Глава 11, частина 2

Дерев'яний Мисливець був на зріст як звичайна людина і стояв на високому постаменті. Біля підніжжя статуї на мідних гачках висіли дерев'яні жетони завбільшки з середнє яблуко — штук двадцять, кожен із вирізьбленим на ньому символом.

Довелося підійти ще ближче, щоб їх роздивитися.

Терези. Серце. Ключ. Стріла. Риба. Копито. Два пазли. Хм, кавове горнятко. Зірка. Вогонь. Сокира. Двоє птахів. Листя папороті. Камера. Собака. Німфа. Веселка. Мікрофон. Ну й вибір, однак. Денис простягнув руку і зняв один із жетонів.

— Я беру цей, — впевнено сказав. — Якщо їх дозволять залишити на пам'ять, буде символічно, тобі не здається?

Я подивилася на жетон і вмить наїжачилась.

— Демонцю, ти серйозно? — здивувалася, розгледівши малюнок — кошачу мордочку з вусами. — Кішка? А кращого варіанту не міг вибрати?

— Наприклад?

— Наприклад, сокиру… або копито. Щось таке ж тверде й непробивне, як твій лоб.

— Ні, — відрізав Денис. — Не хочу. Завдання пар — привезти символи сумісності. А який із них уособлює тебе? Німфа? — він зміряв мене скептичним поглядом і хмикнув. — На німфу ти не тягнеш — характер підкачав. Риба? Темперамент не той. А якщо візьму собаку — експерти розцінять це, як знак дружби, а не кохання.

Він підняв брову і замислено поглянув на ряд жетонів.

— Може, візьмемо «серце»? Його обере кожна друга пара. Занадто банально для шоу, але, хм, може принести додатковий бал.

Я гучно видихнула:

— Ні, навіть не здумай!

Хоча… думка про бал була слушною. Серце — це плюс у карму переможця, але зараз, коли ми стояли вдвох у снігу, розхристані й напівживі після скачки, серце виглядало б як фальш.

Денис зітхнув.

— Я так і думав, тому беру кішку. Подивися на неї, — він підняв жетон і приміряв його до мого розчервонілого обличчя. — Ну чисто твій портрет! Шкідлива, дряпається, гуляє вечорами сама по собі й постійно шипить. Вирішено — один символ є!

— Тоді я беру демона! — я потягнулася до постаменту і зняла найближче дерев’яне кружальце з хитрою пикою та ріжками. — Шкода, що в нього немає хвоста і шлейфу з розбитих сердець, зате все інше — як із тебе списане!

Демонець і не подумав образитися, як я очікувала, а навпаки, усміхнувся:

— Мені здається, це козел.

— Тобі не здається, але мені подобається!

Демонець розсміявся.

— Тоді привіт, мій персональний талісмане! Хоч раз у житті ти оцінила мою чарівність, Кошкіна. Чесність — важливий критерій сумісності, ти знала?

Я повернула голову й підвела погляд. Денис стояв занадто близько й дивився просто в очі. Від ніяковості нас могла врятувати лише звична колючість… або сміливість зробити крок назад. Я обрала перше:

— Сумісності з ким? З пеклом? Ми з тобою абсолютно несумісні, Демонцю. Це просто гра.

— Згоден. Але в ній ти кричиш, я стрибаю. Ти падаєш, я ловлю. Складно, але працює.

Я відвернулася до Мисливця й буркнула:

— Якась аварійно-рятувальна місія виходить, а не квест. Гаразд, сам обирай третій символ. Боюся, якщо я візьму — це буде копито.

Денис замислився, розглядаючи жетони, і запропонував:

— Візьмемо щось нейтральне. Двоє птахів?

— Ні, це про вірність. До чого тут ми? Нехай його візьмуть гідні.

— Папороть?

— Хочеш дітей? — я знову подивилася на хлопця, і його аж підкинуло.

— Ще чого бракувало! Тобто… — знітився він, прибираючи з чола темне пасмо. — У перспективі так, але не зараз! А що? Ти взагалі навіщо запитала?

Я знизала плечима. Ну не читати ж йому лекцію про значення символів.

— Перевіряю твою психологічну стійкість. Нам не підходить!

— Тоді пазли? Для шоу це символічно. Кішка, демон і пазли.

— Звучить як назва рок-групи тринадцятирічних тінейджерів. Але, думаю…

У цей момент у небі пролунало тонке дзижчання і легкий свист. Бзззз!

— Що це? — я обернулася і втягнула повітря.

За секунду над галявиною, де ми стояли, випірнув знімальний дрон. Пролетів низько над статуєю Мисливця, завис над нашими маківками й почав повільно кружляти, тривожно блимаючи червоним вогником.

— Чудово, — процідив Денис. — Саме час! Мабуть, вирішили переконатися, що з нами все гаразд і ми не лежимо в кучугурі догори дриґом. Усміхайся! — кинув крізь зуби, штовхнувши мене ліктем. — Інакше вони вирішать, що ми викрали Лютого і щось замислили.

— Ми нічого не замислили! — пискнула я, але усміхнулася. Та що там — розтягнула посмішку до вух і водночас випрямилася — телебачення, це вам не іграшки! Денис поруч теж просто сяяв із розпатланим у всі боки чубом!

Так ми і стояли, як два ідіоти в рекламному ролику: скуйовджені, у снігу, але фантастично всім задоволені!

— І що тепер робити? — прохрипіла я. — У мене зуби заледніли… і не тільки!

— Беремо третій символ і чешемо звідси!

— Давай!

Продовжуючи усміхатися, ми обоє потягнулися до одного з жетонів і, не дивлячись, зняли його з гачка. Показавши дрону, опустили руки… і тільки тут я побачила, який символ тримає Демонець.

Серце. Випалене і чітке на дереві, помилитися неможливо. Дрон тим часом злетів вище, вочевидь задоволений побаченим, і полетів у бік дерев.

— О ні… — видихнула я таким тоном, наче земля піді мною захиталася.

— Це випадковість! — прошипів Денис.

— Скоріше, катастрофа. Якщо моя мама побачить це в ефірі… — здається, я зблідла, — вона вирішить, що мені час заміж, і запустить апокаліпсис.

Обличчя в Демонця набуло дивно-спантеличеного виразу.

— Мовчи! — я наставила на нього палець. — Хоч один коментар… і я закопаю тебе в сніг! Ти нічого не знаєш!

— Твоя родина відправила тебе сюди, щоб… видати заміж? — видав він приголомшливу версію.

— Та ні ж бо, яка дурня! Не в тому річ.

— Тоді в чому? — Денис нахмурився. — Слухай, Кошкіна, поки ми самі, може, все-таки розкажеш, як ти взагалі опинилася в шоу? Тебе що, заманили сюди шантажем?

— Ти з глузду з’їхав? — я щиро здивувалася. — Мене нема чим шантажувати. Моя шафа зі скелетами порожня!

— Невже сама захотіла?

— Ні, звісно ж!

— Тоді в мене немає версій, чому ти раптом так засмутилася через якесь дерев’яне серце. Смішно!

Смішно? А от мені анітрохи не було, варто було лише уявити захват в очах Астралії, коли вона це побачить, і феєрверк весільних розкладів Таро.

— От і посмійся! А може… може, у мене мама — вразлива натура! — з відчаєм сказала я. — Вірить усьому, що бачить. А тут ти!

— Що — я?

— Весь із себе гравець чужими серцями!

— Та звідки ти знаєш?

— Від верблюда! Ех, казала ж, треба було брати жетон із копитом!

Я розвернулася і попрямувала геть від Мисливця, невпевнено ступаючи по снігу туди, звідки ми прискакали, намагаючись не помічати тремтіння в ногах. Демонець рушив слідом, а за ним і Лютий ув'язався, ніби розуміючи, що він третій у нашій зв’язці. Туп-туп-туп.

— І взагалі, — пробурмотіла сердито, — міг поміняти мене на цю розфуфирену Марго, коли була можливість. Вибрав би з нею серце, а заодно стрілу. Прямо бац — і кохання на віки!

— Ще не пізно, — так само сердито кинув Денис у відповідь. — Упевнений, вона з радістю погодиться.

— От і йди до неї!

— І піду!

— Слухай, — я різко зупинилася, розвернулася і звузила очі. — А може, ти сюди прийшов, щоб знайти собі відому блогерку чи модель? Раптом у тебе ідея фікс — закохатися у форматі шоу на всю країну? Тоді у нас проблема, Демонцю, і я не знаю, як її вирішити.

Денис мало не врізався в мене, але вчасно зупинився. Підкинув з єхидством брову:

— Думаєш, я тут за цим?

— А за чим же ще? — я зміряла хлопця критичним поглядом. — Ти ж у нас весь із себе містер «я-в-кадрі-ідеальний»! Випендрився не як усі, а міг би вдягнути вельветові бриджі… з торочками!

Блакитні очі Демонця небезпечно заіскрилися, і він нахилився нижче.

— Кошкіна, — процідив практично мені в обличчя, — якби я хотів знайти кохання, я б пішов у спеціальний додаток, а не в дурнуватий телепроєкт рожевих поні з адреналіном, конями-вбивцями й тобою! У мене є причина, чому я тут, і вона — особиста!

— У мене теж — особиста!

— Тоді, може, припинимо сперечатися через дурниці й спробуємо виграти?

— Можливо!

— Я не збираюся йти пішки казна-куди.

— Я теж!

— Прекрасно, — немов домігшись свого, Денис відступив до Лютого і взяв його за повід. Сунувши жетони в кишеню куртки, почав прилаштовуватися до сідла і кинув через плече: — Ти сама погодилася. Вибору немає — поїдемо на цьому звірі.

— Що? Ні-і-і!

— Тоді я тебе тут залишу, — Денис спіймав ногою стремено, одним рухом підтягнувся й легко сів на коня. — Прийдеш колись… навесні.

— Не смій!

— Тоді лізь! — Денис посунувся в сідлі, обернувся і показав у зухвалій усмішці ікло. — Кішка ти чи ні?

— Але…

— Обговоримо наші шанси на виживання пізніше, — сухо відрізав він, явно беручи ситуацію під контроль, і простягнув руку. — Ну ж бо, рахую до трьох, а потім — бувай, шкіднице!

Усе це було схоже на божевілля — цей парк, цей квест, і ми також. Але я змерзла, зовсім не уявляла, куди йти далі… і не хотіла залишатися наодинці з дерев’яним Мисливцем. Лютий, немов відчувши моє сум'яття, повернув голову й стиха пирхнув: вирішуй, мовляв.

— Гаразд, Демонцю! — здалася я. — Нехай буде по-твоєму. Але якщо ти мене не втримаєш…

— Ми впадемо разом, обіцяю, — спокійно запевнив Денис. — А зараз став ногу в стремено і чіпляйся за мене, я підтягну.

— Боже, який він високий…

— Не дивись. Давай же!

Сісти вийшло незграбно — задня лука сідла виявилася високою, пальці в рукавичках ковзали, а пальто розстебнулося знизу до пояса. Але Денис підтягнув мене, як обіцяв, і за секунду я вже сиділа позаду нього, вткнувшись колінами в боки Лютого і зовсім не розуміючи, куди подіти руки.

— Діано, просто обхопи мене і тримайся, — підказав Денис. — Для тебе так буде безпечніше. Можеш навіть очі заплющити, якщо боїшся.

Гаразд, хай буде так. Я обережно поклала руки на плечі хлопця, наче в ньому ховався детонатор, і завмерла.

— Кошкіна, ти знущаєшся? — почула невдоволене. — Обхопи нормально, я не кусаюся! Або посаджу тебе спереду, вибирай.

О ні, тільки не це! Я вагалася рівно три секунди, а потім усе ж таки невпевнено обхопила хлопця під грудьми, притиснулася щокою до його куртки й затихла.

— Отак би одразу, — коротко кинув Денис і смикнув повід.

Лютий переступив копитами й м'яко рушив уперед. А я заплющила очі й чесно прошепотіла:

— Фух… так набагато краще, — щосили проганяючи думку, що сама обіймаю Демонця.

Сніг хрустів під копитами, ялинові гілки схилялися над стежкою, пахло морозом, соснами й моєю напругою. Денис теж дивно напружився й замовк. Так ми і поїхали мовчки непомітною стежкою між дерев, а куди — мені було практично все одно, аби тільки білий кінь під нами не пустився в галоп.

На щастя, настрій у Лютого змінився, і він ішов не поспішаючи. Страх потроху відпустив, гілки розійшлися, і невдовзі ми виїхали на ширшу тропу. А потім і до розвилки дісталися, біля якої побачили стовп із табличкою «Перехрестя рішень» і трьома вказівниками, як у казці:

«Ліворуч підеш — швидше прийдеш».
«Прямо підеш — дізнаєтесь одне одного краще».
«Праворуч підеш — шлях довгий знайдеш».

П.С. - зараз додам наступну главку!👉