Глава 5, частина 2

Вечірка в самому розпалі, навколо багато молоді, але розмах заходу вдається оцінити, тільки опинившись на оглядовому балконі, де гримить музика й вже щосили танцює народ — осіб п’ятдесят, не менше!

Опинившись уперше в пентхаусі, ми пробираємося з Маринкою між парочками й групками тих, хто танцює, й обидві підіймаємо голови, побачивши над собою двосхилий скляний дах, і легкий сніг, що падає на нього.

— Ось це та-ак. Очманіти! — не можу я стримати захоплення. — Я уявляю, який звідси вид на місто, коли огляду не заважають промені.

— Красовита! — підтакує Маринка. — Цікаво, до кого ми потрапили? До синочка нашого ректора? Я б не здивувалася.

Над нами миготять промені, одна ритмічна композиція змінює іншу, і ми певний час танцюємо разом з усіма, поки очі звикають до умов, а Квітка крутить головою на всі боки, намагаючись відшукати невідомого Дениса.

— Ой, он він! — раптово впивається в мою руку подруга, натягуючись струною. — Аліско, я його бачу! — показує підборіддям у бік дальньої стіни, біля якої стоять два хлопці. — І що мені тепер робити? Підійти до нього? Чи чекати, поки він сам підійде? — запитує. — Ой, а якщо він мене не знайде? Це ж буде нерозумно, просто потанцювати й піти!

Я бачу, що подруга спантеличена не абияк, і зупиняюся слідом за нею.

— Марино, я думаю, краще підійти, раз він тебе запросив. У нас не вийде затриматися тут до ночі, тож не втрачай часу.

— Ти маєш рацію, йдемо!

Хлопці стоять біля столика з напоями, і того, на кого пошепки вказує Квітка, я бачу вперше, але розумію, що він старший за нас. Можливо, ненабагато, проте помилитися складно — упевненість в обох хлопців відчувається навіть на відстані.

Цей Денис одягнений у темну футболку з принтом і джинси. У нього поголені скроні та потилиця, а довге волосся на маківці стягнуте в «самурайський пучок». І щойно я помічаю це, як одразу ж здогадуюся, чим він зміг підкорити Маринку, яка ще в десять років збожеволіла на японській культурі. Ліву руку хлопця до самих пальців покриває татуювання, явно зі східним мотивом, шию теж, і мені здається, що краще з таким не зв’язуватися.

Але сказати про це Маринці не встигаю, бо ми вже підійшли, і я чую її гучне й привітне — перекричати музику непросте завдання!

— Денисе, привіт! Я — Марина, пам’ятаєш? Ти вчора мене запросив. Ну ось, я прийшла! А це — моя найкраща подруга Аліса! — схвильовано тараторить Маринка, кокетливо змахує віями й скромно посміхається, як годиться гарній дівчинці. — Класно тут!

Що ж, початок знайомству покладено, і я чекаю, що хлопець повернеться, побачить Квітку й зрадіє. Що виявиться зовсім не таким, яким його описали незнайомі дівчата. Але все виходить зовсім навпаки. Я навіть рота роззявляю з несподіванки, коли він повертається, оглядає дівчину й цілком серйозно видає:

— Я запросив? Яка ще Марина? Розмріялася, дівчинко. Я не запам’ятовую нічиїх імен, а тебе бачу вперше. Чеши-но звідси, у нас чоловіча розмова!

У Маринки теж відвисає щелепа, і я можу інтуїтивно відчути, як подруга розгублено блідне від сорому. Однак за мить підбирається й підтискає губи.

У її випадку хлопець прорахувався — Квітку краще не злити.

— Що ти сказав? — повільно запитує, немов не хоче вірити, що хлопець, про якого вона мріяла останні дні, виявився таким козлом. — Це ти мене вперше бачиш, склерозний?!

— Типу того.

— Та ти ж сам мені телефонував… Приїжджав і від роботи відривав… А ну повтори ще раз про «чеши», і я освіжу тобі пам’ять ось цим!

Сердита Маринка хапає зі столу якийсь напій, щедро посипавши туди льоду, і роздратовано підіймає склянку в руці, обіцяючи вилити вміст на хлопця.

Але він раптом сміється, знову нас здивувавши. Штовхнувши друга в плече, киває на Квітку.

— А ось і вони — зубки! Так і знав, що в цієї дівчинки вони є! Цього разу ти продув, Андрюхо!

— Тобто… цього разу? — хмуриться Маринка.

— Я тобі казав, Шибуєв, — продовжує Денис, — що цю зеленооку кішку краще не злити. А ти мені — пай-дівчинка! Закладаємося, дай їй волю, вона б зараз мені із задоволенням пику роздряпала? До паху!

Хлопці сміються, а подруга приголомшено видихає:

— Не зрозуміла. Ви що ж, сперечалися на мене?

— Трохи, — відгукується другий незнайомець. На вигляд — високий, худорлявий і нахабний. — Нічого серйозного, тож не дуйтеся, дівчатка. Свято, усі справи… І потім, усі питання до Дена. Це він на тебе запав, а я продув, тож… Давай-но це сюди! — простягнувши руку, легко відбирає в Маринки склянку. — Тут до біса горілки, рано тобі таке пити!

Але Маринка й справді приголомшена та зла. Хіба що не шипить. Я беру її руку у свою і міцно стискаю, поки вона сердито випльовує:

— Придурок! Два придурки!

— Ну, якщо ти пізнаєш мене краще… — і далі усміхається Денис, — то є шанс, що твоя думка зміниться.

— Та пішов ти! Разом із шансом! І в ресторан краще не приходь — там у мене завжди в руці таця, можу й врізати! Алісо, йдемо!

— Лови їх, Андрюхо!

Я відчуваю, як рука обіймає мене за талію, змушуючи залишитися на місці.

— Відпусти! — б’ю по чужих пальцях, але хлопцеві від цієї шкоди, як із гуся вода.

У Квітки те саме.

— Спокійно, дівчатка! Ніхто вас не образить, — прихильно починає хлопець, який тримає мене. — Пожартували й досить! Я — Андрій, а цей тип — Денис. У нас витончене почуття гумору на рівні кретинізму, але діагноз не остаточний, тож надія на одужання є! Ми не кусаємося, не тікайте.

— Марино, вибач, невдалий вийшов жарт, — каже Денис, притискаючи до себе дівчину. — Насправді я радий, що ти прийшла. І подруга в тебе симпатична. Скажи їй, нехай не злиться!

Він простягає мені руку й дивиться із запитанням. І Маринка, що цікаво, теж.

Знайомитися з ним мені не хочеться, а ось звільнитися — дуже навіть, тож доводиться цю руку потиснути.

— Алісо, — відповідаю я. — А ти скажи своєму другові, щоб відпустив. У мене вже є хлопець, тож чужі гарячі обійми мене не хвилюють, а душать!

— А я дивлюся, подружка у твоєї кішки теж із зубками! — сміється той, який Андрій, але руку з моєї талії прибирає. — А я так сподівався, що тебе звуть Свєта[1], — незрозуміло до чого каже. — Гаразд, дівчатка, мир? Кажіть, що вам принести з бару пристойне. Вітька обіцяв не скупитися!

Не знаю, хто й що їм обіцяв, а Маринка теж відштовхує від себе Дениса й войовничо бере мене під лікоть, виблискуючи на хлопця сердитим поглядом.

— Ну, ні вже. Спасибі, але ми самі! Ми краще підемо, потанцюємо. Щось передумали знайомитися! А єдиний напій, який мені зараз хочеться випити — це твою кров, дурнику!

[1] Андрій Шибуєв та Світлана Уфімцева – герої роману «Небо вище за хмари». Ці герої також зустрічаються і в інших романах Яніни Логвин