Глава 11 (частина 1)

Коли партнер — проблема, а кінь — катастрофа

Широка алея перед лісом виглядала цілком мирно. На деревах поблискував сніг, подекуди спурхували у небо лісові пташки. І загалом заміський світ дихав своїм звичним життям, де коні були лише його доповненням – але мене це анітрохи не заспокоювало. Як не заспокоювала присутність знімальної групи чи сліпуча усмішка ведучого Валентина, оксамитовий голос якого лише додав тривожності:

– Отже, наші пари вже зайняли стартові позиції. Чудово! За кілька хвилин я дам старт другому квесту, а поки, друзі, нагадаю його умови! Ваше завдання – пройти маршрут за стрілками, знайти «Статую Мисливця» та привезти нашим експертам три символи сумісності. Бажаю вам успіху та чудової «Паркової прогулянки»!

Збоку почувся безбарвний голос Іветти:

– Нічого собі парк... Він що, належить Ротшильдам? У ньому ж заблукати можна! А раптом тут водяться вовки?

Дівчина вже встигла сісти в сідло гнідої кобили і тепер напружено тримала повід, вдивляючись у парк, доки її партнер, шахіст Ярослав, енергійно розминав коліна – схоже, приготувавшись бігти.

– Без паніки. У нас у всіх страховка, нас врятують, – тверезо зауважив він, виставивши далеко вперед спочатку одну ногу, а потім іншу. – Або виплатять компенсацію, коли знайдуть тіло.

– Чиє тіло? – ахнула поряд художниця Катя, поправляючи капелюшок.

– Того, хто заблукає, звісно, – поважно поправив окуляри на носі Ярослав.

– Б'юся об заклад, тут неможливо заблукати! – не втримався від репліки Богдан.

Відійшовши від коня на безпечну відстань, майбутній юрист підстрибував на місці перед стартом, кидаючи погляд на годинник. – З точки зору топології цей парк – елементарна структура. Три стежки, одна розвилка. Маршрут геометрично продуманий! Споримо?

– Топо... логії? – протягнула Катя із сідла. – Це що, вид лісової навігації?

Богдан поблажливо хмикнув.

– Не переймайся, крихітко. Для більшості людей це занадто складно.

– Ага, щось типу Google Maps, – перекинув йому усмішку Ярослав, і Катя з полегшенням зітхнула.

– Ось бачиш! – з образою кинула Богдану. – Хоч хтось тут говорить нормально!

Нормально не говорили обидва, якщо чесно. І я б від роздратування лопнула, якби мені в пару дісталися такі зарозумілі розумники. Але мені дістався Демонець, нахабний подразник у квадраті, і, видихнувши, я хмуро на нього подивилася. От хай тільки спробує, як ці двоє, кепкувати з мого інтелекту, і тоді я...

У цей момент над алеєю пролунало:

– Увага, пари! За десять секунд старт! Дорога перед вами – це випробування характеру й партнерства! Доведіть нам, що ви командні гравці, а ми перевіримо це просто зараз!

Катя радісно пискнула, немов у передчутті атракціону, Іветта сильніше вчепилася в повід, Настя зойкнула, а моя впевненість перетворилася на калюжку і струмочком стекла в кущі.

Ой!

– Старт! – урочисто змахнув тростиною Валентин і... божевілля дня номер два почалося!

Не знаю, яким саме цей квест задумували організатори шоу, але насправді те, що почалося, і близько не скидалося на скачки чи організовану кінну прогулянку. Швидше на кастинг на роль ковбоя, до якого ніхто – ні коні, ні люди – виявилися не готові. А тому все загрожувало обернутися суцільним хаосом!

Хтось із учасників браво поскакав уперед, забувши партнера. Хтось намагався змусити коня йти швидше. А хтось звернув не туди й тепер відчайдушно намагався все виправити, як Настя та Артур, які вже в перші тридцять секунд зійшли з алеї й примудрилися заплутатися у гілках.

Марго весь час пищала – чи то від захвату, чи то від жаху, забравшись у сідло строкатої кобили, і водночас продовжувала сперечатися з Владом. Мені не хотілося думати, що я здатна на подібні звуки. Коні, звичайно, гарні тварини, але краще дивитися на них здалеку.

Я постаралася передати цю глибоку думку Демонцю промовистим поглядом.

Денис обійшов Лютого, став з мого боку і впевнено взяв у руки повід. Обернувся:

– Годі мене роздивлятися, Кошкіна. Лізь на коня!

Не передати словами, як я здивувалась.

– Я? На нього? – ахнула. – Ти збожеволів? НІКОЛИ!

– Кошкіна, не дуркуй, – Денис знизив голос до роздратованого шепоту. – Залазь, я допоможу. Ми й так останні.

– Сам на цей Еверест лізь і їдь! А я пішки піду!

– Слухай, невідомо, де шукати ці символи і як далеко за ними йти, а ти на підборах.

– І що? – гордо вперлася я. – Мої копита, моя проблема!

Однак Демонець своєї насмішки в моєму виконанні чомусь не оцінив. Примружив блакитний погляд:

– Хочеш виставити мене дурнем?

Я здивувалася вдруге, і головне – щиро:

– Чому відразу виставити? У правилах не йшлося про те, що їхати обов'язково має дівчина. Не було такого! Не хочеш бути дурнем, будь цим... принцом на білому коні. Точно! Ти ж мріяв про славу, раз прийшов на шоу, от і лізь! – кивнула на коня. – Уявляєш, як верещатимуть фанатки? Особливо, якщо ти поскачеш уперед і мене загубиш?

У Дениса не тільки брови насупилися, а й очі сердито блиснули.

Здається, я перейшла межу. Чи не здається?

– Якщо я й утечу звідси, – повільно промовив він, – то з кінцями. Продовження не буде. Ти готова програти? Я питав тебе, коли ми йшли до цього бісового місця, «так чи ні», і ти прийняла правила!

Я відкрила рот... і тут же його закрила, розуміючи, що він має рацію. Я сама погодилася грати в нашу пару, і сама підписала контракт. Тож замість того, щоб обурено розвести руки, лише жалібно прочинила долоні, намагаючись не привернути увагу камер.

– Але я ніколи не їздила верхи! Ти хочеш, щоб я вбилася? У мені говорить інстинкт самозбереження, а не впертість! Невже так складно зрозуміти?

– Та цей кінь розумніший за нас із тобою разом узятих!

– І що? Це не аргумент!

– Значить так, – Денис зробив крок ближче, практично нависнувши наді мною. – Я зараз сідаю і їду, а ти, – тицьнув у мене пальцем, – йдеш пішки! Чекати, поки ти процокаєш через увесь ліс і щось там знайдеш, я не збираюся. Але врахуй, кішко, прийдеш до фінішу останньою – вилетиш із шоу, бо залишишся без пари. Я не погоджувався бути тим лузером, яким ти збираєшся мене зробити.

– Це нечесно! – задихнулася я.

– Згоден. Ти мене обдурила, – відрубав він.

– Іди до біса! Я просто боюся!

– А лізти на третій поверх по пожежній драбині не боялася?

– Мені було десять, і я була дурна! А ти стягнув мій щоденник! – Я підвелася навшпиньки, збираючись теж тицьнути в нього пальцем, але чомусь… відірвалася від землі. – Гей, стій! Не смій, Демонець!

– Пізно, ти вже на коні!

Денис схопив мене за талію, розвернув до Лютого (який спостерігав за нами з цікавістю), і легко підкинув до себе на груди – немов я нічого не важила. Поставив мою ногу в стремено й скомандував, поки я ловила руками повітря:

– Тримайся спочатку за луку сідла, а потім за холку. Повід не чіпай, доки не сядеш! Не хочу зішкрібати тебе із землі.

– Ти такий романтик, просто жах!

– На рахунок три, перекидай ногу.

– Ні, зачекай! Я морально не готова.... – Лютий раптово видався просто величезним, і я запанікувала.

– Раз, два...

На рахунок «три» Денис узяв мене за талію і підняв рівно настільки, щоб стало зрозуміло: шлях до землі набагато далі, ніж до коня.

Я зойкнула, вчепилася в холку Лютика і заплющила очі.

– Усе, ти жива, відімри. А якщо посунешся, я спробую сісти з тобою.

– ЩО?! – розплющила я очі, уявивши, що мені треба робити на цій горі якісь рухи. Лютий у цей момент зробив крок назад, потім уперед, і я мало не полетіла обличчям у землю. – А-а-а!

– Обережно! – Демонець вчасно вчепився в мої стегна, утримавши від падіння, і повернув мене в сідло. Вилаявся тихо. – Тримайся, Кошкіна! І не здумай знепритомніти, чуєш! Це буде ніяково для нас обох.

Не знаю чому я в цей момент запитала:

– Чому?

– Бо тоді мені доведеться робити тобі штучне дихання...

– Який жах!

– ... а я боюся отруїтися отрутою.

Що?!

– Хам! Нічого до мене сідати, я... я... я сама поїду!

І ніби почувши мою обіцянку, Лютий переступив копитами, розправив шию і... пішов. Сам. Без команди, без конюха і без... справжнього жокея! Туп-туп-туп... Причому так упевнено, немов звик ходити без участі вершника.

– Денисе!! – скрикнула я, почуваючись тим пасажиром, який із цікавості сів у крісло пілота літака й випадково натиснув на газ.

– Я тут!

– Скажи йому зупинитися!

– Лютий, стоп! Зупинись! – почула я голос Демонця, що біг поруч. – Чорт... Здається, він не знає слова «зупинись»!

– А що він знає?

– Поняття не маю!

Мене хитнуло, підкинуло вгору, і я вчепилася в луку сідла. Заплющивши очі від страху, дала собі установку: «Тільки не панікувати і не верещати! Астралія б ніколи не допустила, щоб мені всерйоз щось загрожувало. Ой... адже не допустила б?»

– Матінко-о-о!

Лютий пройшов метрів сорок, якраз до того місця, де сперечалася парочка – Марго і Влад, і несподівано сповільнився, зацікавившись їхньою плямистою кобилкою. Та кокетливо помахувала хвостом, поки парочка сперечалася не просто бурхливо – вулканічно! – про те, кому на ній їхати. Влад жадав екшену і слави шотландського горця, а Марго – зручності, тому пускати в сідло хлопця не збиралася. І коли він її звідти стягнув, перетворилася на справжню фурію:

– Я не збираюся йти пішки, бовдуре надутий! Такий ракурс мені зіпсував!

– Ти обіцяла, що трохи проїдеш, і ми поміняємося! – завив Влад. – А сама повзеш, як черепаха! Глядачам потрібен драйв, розумієш! А не твоє позування в камери!

– Я тобі не страус на спринті! Цей проєкт – мій квиток у шоу-бізнес! Я маю виглядати ідеально!

– А в мене місія – показати приклад мужності!

– У дірявому кілті?

– Дірки прикрашають справжніх чоловіків!

– Ой, я тебе благаю! Де ти і де чоловік. Ау? Є чоловік поблизу?

Лютий ним точно був, тому що пирхнув і зупинився навпроти плямистої кобилки. Матінко рідна, невже це мій шанс злізти з нього живою?! Я відчайдушно стала шукати поглядом хоч щось, що нагадує драбину. Табуретку... пожежну вишку... рятувальний гелікоптер... Боже, де Демонець?!

Звісно, жодної драбини на лісовій алеї бути не могло, і паніка накрила мене з головою. Нога раптом вислизнула зі стремена, підбор сховпив повітря, і я заплескала руками по шиї коня, намагаючись учепитися міцніше.

Лютий смикнув вухами і повернув голову, немов відчувши мою нервозність. Міцна спина жеребця напружилася, він переступив з ноги на ногу, і в цей момент сталося те, чого я ніяк не могла очікувати.

Притихла була Марго, раптом голосно і несподівано чхнула:

– АППЧХИИИ!

І я б навіть сказала «підступно» голосно і несподівано!

Лютий смикнувся всім корпусом, скинув голову і різко пішов уперед. А я... почала втрачати рівновагу.

– А-а-а-а-а!! – вирвалося з мене, коли світ нахилився, серце зупинилося, а земля під ногами коня раптом почала небезпечно наближатися. – А-а-а-а!

– Діано!

Але навіть у цей момент падіння, я почула, як Демонець вигукнув моє ім'я – з новою інтонацією. Не Кошкіна, без глузування, а так, як кричать людині, яка ось-ось зламає собі шию.

А далі... Я не встигла навіть зрозуміти, як це фізично можливо. Тільки помітила краєм ока, як Денис рвонув за нами, а потім його божевільний паркурний стрибок на межі людських можливостей. Він просто злетів на Лютого, схопився за край сідла, підтягнувся і буквально зловив мене в повітрі, перш ніж я встигла злетіти вниз. Повернувши в сідло, притиснув до себе і гаркнув, намагаючись схопити повід:

– Тримайся, Діано! Чорт, Лютий... я тебе вб'ю, якщо виживемо! Стій!

– Це не кінь... це Марго... вона... А-а-а-а!!

Лютий не збирався зупинятися чи лякатися погроз Демонця. Навпаки, він звернув з алеї у бік ялинового гаю і помчав далі, туди, де не було ні камер, ні людей.

Я верещала, Денис лаявся, білий кінь натхненно летів уперед. Усе це відбувалося одночасно, і, здається, не мало кінця.

– Тримайся за мене, а не за сідло! – крикнув Денис, коли мене знову підкинуло, і я хитнулася. – Якщо звалишся, мені теж доведеться падати! Я впораюся, а от ти – питання!

– Я не хочу вмирати! – прокричала я, судомно хапаючись за його руки.

– Спокійно! Він колись зупиниться!

– А якщо ні?

– Тоді я повернуся з того світу і залишу цю білу заразу без гриви та копит!

– Так не можна говорити з тваринами! Вони розуміють грубість!

– По-твоєму, я йому вірші читати повинен?

– Спробуй! А раптом він культурний?

– Діано, йде скачка смерті, які вірші?!

– Лагідні!..

Гілки шмагали по краях стежки, сніг злітав під копитами, повітря дзвеніло, а я відчувала себе банкою з огірками, яку хтось вирішив добряче струснути. Десь ліворуч майнув яр, праворуч – густі ялинки, але Лютий впевнено мчав уперед, наче знав шлях й особисто оглядав локацію перед зйомкою.

– А-а-а! Денисе, врятуй мене!

– Я намагаюся!

– Лютий... Лютику, будь ласка, зупинись! Лютику!

І рівно в той момент, коли я вже всерйоз почала прощатися з життям і подумки писати заповіт на ім'я брата, кінь раптово сповільнився, перейшов з галопу на рись, і виніс нас на невелику галявину. Зупинився біля дерев'яної фігури людини в плащі та капелюсі, як у Робіна Гуда, з луком за спиною.

Я сиділа, тремтячи всім тілом. Волосся в хвості розтріпалося, пальці оніміли від страху, а серце стукало так, немов було птахом і просилося на волю. Схоже, Лютий привіз нас у місце, куди інші пари мають дістатися щонайменше за пів години. Прекрасний сервіс доставки «Божевільний екстрим», краще й не вигадаєш!

– Ми... ми стоїмо? – видихнула я, все ще не вірячи, що скачка закінчилася.

– Так, – озвався Демонець біля вуха, важко дихаючи.

Він зістрибнув із коня, і мало не впав у сніг, за щось зачепившись, але все ж таки встояв. Вилаявшись, зробив крок уперед і простягнув руки:

– Злазь швидше! – сказав схвильовано. – Хто знає, що в цієї звірюги на думці.

Я повернула голову й подивилася на Дениса. Виглядав він неважливо – очі злі та червоні від вітру, волосся стирчить, обличчя стривожене й бліде. Мені здалося, що я не зможу поворухнутися, але Демонець впевненим рухом стягнув мене вниз, зловив за талію і поставив на землю. Розвернувши до себе, обтрусив від снігу і подивився в обличчя дивним поглядом.

– Ціла? Діано?!

– Ти... ти мені життя врятував... – прошепотіла я неслухняними губами. – Дякую.

– Так вийшло.

– І мало не вбив! – я стукнула Демонця по плечу.

– Так сталося.

І знову стукнула.

– Кретин!

– Рідкісний випадок, коли я з тобою згоден, – процідив Денис.

Я тицьнула його кулаком ще раз.

– Нечисть вперта! Я ж сказала, що боюся, а ти «лізь-лізь»!

– Пробач. Здається, я розумію, чому ти мене терпіти не можеш.

– Можу! Тобто, не можу! Ось прямо зараз убити готова! І... і ти збожеволів – стрибати на коня, що біжить? Я все бачила! Уявив себе Спайдерменом?

– Ні. Це все тренування й адреналін. Ти мене тримаєш у тонусі.

– Я думала, ти подорослішав, Демонець! Який же ти...

– Придурок?

– Я цього не казала. Але подумала! – вперто закінчила.

– Я так і зрозумів.

Ми обидва одночасно видихнули й повернулися до дерев'яної фігури. Помовчали. Лютий теж мовчав, мирно обнюхуючи наші маківки.

– Це що, Статуя Мисливця? – нарешті запитала я. – Та сама?

– Схоже, вона, – відповів Денис. – Підійти до неї зможеш, чи...

– Чи що? – я подивилася на нього, і ми зустрілися поглядами. – Віднесеш на руках? Це ти для інших принц на коні. А для мене – демон! – тихо пирхнула. – Ніколи тобі не прощу!

– Чому на руках? – посміхнувся Демонець, показавши ікло. – Можу на спині – як мішок з картоплею. Або з капустою, тобі що більше подобається?

Мені не подобалося абсолютно все, й особливо його посмішка! Я надула губи й попрямувала до статуї, відчуваючи, як тремтять ноги. Завтра в мене будуть синці скрізь, де сідло торкалося п'ятої точки, але сьогодні я ще здатна крокувати самостійно!

Демонець наздогнав мене й пішов поруч. Лютий, що цікаво, теж приєднався. Так втрьох ми підійшли до статуї й озирнулися.