Глава 8
Глава 5, частина 1
Зі школи я все-таки звільнилася. Робота мені подобалася, і було страшенно шкода втратити місце, але інтуїтивно я розуміла, що Руслан має рацію. Такі, як Максим, не чують відмов і не забувають образи. І мені, зрештою, набридло ходити додому, озираючись.
Натомість у мене з’явився час серйозно зайнятися перекладами й частіше зустрічатися зі своєю шкільною подругою — Маринкою Квіткою, з якою ми рідше бачилися, відколи в моєму житті з’явилися робота й Влад. І якщо проти першої Маринка нічого не мала проти (вона й сама підробляла в одному з ресторанів відомої мережі швидкої їжі), то Рибалка недолюблювала за позерство й самомилування, і не збиралася цього приховувати.
Я кілька разів намагалася виправити ситуацію, але ідилії між моєю найкращою подругою і хлопцем не сталося. А потім життя закрутилося в кожного своє, і стало не до чиїхось симпатій чи їхнього браку. Але Маринка досі шкодувала, що в той час, як ми познайомилися з Рибалкою, вона була по вуха закохана в одного з музикантів місцевого рок-гурту, страждала від вибухових стосунків і проґавила момент, коли Влад проник у мої кордони. Виключно хитрістю, так вона вважала, і переконати її було неможливо.
Вона зателефонувала мені рано ввечері в суботу, за день до Нового року, і радісно защебетала від почуттів, що переповнювали її:
— Сніжна, благаю, ти мусиш все кинути й піти зі мною, інакше все моє життя рухне й більше не повстане з краху! А я хочу бути щасливою. Мені випав такий шанс, Аліско! Можна сказати «джекпот»!
— Який шанс? Не поспішай, Марино, розкажи нормально, що трапилося?
— Поки ще нічого, але обов’язково станеться! Я познайомилася з приголомшливим хлопцем! Він такий красень, Алісо, і, здається, я йому сподобалася. Ні, точно сподобалася! Спочатку він просто клеївся — ну, знаєш, у нас буває. Невдалі жарти, сумнівного роду компліменти. Коли стоїш на видачі біля вікна, а тачки під’їжджають одна за одною, краще просто не слухати! Але вчора він знову мене помітив, залишив свій номер телефону й підморгнув.
— І ти, звісно ж, зателефонувала? — здогадуюся я.
— Аліско, ти б його бачила! — мрійливо тягне Маринка. — На шиї тату й напевно під одягом теж. Такий сексуальний хлопчик на «Інфініті», із зачатками відданого брутала. Звичайно! Ми зідзвонилися, і тепер він запрошує нас на вечірку до його друга. Скажи, супер!
— Нас, Квітко?
— Так! Одна я нізащо не піду. Я ж пристойна дівчина! І ти мене одну не відпустиш, правда ж? На нас чекає новорічна мікшейк-вечірка! Напої, музика й пентхаус у сусідньому з тобою районі дорогих висоток! Там буде осіб сто!
— Слухай, Маріно, ти ж його не знаєш.
— Ні, ні, ні, ні! Я — глуха тетеря! Ну, будь ласка, Алісочко, ходімо! Там велика вечірка, і будуть наші дівчата з універу. Я і без цього Дениса про неї чула.
Я хитаю головою, хоча подруга цього й не бачить.
— Не можу. Мені просто незручно! Розумієш, у Влада сьогодні сімейні справи — бабуся нездужає. Він поїхав із батьками її провідати, щоб ми завтра змогли разом зустріти Новий рік. Буде негарно, якщо я піду на чужу вечірку без нього.
— Тільки на годинку, Сніжна! Я ж більшого не прошу! Я зустрінуся з Денисом, і ми відразу ж підемо, обіцяю! Інакше я буду все життя нещасна! А раптом він — моя доля?
— Ти так само говорила й про Захара Литягіна. Що він — кохання всього твого життя.
Настрій Маринки одразу ж псується. Я прекрасно пам’ятаю, що подруга була закохана у свого музиканта по вуха.
— Придурок він, — сердито зітхає Квітка. — Не хочу про нього говорити. Хлопці із Suspense[1] — усі бабії, повернуті на своїй групі. Не розумію, на що я сподівалася?.. Значить, ти мене кидаєш? — майже вбито запитує. — Я ж не піду одна, і Денис про мене більше не згадає.
— Ну…
— Алісочко-о-о!
— Тільки на годинку?
— Так! На одну годиночку!
— Почекай, я попереджу Рибалка.
Я відключаю дзвінок із Маринкою і набираю Влада. Я не хочу йому заважати, але якщо не зателефоную, він образиться. Усе, що стосується мого часу, він сприймає дуже ревниво.
— Привіт, Владе. Як твоя бабуся? Їй краще?
— О, привіт, Алісо! Так, дякую. Передає тобі привіт і мріє познайомитися. Я вже сказав їй, що це взаємно! Ми нещодавно приїхали, тож побудемо тут трохи. А ти що ж, уже сумуєш? Потерпи до завтра, Сніжок, я обіцяю тобі незабутній Новий рік! У мене для тебе є подарунок!
— У мене теж, — зізнаюся я, спіймавши себе на тому, що посміхаюся.
Які б сумніви не точили мою душу, а все-таки є людина, якій я не байдужа.
— Владе, я хочу сходити з Мариною в одне місце, — зізнаюся, — це ненадовго. Обіцяю додому повернутися на таксі.
— В яке місце? — насторожується Рибалко.
— На вечірку до її друзів, — трохи лукавлю, знаючи, що Владу моя витівка не сподобається. — Їй потрібна компанія, а в мене сьогодні немає роботи. Усе-таки свято, і ми з нею давно не гуляли разом. Щойно прийду, я тобі зателефоную!
— Е-м, я, напевно, буду зайнятий. Сімейна вечеря, сама розумієш.
— Добре. Тоді ти сам зателефонуй, коли зможеш.
— Алісо, я проти. Побудь удома. Почитай книжку або фільм подивися. Хіба не можна сплавити Маринку до іншої подруги? Вона мені ніколи не подобалася.
Мені потрібна пауза, щоби сприйняти відповідь хлопця.
— Рибалко, ти серйозно?
— Так, а що?
Не знаю, чому я раптом вирішую наполягти на своєму. Напевно тому, що мені не подобається відчуття, ніби я не маю права нічого самостійно вирішувати.
— Я піду з Мариною, Владе. Я їй обіцяла. Вона моя подруга, і ми давно не проводили час разом. Я не хочу думати, що ти мені не довіряєш. Адже це не так?
— Н-ні.
— Тоді до вечора?
— Я кохаю тебе, Сніжна. Обіцяєш про це пам’ятати?
— Обіцяю. Бувай.
Ми домовляємося з Маринкою зустрітися за півтори години біля кінотеатру й вже звідти йти на вечірку. Я беру з подруги слово, що ми зазирнемо туди ненадовго, і, здобувши її запевнення, що «звісно, звісно, звісно, Алісочко!», йду в душ і збираюся.
Я розрівнюю праскою своє світле волосся, підводжу очі невеликими верхніми стрілками, підфарбовую вії та губи. У цей передноворічний день мені хочеться бути красивою і відчувати атмосферу свята. Я надто багато працювала й справді рада провести час із Маринкою, і на кілька хвилин зупиняюся біля шафи, щоб обрати одяг.
Я вдягаю чорні колготки, коротку спідницю-трапецію, ніжно-блакитний джемпер і високі черевики. Скориставшись парфумами, застібаю пальто і вішаю на плече маленьку сумочку на довгому ланцюжку. Більше жодних аксесуарів не додаю, і каптур рятує мене від холоду, коли я буквально біжу до кінотеатру.
***
— Алісо! Гей, я тут!
Маринка вже прийшла, стоїть під освітленим постером біля сріблястої ялинки на вході до кінотеатру, і радісно підстрибує, помітивши мене.
Квітка — яскрава брюнетка, вона підібрала довге волосся у високий хвіст, зелено-карі очі горять святковим настроєм, і передчуття цікавого вечора не дає їй встояти на місці.
Ми завжди дивно виглядали разом, як дві протилежності, напевно, тому й притягнулися в перший же шкільний день. Ось як притягуємося зараз, коли Маринка обіймає мене, цілуючи в морозну щоку.
— Сніжна, уявляєш, — торохтить схвильовано, — мені щойно знову телефонував Денис! Сказав, що чекає не дочекається нашої зустрічі! Очманіти, скажи?!
Я знаю Маринку сто років, і знаю, що якби її сприйняття світу наклалося на реальність, то в цій реальності будь-які б очікування затьмарили собою здоровий глузд.
— Привіт! Саме так і сказав? Що не дочекається?
— Ну, майже! Та яка різниця, Алісо! Головне, що він мені зателефонував, розумієш? А це означає, що на вечірці, напевно, буде повно дівчат, але йому потрібна я! Ох, Сніжна, він такий класний, — захоплено змахує віями Маринка й одразу зітхає: — Хоч би не поводитися з ним, як дурепа. А то ж я можу.
— Облиш, Квітка. Тобі це не загрожує! — сміючись, заперечую я. — Для цього в тебе надто яскраві уява й зовнішність!
— Саме так! — погоджується подруга, яка в шостому класі змогла переконати однокласників у тому, що в минулому житті була самураєм, а потім цілий рік описувала їм епічні битви. — Хочеш дізнатися, про що я думаю?
— Ну, розкажи. Хоча, здається, я здогадуюся.
— Я думаю про те, що робитиму, якщо цей Денис раптом захоче більшого? Ой! — злякано розплющує очі. — А якщо я сама захочу? Мені його тату́ вже двічі снилося!
Я регочу, підхоплюючи Маринку під руку. Я люблю її за емоційність, а вона мене — за раціональність, як не раз сама зізнавалася. Непоганий із нас тандем вийшов у школі.
— Квітко, заспокойся. Усе вирішить перша година спілкування — постарайся в цю годину утриматися від поцілунків. Якщо виявиться, що цей Денис добре цілується, то вважай, ти пропала. Коли ти закохана, то зовсім втрачаєш голову! Але я в тебе вірю! Я буду твоєю суворою матусею і коситимуся з повчальним поглядом — ось так!
Маринка теж хихикає, і так, сміючись, ми йдемо тротуаром у бік метро.
Навколо горять гірлянди й ліхтарі. Весь проспект і вітрини крамниць освітлені новорічною ілюмінацією та прикрашені банерами. Час Новорічних свят — чудовий час, коли хочеться просто радіти й бути собою. То чого не бути собою зараз?
— А якщо навпаки? Якщо все виявиться не так казково? — припускає Маринка. — Якщо зачинити двері на горище, по якому я зараз скачу конем, то я прекрасно розумію, що цей Денис — типовий мажор. Гарний, сексуальний і, ймовірно, всеїдний. Це сьогодні він звернув на мене увагу, а завтра буде інша дурепа. Та він, напевно, веде список своїх перемог і до крапки в ньому, як до місяця! Тож захоплюватися ним не можна — ні, ні й ні!
— Але ж? — посміхаюся я, і Маринка зітхає:
— Але ж він вибрав мене, і, так, мені це страшенно лестить!
— Квітко, як добре, що з твоєї гарненької голівки не вивітрилися слушні думки. Не засмучуйся завчасно, ти зовсім не знаєш цього Дениса. Раптом він виявиться нормальним хлопцем? І потім, можливо, ти просто хочеш декого провчити?
Я піднімаю брову, дивлячись на подругу, і вона зразу ж фиркає, піднявши ніс:
— Пф! От іще! Що засохло, те забуто! На попелі стосунків не ростуть квіти. Особливо такі троянди-незабудки, як я!
Чорний хвіст гордо падає на плече, і ми знову регочемо, зовсім не звертаючи уваги на перехожих.
Виявляється, мені так бракувало нашого спілкування й ось таких веселих вечорів, що я відпускаю себе. Я навіть не помітила, що перестала з Рибалко легко сміятися. Але на запитання «чому?» у мене немає відповіді.
Або, скоріше, я не хочу собі зізнаватися.
Гарна й сучасна висотка, до якої ми прямуємо, розташована в сусідньому районі, і ми приходимо до неї пішки. Затримавшись майже на годину, зате в гарному настрої.
Біля парадного входу багато машин, стоїть молодь — хто поодинці, а хто невеликими групками. Вечірка вже почалася, і горішній поверх висотки пронизують кольорові світлові промені стробоскопів, обіцяючи, що тусовка триватиме до пізньої ночі.
Літній дядечко-консьєрж на вході особливо не розпитує нас, куди ми йдемо, а одразу ж киває в бік ліфта, повернувшись до читання книги. Але це не важливо. Головне, що сама його присутність говорить про те, що поблизу є серйозні люди. І Квітка з полегшенням видихає, рішуче взявши мене за руку.
Ми підіймаємося нагору в компанії незнайомих дівчат, проте легко знайомимося з ними в ліфті, дізнавшись, що прямуємо в одне місце.
Одна з дівчат зізнається, що знає Дениса — він друг її колишнього хлопця й знайомий ще купи знайомих. Симпатичний хлопець, але собі на умі. Тож ліпше ні на що серйозне не розраховувати. А друга дівчина зауважує, що в неї план гарненько повеселитися й таємне побачення, яке ніхто не зіпсує. Тож їй байдуже, у кого вона сьогодні поцупить хлопця.
— Я не зрозуміла, на що ця коза зараз натякала? — хмуриться Маринка, коли ми виходимо на останньому поверсі й дівчата йдуть уперед. — На те, що поцупить у мене Дениса, чи що?
— Ну, безумовно на те, що комусь треба тримати язик за зубами. А краще для початку познайомитися із цим Денисом ближче! Та не накручуй себе завчасно, Квітко, — обхоплюю я зап’ястя подруги, помітивши, як та зажурилася. — Так про будь-якого хлопця можна сказати. Подумаєш! Однаково в зоряній галактиці Альфа Центавра ти одна зірка — єдина й неповторна!
— Отож! — тут же розправляє Маринка плечі. — Вихухоль заздрісна! Ой, Алісочко, — повернувшись, чмокає мене в щоку, — як добре, що ти пішла зі мною! Я навіть готова потіснитися у своїй галактиці заради тебе! До біса всіх хлопців, нумо просто повеселимося, якщо вже ми тут опинилися!
Нагорі широкий хол, у якому стоять компанії, звідусіль чути голоси й сміх. Ми одразу розуміємо, куди йти, бо двері в одну з двох квартир відчинені навстіж, і зсередини доноситься музика.
Хтось танцює вже на порозі, а ще одна парочка цілується, вивалившись із квартири просто на нас із Маринкою.
Відступивши, я повертаю голову й раптом помічаю в холі Руслана. Не знаю, чому до нього притягнувся мій погляд? Він стоїть у компанії друзів, високий, худорлявий хлопець зі спортивною фігурою, і криво посміхається чиємусь жарту, сунувши руку в кишеню джинсів.
На його шиї висить незнайома дівчина, він обіймає її за талію, але одразу впускає руку, помітивши мене.
Посмішка сповзає з його обличчя, і він різко озирається в бік відчинених дверей. Не привітавшись. Ну й добре! Чорт із ним, із Марджановим! Я теж відвертаюся, згадавши, що прийшла сюди через Маринку. І якщо у квартирі буде мій брат Ромка, то навряд чи моя присутність його засмутить. Швидше навпаки!
Ми входимо з Маринкою у квартиру й роздягаємося, залишивши речі на одному з диванів, тому що шафа в передпокої забита одягом під зав’язку! І, звісно ж, оглядаємося, роззявивши роти.
У квартирі вимкнене верхнє світло, горять ультрамодні бічні світильники й бар. Ось пощастило ж комусь — квартира просто шикарна!
— Ого, та тут метрів триста! — захоплюється Маринка, розправляючи на собі коктейльну сукню з довгими рукавами, що красиво підкреслює її фігуру. Озирається із цікавістю: — І куди нам тепер?
— Дівчата, основні танці на критому балконі! — немов почувши наші думки, повідомляє якийсь хлопець, обійнявши нас за талії. — Не бійтеся змерзнути, тут спекотно! А я — Едік! — представляється, але Квітку вже не втримати.
— Ходімо, Алісо! Денис точно буде там!
Я не знаю, хто цей хлопець, який підійшов до нас, та якщо раптом господар будинку, то непогано було б із ним привітатися. І перш ніж Маринка тягне мене за собою, я привітно махаю йому рукою.
— Привіт!
[1] Про цю групу можна прочитати в романі автора «На зламі алого»
Буду дууууже вдячна вашим вподобайкам і коментарям!🤗❤️