Розділ 3

Ісабель була мов тінь вогню серед світанку. Струнка й витончена, з постаттю, яка поєднувала в собі силу та крихкість. Її довге каштанове волосся спадало хвилями по спині, а на самих кінчиках воно палало червоним — ніби дотик полум’я, застиглий у волоссі. Цей вогненний візерунок ніби оживав при світлі, додаючи їй містичної чарівності. Очі Ісабель вражали своєю глибиною — яскраво-блакитні, мов весняне небо після дощу. У них світилася не лише краса, а й щось більше — мудрість, туга, світло. Коли вона дивилась на когось, здавалося, ніби проникає в саму душу. Вона несла в собі щось незбагненне — поєднання людського тепла й демонічної сили, яка вирувала глибоко всередині, іноді вириваючись назовні у вигляді раптової жаги, вогню або рішучості, яка не знала сумнівів.

У ранкових променях Нового Орлеана Ісабель ніби зливалася з містом — містичним, живим, наповненим тінями минулого. Пройшовши Французьким кварталом, вона зупинилася біля крамниці з прянощами. Баргрим залишився надворі й чхнув від ароматів пахощів, які виривалися з прочинених дверей.

Ісабель зайшла всередину. Вузький простір крамниці був заставлений полицями, на яких тіснилися баночки з підписами старою французькою. У повітрі витав дух кориці, мускату й чогось ледь терпкого — можливо, полину. За прилавком стояла жінка, яка активно виставляла баночки зі спеціями.

— Вітаю, міс, — озвалася вона, не надто виразно, ніби автоматично.

— Вітаю, — відповіла Ісабель з усмішкою. — У вас тут дуже затишно.

— Дякую, — трохи тепліше мовила жінка й кивнула, не відриваючи погляду від скляної банки, яку саме закривала.

Ісабель повільно пройшлася між полицями, торкаючись краями пальців баночок, і читала написи. Піднявши голову, побачила символ на стіні: лотос, пелюстки якого виглядали, немов язики полум’я, а в центрі квітки виднівся рунічний символ, який змінювався, якщо дивитися під іншим кутом.

— Цікавий символ на стіні, — кинула невимушено. — Лотос — переродження. Полум’я — сила, очищення, гнів. Перевернута руна життя — мінливість та багатоликість.

Ісабель оглянулася й помітила, як жінка повільно підняла голову. Її обличчя зблідло, а погляд застиг, мов на мить вона перестала дихати. Скляна банка в руках слабо тремтіла, і кришка ледь не вислизнула з пальців. Темні очі жінки стали насторожено великими, у них промайнуло щось між острахом і впізнаванням.

— Я дещо розуміюся на знаках, — промовила Ісабель і підійшла до прилавку.

— Його бачать не всі, — прошепотіла жінка.

— Місіс…                         

— Мадам Жозефін, — швидко промовила продавчиня.

— Я Ісабель Моррен. Приїхала на деякий час у ваше чудове місто, щоб змінити обстановку.

— Обстановка тут змінюється сама, — звузила очі Жозефін. — Особливо для тих, хто тягне за собою… сліди полум’я.

— Я завжди залишаю за собою яскраве враження, — розвела руками Ісабель.

Жозефін нахилила голову набік, приглядаючись до неї. Потім зітхнула, ніби прийнявши якесь рішення.

— Я не служу Ліліт.

— А я і не запитувала, — іронічно промовила Ісабель.

Жозефіна помітно напружилася. Дівчина схилила голову набік і додала:

— Ну що ви, мадам, мене не варто боятися. Тим паче, що самі фанатики Ліліт пожаліли б, якби раптом моя матір відгукнулася на їхній поклик.

Жозефін кивнула й швидко відвела погляд.

— І як ви так швидко зрозуміли, хто я така?

— Побачила твою полум’яну ауру, — не дивлячись на Ісабель, відповіла жінка.

— Дуже цікаві у вас здібності, мадам Жозефін. — Ісабель повернула голову й, поглянувши на стіну, додала: — Якщо ви не слуга Ліліт, чому ж тоді її знак зображений у вас на стіні?

— Я викупила свою душу. А цей символ лише для тих, хто їй вірний.

— Захищаєтеся?

— Доводиться!

— За кожну викуплену душу є своя ціна.

Ісабель перевела погляд на жінку. Обличчя мадам Жозефін стало блідим.

— У вас дійсно гарна крамниця. Я ще завітаю за покупками. Вдалого дня, мадам!

Вийшовши з крамниці, побачила, що Баргрим був насторожений, а його шерсть стала дибки.

— Щось не так?

Баргрим вчув запах звіра. Утім у потоці людей не міг зрозуміти, кому саме він належить.

«Тепер можемо йти додому? Серед всіх цих людей… відчуваю себе, неспокійно».

Пройшовшись вуличками, Ісабель бачила в деяких людях їхні справжні обличчя. Це були обвуглені лиця, у деяких були навіть пазурі на руках. Їх також бачив і Баргрим. Вони оглядалися на Ісабель й про щось шепотілися.

«Якщо ці демоняки спробують напасти на нас, я їм всім перегризу горлянки!»

«Ох, ну тоді нам точно не гаплик», — Ісабель на цей раз звернулася до Баргрима ментально, щоб не привертати до себе більшої уваги.

«Я не розумію, як можна бути такою… пофігісткою?»

«Ти вивчив нове слово? Швидко учишся та розвиваєш свій словниковий запас!»

«Взагалі-то, на нас полює Талгарон. Повір мені, він ще той засранець!»

«Та вгамуйся ти. Будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження».

Ісабель поклала руки в кишені й лише на мить опустила голову, дозволивши собі коротку паузу. Саме в цю мить відчула різкий, хоч і не надто сильний, удар у плече. Вона підняла голову й швидко озирнулася.

Перед нею стояв незнайомець — високий, із пронизливими блакитними очима. Він поспіхом натягнув капюшон, і на його обличчі промайнула усмішка.

— Пробачте, — промовив тихо, майже без емоцій, і відвів погляд.

— Все нормально, — відповіла Ісабель. Її голос залишався спокійним, але очі затрималися на ньому довше, ніж зазвичай. Вона проводила його поглядом, поки він не зник за поворотом вузької вулиці.

Щось у цьому чоловікові залишило відлуння — не загрозу, але енергію, яка чіплялася до її власної, ніби пил до вогню.

Баргрим раптово застиг на місці й, піднявши морду, учув знайомий запах.

«Знову цей клятий запах!»

«Баргриме, можливо, ти чуєш запах перевертнів. А їх у Новому Орлеані вистачає. І тому в тебе така реакція».

«Перевертні-демони? Та ні, у цих їдкий запах сірки!»

«Та ні, перевертні-люди».

«Раніше не могла про це сказати?»

«Я про них читала в книгах».

«Книги? — фиркнув Баргрим. — Всезнайко, тоді скажи мені, де ти зараз бачиш волохатих людей із вовчими іклами?»

Ісабель ледве стримала смішок.

«Вдень вони звичайні люди, уночі можуть перетворюватися на вовків. Якось так».

«Все одно нічого не зрозумів».

Неочікувано з-за рогу вискочила маленька дівчинка, щасливо вигукнувши:

— Яка гарна собачка!

Вона щодуху побігла просто до Баргрима. Той, приголомшений, застиг на місці, навіть не встигнувши зреагувати. Ісабель блискавично ступила вперед, закриваючи пса собою, і простягнула руку.

— Дівчинко, цього песика краще не гладити й… точно не обіймати!

— Мішель, зупинися!

Дівчинка спинилася на півкроці, розгублено озираючись. До дитини підбігла жінка, хапаючи її на руки, і міцно притиснула до себе.

— Такий великий пес повинен ходити на повідку та з намордником! — обурено вигукнула жінка, окинувши Ісабель осудливим поглядом.

«Ці люди якісь божевільні! Нехай краще собі намордник на пику одягне! Я ж їм нічого не зробив! А вона верещати почала!» — обурився Баргрим.

— Пробачте, мадам, — кивнула Ісабель. — Гарного вам дня.

Поглянувши на Баргрима, вона подумки промовила:

«Ходімо звідси. А то вже зіваки почали витріщатися на нас!»

«Ні, ну ти чула? Повідець та намордник! Де таке бачено? Я хоча й лихий, утім не кидаюся на всіх без причини!»

«Я навіть і не знаю, що тобі сказати!» — знизала плечима Ісабель.

Вона озирнулася і зустрілася поглядом із чоловіком, з яким зіштовхнулася. Він стояв за кутком будинку, склавши руки на грудях. Його капюшон уже був опущений, а погляд — занадто пильний.

Ісабель спохмурнішала. Вона мимохіть глибоко вдихнула. Ймовірно, він просто став ще одним із тих, хто став свідком сцени з дитиною і собакою… Але її внутрішнє чуття шепотіло, що цей незнайомець не такий вже й простий. Він не демон… Але й не просто перехожий.

Дійшовши до Собору, Ісабель і Баргрим зупинилися.

«Сподіваюся, ти не хочеш туди зайти?»

Ісабель заворожено дивилася на Собор і не відразу відповіла Баргриму.

«Він прекрасний!»

«Я не зрозумів. Хто прекрасний?»

«Собор. Ти відчуваєш тут силу?»

«Так відчуваю, що прям шерсть дибки стала!»

Ісабель важко зітхнула.

«А я не буду перевіряти своє безсмертя».

Після вечірньої прогулянки та покупки харчів у магазині, Ісабель та Баргрим повернулися до маєтку. Ніч вже повністю огорнула місто, і лише поодинокі вогники ліхтарів блимали вдалині. У домі панувала тиша. Ісабель заварила собі каву, вдихаючи гіркуватий аромат, який змішався із запахом старого дерева й нічного спокою. Баргрим вмостився біля дверей, зморено зітхаючи.

Та раптово він підвів голову, насторожено сіпнувши вухами.

«Ти чула?»

Ісабель поставила чашку й нахилилася до вікна.

— Що там?

Баргрим повільно підвівся.

«Чую запах сірки. Перевіримо?»

Ісабель миттєво зібралася, накинула плащ і разом із Баргримом вийшла на подвір’я. Повітря було прохолодним, а місяць ховався за хмарами. Баргрим втягнув носом повітря й рвонув уперед, мов тінь. Ісабель побігла за ним, ступаючи обережно, мов кішка.

У лісі було темно й вогко. У кронах дерев щось ворушилося. Здалеку почулося гарчання, схоже на передсмертний хрип.

«Там!» — Баргрим зупинився, і шерсть на загривку стала дибки.                                                                                                          

За кілька кроків попереду в мряці вони побачили кількох демонів, які оточили білого вовка. Той лежав на землі, дихаючи уривчасто, та все ще відчайдушно відбивався лапами.

— Хлопчики, вам тут не місце! — вигукнула Ісабель і вийшла з тіні.

Один із демонів відразу ж спробував атакувати її, але Баргрим кинувся на нього з лютою силою, вчепившись зубами в горло. Другий демон стрибнув збоку, намагаючись вразити Ісабель ззаду, та вона розвернулася й вдарила демоняку ногою. Один із них кинувся до дівчини — і зустрів жорсткий удар кулаком у щелепу. Його голова відкинулася назад, але він встиг хапнути її за руку. Ісабель розвернулася й коліном вдарила його в живіт, потім — удар п’ятою в груди. Демон загарчав і відлетів назад.

Та коли ще один демон вистрибнув із кущів і кинувся на Баргрима, Ісабель більше не стримувалась. Полум’яний батіг хльоснув у темряві, розсікши демона, який намагався напасти ззаду. Баргрим уже вчепився в другого, шматуючи його ніби іграшку. Почувши позаду шарудіння, Ісабель обернулася й завдала ще одного удару полум’яним батогом: демон зник у клубку диму й сірки.

Ще один демон заверещав, намагаючись утекти, але Баргрим миттєво кинувся навздогін, стрибнув — і звалив його в багнюку. Після короткої боротьби демон зник у клубку диму, лишивши по собі лише запах сірки й попелу.

Ісабель наблизилася до вовка. Його тіло почало здригатися — шерсть зникала, кістки ламалися й перетворювалися. Ісабель відступила.

«А це ще що таке?» — гаркнув Баргрим.

— Стій! — зупинила пса Ісабель.

І за кілька секунд перед ними вже лежала дівчина білявка з блідим обличчям і подряпаним тілом. Її груди здригалися від подиху, й Ісабель прошепотіла:

— Вона… перевертень.

Баргрим нахилився ближче, принюхався й раптом напружився.

«Почекай. Є ще одне серцебиття. Всередині неї».

Ісабель застигла, подивившись на дівчину широко розплющеними очима.

— Вона… вагітна?

«Очевидно, — пробурмотів Баргрим. — І це не демонське створіння. Що нам робити із цією… бідосею?»

Дівчина повільно розплющила очі й прошепотіла:

— Ви… врятували мене… Дякую…

Ісабель мовчки зняла плащ і накинула його на дівчину, прикриваючи її оголене тіло.

— Ти в безпеці. Не хвилюйся. Я заберу тебе.

Вона обережно підняла дівчину на руки.

— Не хвилюйся. Я сильна. Не випущу тебе.

— Мене звати Амара, — вона втомлено схилила голову на плече Ісабель.

Баргрим тихо пішов поруч, кинувши останній погляд у темряву лісу.

«Мені це не подобається. Навіщо демонам нападати на, як ти там їх назвала, перевертнів-людей?»

— Не зараз, Баргрим, — втомлено мовила Ісабель. — Не зараз.

І вони повільно рушили назад до маєтку, крізь ніч, яка знову стала мовчазною.