Глава 5, частина 1

 Подушки в Сокольського виявилися просто величезні. М’які, пухові, як у бабусі в селі. Взагалі-то спати на таких — одне задоволення, недарма я вранці в університет проспала. Покрутивши по черзі обидві в руці, хлопець знехотя простягнув мені одну, — ага, видно, після яєчні совість замучила. Але коли я притягла її на диванчик у кухню, то зрозуміла, що спати-то мені, власне, і ніде. Прибрала подушку — місце з’явилося влягтися на бочок. Поклала — зникло. Я обійняла подушку і притиснула до себе — спати хотілося жахливо, час настав пізній, але розлучитися зі зручністю не було жодної можливості. Хоч бери й справді на підлогу лягай. Ну що за халепа!

Ззаду почулися кроки.

— Чиже, не дуркуй. Я тебе попереджав, що спати в кухні паршиво. Мені-то все одно, а тобі мука. Три тижні точно не витримаєш. Ляжеш у кімнаті на матрац — хоч виспишся нормально, там килим теплий. Друзі ночували — не скаржилися.

— Ні вже, — брякнула вперто, — я краще тут.

— Ну як хочеш, — смикнув плечем Сокіл і пішов. Повернувся з пледом у руці — кинув на диванчик. Знову пішов. А я вимкнула світло і вляглася. Укрилася. Притихла.

За п’ять хвилин сповз плед. Ще через десять — поповзла вниз подушка. Ні, ну хто придумав кухонні диванчики шкірою оббивати? Я старанно все підтягнула до себе, згребла руками й перевернулася. Тепер з’їхала попа. Знову подушка. А-а-а! Навіщо робити плед таким великим! Висновок: треба чимось жертвувати. Але от не сном же?!

Ай, до біса і плед, і подушку! Чхати я хотіла на зручності! Люди за старих часів взагалі в печерах спали, і нічого! Головне, спали ж!

Стало прохолодно. І рука під головою заніміла. А найбільше дратує бухтіння телевізора. Шкода, що в Сокольського не дві кімнати. Е-ех, якби я зараз хотіла потрапити до баби Моті…

А Сусанночка-то з донькою так і не прийшли.

Тьху! Згадається ж проти ночі нечиста сила!

***

Прокинулася я сидячи, обійнявшись із подушкою і впершись чолом у кухонний стіл. Зуби від холоду відстукували гучну чечітку — усе ж грудень надворі, а я в тонкій футболці. Та й заснула з мокрим волоссям. Третя година ночі, навколо тиша, а в мене сну в жодному оці — прекрасно! Один — нуль на користь дивана! Нізащо більше на цю тортурну дибу не влізу!

Робити нічого, згадавши про слова Сокольського, загорнулася з головою в плед, схопила подушку й у повній темряві навшпиньки стала крастися в кімнату. Шукати запропонований хлопцем надувний матрац, ага.

Крок, ще крок. Рука стіночкою — мац-мац. Здається, Сокіл дістав матрац з антресолі й залишив біля крісла на підлозі, там я його і знайшла. А ось помпи до нього — ні! Зуби тут же заскрипіли з прикрощів. Ну й дурепа ти, Фанько. Тепер пів ночі самостійно легенями дути!

Робити нічого. Не знімаючи плед, розсілася на підлозі по-турецьки, відстукала чечітку від холоду й розпочала… Дуже вже хотілося хоч кілька годин нормально поспати!

Клац-клац! — зубами. Глибокий вдих і глухий видих у матрац: а-фу-у-у! Знову клац-клац-клац! І видих: а-фу-у-у… Подумаєш, ніч! Та люди вночі й не такими дивними справами займаються!

— Хто тут?! — за спиною спросоння якось аж надто стурбовано видихнув Сокольський.

І так він це видихнув — розгублено і з придихом, ну чисто тобі наївний дитсадок, — що одразу ж захотілося накапостити. Благо досвід сусідства з молодшим братом був багатий. Ну я і сказала з усім роздратуванням невиспаної шкідниці. У повній темряві, низьким скрипучим голосом замогильного Бугімена:

— Це я! Злий голодний Барабашка-а-а-а! Прийшов забрати твоє життя! — І посміялася дерев’яно, як Буратіно з глиняного глечика: — А-ха-ха-ха-ха! Відкрий таємницю золотого ключика-а-а-а-а!

І зубами клац-клац!

Повисла пауза. Присягаюся, завдовжки хвилину. Я навіть сама злякалася — а раптом я своїм жартом узяла і спровокувала в Сокола зупинку серця? Раптом за горою м’язів воно в нього тендітне і трепетне, як у горобчика. Господи, мене ж тоді точно відправлять у в’язницю! І взагалі, хто з нас двох за чутками неврівноважений псих?

Хлопець завис. Потім обережно підняв голову. А потім… стрімголов скотився з ліжка і знайшов мою шию.

— Анфіско, твою матір, уб’ю!

Кхе-кхе-кхе-е-е-е!

— А що я-то? Я тут сиджу нікого не чіпаю, матрац надуваю — сам запропонував! А ти мене лякаєш з-за спини! Хто тут, хто тут! Як зозуля-дристуля!

— Я лякаю?!

— Ти! — у таких випадках, головне, тримати обличчя, навіть якщо дихати нічим. — І так же зрозуміло, що я! Чи ти й справді подумав — Барабашка?

— Чиж-же…

І не встигла я обуритися, що цей боров навалився на мене (точно ж без штанів!), як він уже схопив матрац у руки й нумо дути!

— А…

— Рот закрий!

— А…

— Кляп вставлю!

А! И-и-и! Пфф!

— Ну й, будь ласка!

Спати лягли мовчки. Посопіли в унісон драконами в ніс і відвернулися кожен до своєї стіни, тільки ковдри хлопнули.

Чарівність! Роздолля! А плед-то зовсім і не великий! Подушечка-а-а-а… Цікаво, коли ми із Сокольським роз’їдемося, чи вдасться мені виміняти її на який-небудь важливий орган тіла? Наприклад, апендикс? А може, і справді забрати в Сокольського нирку, а потім так бац: ось вам наше великодушне за подушечку! — і повернути!

Ум-м-м…

Уранці, прокинувшись, прошмигнула в туалет, у ванну, потім на кухню. Затрималася там небагато — зранку все здалося несподівано затишним і знайомим, навіть диван. Як дивно! Трохи заметушилася біля плити й ахнула, коли помітила, що стрілка настінного годинника перевалила на восьму годину. Треба поспішати! Ще треба було зачесатися, вдягнутися і дістатися до університету!

Біля дверей у спальню несподівано зупинилася. Ранок у грудні пізній, але настає невблаганно, і за останню годину в кімнаті помітно посвітлішало. Я вирішила згадати про ввічливість (точніше, про те, що Сокольський спить голяка) і постукати. Голосно.

Та й, хай йому Грець, вставати вже пора! Скільки можна дрімати!

Тидищ!

— А?! Що?!

— Це я. Мені б речі взяти. Можна увійти?

Ну він і тугодум! Чи ранок на всіх соколів так діє?..

Раз ковбой, два ковбої, три ковбої… Може, узяти рушницю і по качках постріляти?

— А що тобі заважає? — нарешті сонно відгукнувся хлопець. — Уночі ж увійшла.

— Так вночі темно було.

— І що?

— А зараз уже ранок. Раптом я увійду, а в тебе там із-під ковдри стирчить щось непристойне? Ще волати почну. Впадеш у коматоз — не відкачають!

Взагалі-то я мала на увазі зовсім не те, про що ви подумали. Ні, чесно. Мені й першого разу вистачило! Хоча ось коли сказала, то сама подумала про те саме і прикрила очі долонею. Ну й Фанька-а! От ляпнула, так ляпнула! Добре, що Сокіл, здається, ще не прокинувся.

Ні. Прокинувся. Пробубнів сердито.

— Нічого в мене не стирчить. Точніше, коли треба — так дуже навіть… Чорт, Чиже, ти що несеш із самого ранку? Не виспалася?

— Якщо чесно, — винувато зітхнула, — не дуже.

— Воно й видно. Заходь уже, дріб’язок! — звично гаркнув. — І можеш не мріяти побачити мене голяка, я перед тобою виблискувати задом більше наміру не маю!

Ух, ощасливив. Лихо-то яке! Так і захотілося показати Сокольському язика.

— От і добре!

— Боюся, накинешся і покусаєш.

— Чого?! — мордочка сама визирнула з-за рогу, а за нею і ноги приперлися. Брови, у відповідь на сміх Сокола, з’їхалися до перенісся. — Ти! Зовсім здурів?! Уже краще вічний коматоз, ніж… ніж… Зрозумів!

І не помітила, як опинилася біля ліжка. Хлопець, закинувши руки за голову, запитально зігнув дугою темну брову. Мусила відвернутися і згадати, що я прийшла в кімнату за речами, а не для того, щоб витріщатися на всяких гостродзьобих дятлів. Як на мій погляд, так незаслужено симпатичних.

Але перш ніж піти, усе одно затрималася на порозі.

— Яєчню не приготувала, зате приготувала м’ясні грінки. З тебе, Сокольський, до вечора батон, молоко і, — наставила на дотепника палець, — шинка. І ще. Раз уже ти нахабно зжер мою вечерю, я в тебе взяла пакетик чаю. Сподіваюся, ти не заперечуєш. Ну бувай.

— Бувай.

Ось тепер пішла. Цікаво, до початку занять в університеті сорок хвилин, а хлопець у ліжку. Як він примудриться не запізнитися? Хоча у нього ніби як машина є?