Глава 19, частина 1

Коли я виходжу з лікарні, листя з дерев уже опало, а пожухлу траву вздовж алейок встиг припорошити перший сніг. Місце шраму й груди ще болять, але я вже відчуваю, наскільки сміливіше дихаю і рівніше б’ється серце. І щоки незвично горять рум’янцем після щоденних прогулянок, наче блідість ніколи їх не торкалася.

Аннуся бачить попереду Ромку, він стоїть із дружиною біля своєї автівки, і біжить до маленького Максима, який сидить у візочку й махає ручками, помітивши нас.

Ми теж із Русланом підходимо до пари й вітаємося. Я підставляю Ромці щоку для братнього поцілунку, а Марджанов сухо киває його дружині.

Колишнього друга він впритул не помічає, і брат платить йому тим самим. Але хоч у бійку не лізуть і не шиплять одне на одного, що вже непогано для початку.

— Привіт, Алісо. Ну що, виписали? — запитує Ромка, обіймаючи мене за плечі. — Як ти почуваєшся?

— Дякую, набагато краще! Так, ми з Русланом нарешті їдемо додому. Він уже спустив речі в машину, тож ми чекали на вас.

Ромка сьогодні в куртці навстіж, і світло-русявий їжачок волосся вперто стовбурчиться над чолом. Він би радий мене обійняти, але поруч лунає невдоволене мугикання, і брат знехотя опускає руки.

— Ну, слава Богу! — видихає радісно. — Я радий, що з тобою все гаразд, сестричко. Терпіти не можу лікарні. Більше ніколи сюди не повертайся, домовилися?

— Постараюся, Роме. Але, думаю, мені ще доведеться показатися професору. Він узяв із мене слово не пропадати.

Із цим брат згоден і стає серйознішим.

— Хотів би я теж узяти з тебе це саме слово. Ну й налякала ти нас! А професор — знаний мужик! Нам із ним дуже пощастило.

Ромка відступає і підхоплює на руки сина, який бачить мене й щосили агукає в колясці, напрошуючись у компанію.

Брати племінника на руки мені ще не можна, і я цілую карапуза, що сидить на руках у брата. Лагідно беру його за щічки, і він одразу ж тягнеться хвацькими пальчиками до мого світлого волосся, що визирає з-під шапки. Намагається вхопити прядку, але Руслан вчасно підставляє долоню, і малюк розчаровано стискає кулачки.

— Та не з’їсть він її, — бурчить Ромка, а Марджанов похмуро кидає, і не думаючи поступатися:

— Краще не треба. Досить з Аліси й перев’язок! У неї чутливість підвищена!

— От влипла ти, сестричко, — хмикає брат, передаючи сина дружині. — Знайшла собі захисника. Тепер і кроку без дозволу не дасть ступити!

— Тебе, Сніжний, забули спитати! — тут же насуплюється Руслан, зсуваючи брови, а ми з Іриною обмінюємося тямущими поглядами.

— І ці двоє колись були найкращими друзями? — із сумнівом запитує невістка, покосившись на хлопців. — А так одразу й не скажеш.

— Були, — з усмішкою відповідаю. — Не повіриш, але дня один без одного не могли прожити. Навіть ночували разом на одному дивані та з’їдали все, що знаходили в холодильнику.

— Нічого подібного!

— Ніколи такого не було!

— Ну ось, бачиш?

— Бачу. Точно були! — щиро сміється Іра, і я теж із задоволенням розсміялася б, але мені не можна, тож лише усміхаюся, притискаючи долоню до грудей.

Ми ще трохи стоїмо з Ромкою і його сім’єю, говоримо про батьків, про дітей, про те, що можуть обговорити разом брат і сестра, після чого прощаємося, і я знову залишаюся наодинці з Русланом і Аннусею.

Прямуючи до іншої частини паркування, з тихим здивуванням спостерігаю, як запросто донька біжить до машини Марджанова, легко помітивши її серед інших.

Останнім часом вони з Русланом багато часу проводили разом, він забирав її з дитячого садочка, привозив у лікарню й відвозив до моїх батьків, у яких Анюта ночувала, тож донька дочекатися не могла, коли ж мене випишуть, і ми всі повернемося додому. А коли дочекалася, йде підстрибом, поспішаючи мені про все розповісти:

— … мамо, я намалювала панду, а Маргошка подумала, що це кіт, й образилася на мене.

— Чому? — запитую, поки Аннуся перестрибує підмерзлу калюжку. — Ви ж дружили.

— Тому що їй дідусь подарував хом’ячка Сімку. Мам, він такий смішний і носиком ось так робив! Маргошка принесла його в садок показати, а Назар і Костик його випустили з клітки, і Сімка втік. Ми його шукали-шукали, а потім дідусь Маргоші сказав, що хом’ячка з’їв кіт. Але ж я малювала Тео! Мамо, а коти-невидимки бувають? Бо в нас у садку немає кота.

— Я про таких не чула.

— Тату, а ми покажемо мамі моє нове крісло в машині?

— Авжеж, Сніжинко.

— А мама поїде зі мною ззаду?

— Ні, Анюто. Мама поїде спереду. Їй там буде зручніше, а ззаду може закачати.

— Руслане, не вигадуй. Я чудово почуваюся.

— Алісо, не сперечайся.

 
— Руслане?.. Алісо?..

Ми підійшли й зупинилися біля автомобіля, й осторонь грюкають двері іншої машини. З неї виходить пара, чоловік і жінка середніх років і, неголосно гукнувши нас, підходять ближче.

Здогадатися неважко, кого я бачу перед собою. Це батьки Марджанова. Його мама, як і раніше, елегантна жінка з короткою стрижкою, а ось представницького батька я бачу вперше. Проте легко розумію, від кого Руслану дісталися чорничні очі й самовпевненість.

Я знаю, що вони хотіли побачитися зі мною раніше, але Марджанов був проти. Мабуть, до сьогодні.

Однак я помиляюся, і Руслан неголосно кидає:

— Вибач, Сніг, я їх не кликав. Просто сказав, що сьогодні тебе заберу.

— Усе нормально, не переживай.

Вони підходять ближче й вітаються. Мама Марджанова ніяково поправляє комір дорогої шубки біля горла й зізнається:

— Похолодало сьогодні. Щось я змерзла, Ренате.

— Ти просто хвилюєшся, Олю, — поплескує її чоловік по плечу й сам низько кашлянув. — Нумо краще ближче до справи.

— Алісо, ти напевно пам’ятаєш мене? — звертається до мене жінка, спробувавши усміхнутися. — Напевно, пам’ятаєш. Ми дуже раді, що ти одужала й почуваєшся значно краще. Руслан розповів нам про операцію. Ми із чоловіком знаємо, що ти перенесла…

— Мамо, не потрібно, — сухо зауважує Руслан, але я заспокійливо охоплюю його долоню своєю і стискаю пальцями.

— Дякую, Ольго Станіславівно. Звичайно, я пам’ятаю вас. Важко забути нашу розмову, хоча вона й була короткою.

— Дівчинко, хто ж знав, що я опинюся такою недальновидною. Зараз я шкодую про те, що сказала тобі, а тоді мені здавалося, що я розумію ситуацію набагато краще за двох вісімнадцятирічних підлітків, які ледь закінчили школу. Я була впевнена, що захищаю вас обох від помилки. І потім, ти сказала…

Я розумію, про що вона, і поспішаю закрити це питання.

— Тоді я ще не знала, що чекаю на дитину, тому відповідала вам чесно.

— Вибач нам, Алісо, — вступає в розмову чоловік. — Думаю, буде правильно, якщо ми з дружиною проситимемо вибачення разом. Руслан наш єдиний син, і ми обоє хотіли йому щастя. Так, ми не ідеальні батьки, але ми любимо його. І будемо раді полюбити тебе — що вже казати про Аннусю. Цей сюрприз від життя розбив нам серце. Ми з Олею дуже винні перед вами всіма.

Аннуся давно підійшла й взяла Руслана за руку, і тепер із цікавістю спостерігає за його батьками.

— Здрастуй, Анночко, — усміхається їй Ольга Станіславівна й, нахилившись до онуки, торкається її щічки так само лагідно, як я нещодавно торкалася щічки Максимка. — Яка ти сьогодні ошатна. А де ж Тео? Він у тебе такий симпатяга!

— Здрастуй, бабусю Олю. Тео вдома, ми сьогодні приїхали з татом забрати маму, і я не стала його брати. Ти теж нарядна.

— Господи, Ренате! Ти чув, як Аннуся мене назвала? — тихо вигукує Ольга Станіславівна, беручись за серце. — Я зараз розплачуся!

— Тримай себе в руках, люба.

— Так, звісно.

Жінка змахує з куточка ока сльозу й сідає перед Аннусею. Продовжуючи усміхатися моїй доньці, гладить її плече й хвостик. І дивлячись збоку на матір Руслана, складно помилитися: вона рада бачити онуку. Вони обоє із чоловіком раді.

— Аннусю, ми з дідусем привезли тобі подарунки, вони в машині. Я зараз попрошу дідуся їх принести. Тобі ж подобаються ляльки?

Анюта раптом соромиться й підступає до Руслана. Знизує плечима.

— Не знаю. Мені тато вже купив. Я хочу додому.

— Мамо, перестань, — напружено зауважує Руслан матері й допомагає їй піднятися. — Дай Анюті час, я ж просив.

— Синку, і все-таки я попрошу батька принести сумки. Там не тільки для Ані подарунки, а й гостинці для вас. Я зранку дещо приготувала, раптом твої дівчатка зголодніли. Я ж розумію, що Алісі зараз не до готування.

— Алісо, — жінка знову звертається до мене, — ми з Ренатом хотіли купити квіти, але син сказав раніше, що квіти тобі не бажані. Тому ми купили торт.

— Дякую, Ольго Станіславівно, ви дуже уважні. Павло Павловичу, звісно, суворий лікар, але Руслан перебільшує. Я ніколи не була схильна до алергії.

— Мабуть, ти вже знаєш, що з Русланом важко сперечатися, — зауважує жінка, і я вимушено погоджуюся, несподівано їй усміхнувшись:

— Я б сказала «неможливо».

Ми стоїмо хвилину мовчки, і вона уважно мене розглядає.

— А ти все така ж красуня, Алісо. Тактовна й розумна дівчина. Не знаю, чим я думала, але ж мої очі ніби завжди були на місці.

Я не знаю, що їй на це відповісти. Наше перше знайомство вийшло коротким і малоприємним. Мені здавалося, вона давно про нього забула. Утім, моя майбутня родичка й не чекає відповіді. Разом із чоловіком вони розмовляють з Аннусею, а я повертаюся до Руслана, давши їм цей момент спілкування.

Марджанов стежить за мною темним поглядом, нахиляє голову й цілує в щоку. Продовжуючи обіймати за спину, запитує із занепокоєнням:

— З тобою все гаразд?

— Так. Перестань весь час за мене переживати. Я ще ніколи не почувалася так добре.

— Алісо, я припускав, що вони під’їдуть, але не знав, як ти до цього поставишся. Не міг же я їх запросити в гості.

— Чому? Напевно, можеш. Адже це твої батьки.

— Не зараз. Та вони й самі все розуміють.

Вони розуміють, тому не затримують нас і прощаються, спершу спитавши дозволу приїхати й побачити Аннусю. На прощання вона вперше забирається на руки до діда, і мені здається, це вражає навіть Руслана.

— Ти змінила наш світ, Сніжна, — зізнається Марджанов, коли ми вже сідаємо в машину і їдемо до будинку, за яким я страшенно скучила. — Уперше за останній рік я бачу своїх батьків разом. Не просто разом, а… Ну, ти розумієш.

— Розумію. Цікаво, що вони скажуть за місяць.

Руслан сумно зітхає і сердито бурчить собі під ніс:

— Думаю, як і твої, добряче вріжуть мені по потилиці. І, між іншим, правильно зроблять! 

***