувши дверима ванної кімнати, а я зітхнула. Вона сама і є. Це ж треба було так вляпатися!

Картопля смажилася, душ за стіною шумів, і я майже заспокоїлася, присівши на стілець біля столу. Підперши щоку кулаком, задумалася про бабцю Мотю і свою кімнатку в її квартирі, про те, як нам із нею було затишно й добре, коли на господаря раптом зійшло осяяння. Я його навіть обізвати про себе як слід усіма прізвиськами не встигла.

— Це ще що таке?! — пролунало гарчання. — Що за пупси, нафіг?.. Чорт! Вона і труселі свої тут розвісила?!

Я завмерла. Труселі були сині в білий горох і такі, знаєте, ну, після десяти прань. Зате модель бікіні, з красивою мереживною облямівкою. Взагалі-то дуже навіть симпатичні, тож із гидливістю в голосі Сокіл явно переборщив. Але не встигла я злякатися за своє пошарпане добро, як воно вже прилетіло мені в голову й повисло на маківці. Точніше, на кренделі з рушника.

— Щоб я ЦЕ у своїй ванній кімнаті більше не бачив, ясно?!

— А де ж мені сушити білизну? Мені, між іншим, не тільки ЦЕ прати треба, а дещо ще!

Я так і обімліла, коли двері знову відчинилися і Сокіл, весь у мильній піні, висунувся з-за них, виблискуючи широким плечем і міцним голим стегном. Ще трохи, і можна буде сказати, що я бачила не тільки його пружний зад, а й перед. От не хотіла, а жінка в мені одразу ж схвально ахнула й затріпотіла. Ошаліти, ну і красень! Тьху! — тверезо заперечила свідомість. Ну й фазан хвостатий!

— Що-о-о?! — гаркнув Сокіл, відпльовуючись від піни. — Ти хочеш сказати, Чиже, що я ще й ліфчики твої огидні споглядати маю?! Обійдешся!

Сказав і грюкнув дверима — я тільки встигла очима кліпнути.

— Чому це огидні? — обурилася в тиші. Вставши зі стільця й почимчикувавши до дверей, заявила голосніше: — І нічого не огидні! Не гірші, ніж у твоїх подружок!

Душ не вмикався, хлопець мовчав, і я проговорила ображено, знаючи, що він почує:

— Знаєш, Сокольський, піду я від тебе. Не протягнемо ми три тижні. Не зможу я вчитися на підлозі, харчуватися вермішеллю і зникати за твоїм бажанням разом із речами в нікуди, як людина-невидимка. У мене теж потреби й гордість є. Можеш не вірити, але це так.

Підборіддя знову затремтіло. Адже плюну й піду, а де ночувати буду?

Ех, Фанька-Фанька. Доведеться тобі таки плестися на вокзал.

Засувка на дверях клацнула, і показалося похмуре обличчя Сокола.

— А якщо я тобі нирку віддам, ще раз таку саму яєчню приготуєш?

— Здалася мені твоя нирка.

— А як щодо полиці? Під речі в шафі?

Ця пропозиція була вже куди цікавішою, і я, витерши ніс мокрими труселями, схлипнула:

— Годиться.

Ой, здається, картопля горить!