Глава 31
Глава 18, частина 3
Аліса
Навколо дивно тихо й відчувається незриме відлуння порожнечі. Так буває, коли ти опинився в незнайомому місці й нічого не знаєш. І запахи незнайомі, морозні й колючі, хоча мені не холодно.
У мене таке відчуття, немов я піднялася з дна на поверхню, прокинулася, але ще не розплющила очі. Бачила сон, але чи сон це був?
Я смутно пам’ятаю якісь постаті й голоси. Звук сирени, біль, що паралізував тіло, і яскраве світло, що б’є в очі. Воно змінило вирву, в якій я оберталася, без можливості за що-небудь вхопитися. Підняти руки та все зупинити. Дотягнутися до простягнутих пальців.
Але зараз усе стоїть — і час, і простір.
— Я що… померла?
Поруч чується якийсь звук і щось глухо гуркоче, наче хтось підхопився на ноги й щось упустив. І голос, який я знаю, поспішає відповісти:
— Ні, ти жива! Алісо?!
— Руслане?.. Де я? Чому навколо темно?
— Ти в лікарні. Зараз ніч. Лікар сказав, що тобі потрібен відпочинок, і я не вмикав світло.
— Анна? Де Аннуся?!
— Наша донька у твоїх батьків. Вони забрали її в моїх, і мої тепер божеволіють. Мати весь час пише мені в месенджер і плаче. Запитує про тебе й просить дозволу побачити онуку. Навіть у Франкфурт не полетіла, плюнула на літак, уявляєш?
— Руслане… — я ледь видихаю, — це справді ти?
Він вмикає світло в крихітному передпокої окремої палати, в якій я лежу, і повертається до мене. Опускається біля ліжка й бере мою руку у свою.
— Аліско… я. Не плач. Тобі не можна, чуєш?
— Що зі мною? Я можу дихати. У мене нічого не болить.
— І не буде. Тебе прооперували — сам професор Шибуєв. Він сказав, що твоє серце тепер здорове. Ось одужаєш, рубці заживуть, і все буде добре.
— Добре?
— Авжеж.
Марджанов сидить в одній футболці та спортивних штанах. Волосся скуйовджене, чубчик упав на лоб, а темні очі блищать. Зараз вони, як ніч, але я знаю, що з приходом дня в них з’явиться чорниця. Та сама, що давно завоювала мене. І скільки б собі не брехала, я не хочу дивитися в жодні інші.
Скільки ж помилок ми обидва наробили. І так, я теж. Ще тоді, коли не вміла чути.
Я вивільняю руку з гарячої долоні й торкаюся пальцями його обличчя. Прибираю волосся із чола й проводжу пальцями по неголеній щоці.
— Ти роздягнений. Ти що, спав тут?
— Так. А де ж іще?
— А хіба ніде?
— Ніде, Алісо. Я не хотів тебе залишати саму.
— Скільки часу я в лікарні?
— Дві ночі. Професор дав тобі виспатися й набратися сил. Ми думали, ти прокинешся вранці. Сніг?
— Що? — я видихаю, а Руслан уже перехоплює мої пальці й цілує їх, стискаючи у своїх.
— Я так сумував. А ще підбив око твоєму братові, і всім тут сказав, що ти — моя дружина. Схоже, твої батьки сприйняли мене серйозно. Не розчаровуй їх. Нам довелося винести непросту розмову.
— Який насичений у тебе видався тиждень, Марджанов, а все через мене.
— Аліско, скажи «так».
— Прямо зараз?
— А коли? — тихо дивується Руслан. — Я стою на колінах, а ми й так запізнилися з тобою на п’ять із гаком років. Але головне, я обіцяв Аннусі, що в нас тепер усе буде по-справжньому. Не можу ж я її підвести?
Я не питаю, просто дивлюся на нього, розуміючи, що між нами більше не залишилося секретів.
— Ти вже знаєш?
— Так. Вибач, Алісо. Я мав одразу здогадатися про доньку. Мені немає виправдання.
— Ти говорив зі мною. Я чула, але думала, мені це наснилося.
— Говорив. Не хочу згадувати першу ніч тут. Мені здавалося, що я збожеволію, поки настане ранок.
— Так.
— Сніг?
— Я згодна. Але в тебе буде дружина в шрамах, Марджанов.
— Я їх не побачу, ти ж знаєш.
Він продовжує тримати мою руку біля свого обличчя, і я помічаю на безіменному пальці каблучку із каменем.
— Руслане, мені здається, чи в мене на руці каблучка? — із сумнівом запитую.
— Тобі не здається. Поки з тобою були батьки, ми з Аннусею знайшли тут поруч ювелірний магазин. Я вибрав платину й діамант. Воно твоє, Сніг.
— О господи, ти точно божевільний! — тихо дивуюся. — Тепер думаю, що проспала цілу вічність.
— Ти не уявляєш, Аліско, як я хочу тебе обійняти! — раптом зізнається Руслан і зітхає із сумом: — Але не можна. Професор особисто пообіцяв відірвати мені вуха й пришити їх до дупи. Як думаєш, це додасть мені сексуальності?
— Дурник…
— Стоп, сміятися тобі теж не можна! — серйозно схоплюється, коли помічає на моїх губах усмішку. Поспішає поправити біля мого боку ковдру. — Тобі не холодно?
— Ні, — чесно відповідаю. — Навіть дивно. Скажи, я можу встати? Мені потрібно, загалом… дуже потрібно в одну кімнату.
— Так, професор сказав, що можемо пробувати. Але, Аліско, почекай… У тебе катетер, я зараз притримаю!
— Що? О, ні… — я жахаюся, здогадавшись, про що він. — Ти ж не хочеш сказати, що бачив…
— Звичайно. Тобі нема чого мене соромитися!
— Який жах, Марджанов. Я ще не вийшла за тебе заміж, а вже готова з тобою розлучитися!