Розділ 17

Ісабель, тримаючи в руках кухоль, мовчки сиділа на терасі. Час плив повз неї, ніби за товстим склом: десь там — птахи, далекі голоси містян, джаз, який стелився над містом. А тут — лише вона, дерева, які кидали плями тіні, і кухоль із прахом.

Ісабель не ворушилася. Голова боліла від думок, які не зникали, а лише крутилися, нав’язливі, мов мухи.

Баргрима більше немає. І вона не знала, що з нею самою…

Коли сонце піднялося за обрієм, вона, наче вві сні, підвелася. Пальці ледь тримали кухоль. Йти було важко. Ніби тіло теж опиралося прощанню.

За будинком було спокійніше. Вона поклала кухоль на землю, пішла до комірчини й дістала лопату. Земля була тверда. Вона копала повільно, мовби кожен рух викреслював щось із неї. Кожна грудка землі — це щось невимовлене, щось знищене. Щось, що вона вже не поверне. Коли ямка була готова, вона опустилася навколішки. Поставила кухоль всередину, мов частинку серця.

— Ти був не лише моїм псом, — прошепотіла. — Ти був моїм єдиним другом. Єдиним, хто слухав, хто не зраджував, хто… хто просто був поряд.

Вітер пробіг крізь листя, як дотик. Ісабель, опустивши голову, тихо додала:

— Пробач, що не врятувала тебе.

Вона засипала яму мовчки. Грудка за грудкою. Взявши невеликий камінь біля дерева, поставила його зверху. Раптом щось змінилося в повітрі. Холодком пройняло шкіру. Ісабель відчула чужу присутність і подих за спиною. Але не оглянулася. Позаду хтось завмер, мов очікуючи дозволу.

— Я б могла зловтішатися твоїм стражданням. Однак не буду, — долинуло позаду. Голос був чистий, трохи холодний, із тією музикальністю, яку не сплутаєш — фейрі.

Ісабель знову не озирнулася. Тільки тихо відповіла:

— Ну чому ж, можеш і зловтішатися. Мені байдуже.

— Прощаєшся зі своїм пекельним гончим?

— Що ти знаєш про небесних гончих? — підвелася й втупилася поглядом у Нессу.

— Що? — не зрозуміла питання фейрі й округлила очі.

— Повторюю ще раз: що ти знаєш про небесних гончих?

— Ти геть збожеволіла! — хмикнула Несса й відступила.

— Так би й сказала, що нічого не знаєш.

— Для цього є бібліотеки, або… інтернет у допомогу. Якщо тобі звичайно відомо, що це таке.

— Гм… якраз і не дуже відомо, — насупилася Ісабель.

— Я взагалі-то прийшла, щоб попередити, що… серед фанатиків демона був один перевертень.

— Ну так нехай вони й самі розбираються, — знизала плечима Ісабель, ще роздумуючи над її словами про бібліотеку.

— Ну, ти ж стала подружкою для перевертнів, — вигнула брову Несса.

— Ти не повинна була приходити сюди. Для тебе це небезпечно.

— А ти не повинна була вижити, — знизала плечима фейрі. — Але бачиш — ми обидві живемо не за правилами.

— Так чому ж ти тоді прийшла, розмовляєш зі мною, а не вткнула в спину ножа? — склала руки на грудях. — Ти ж ненавидиш мене!

— Ненавиджу. Однак ти врятувала мене.

— Ну гаразд, і хто ж цей таємничий перевертень фанатик?

— Я не знаю, — знизала плечима. — Коли той чоловік на ім’я Джордан приходив у свідомість, то весь час бурмотів про зрадника. А потім, коли вони з’явилися до нас, сім людей у звірячих масках, то я також відчула, що серед них був перевертень.

— Гаразд. Дякую, що попередила. — Ісабель опустила погляд. — Це… було неочікувано.

Несса склала руки на грудях, і в очах блиснула звична насмішка.

— Не звикай до моєї доброти. Я все ще бажаю, щоб ти перечепилася й вдарилася чолом. Але сьогодні в мене вихідний. — Вона підморгнула й розчинилася в тонкому серпанку сріблястого сяйва.

Ісабель зітхнула.

— Ще одна мила душа в моєму житті…

Вона повернулася до будинку. У тиші переодягнулася в темні джинси, обтиснуту сорочку й стягнула волосся в тугий хвіст. Та ледь ступила на гравійну доріжку, як її погляд зупинився на машині. Колеса здулися. В усіх чотирьох стирчали короткі тонкі клинки, схожі на срібні леза. Один ще й виблискував на сонці.

Ісабель хмикнула.

— Ну звичайно. Як же інакше. — Вона нахилилася, витягла лезо з переднього колеса й роздивилася його. — Несса… Елегантний почерк.

Ісабель відчинила дверцята автівки, нахилилася до бардачка й, витягнувши банківську картку, поклала у внутрішню кишеню куртки.

Вулиці міста зустріли її запиленими сонячними промінцями, запахом кави, старих вивісок і нотками жасмину, які доносилися з якогось внутрішнього дворика. Вона зупинилася на секунду, вдивляючись у вікно кав’ярні. Востаннє вона сиділа тут із Баргримом. Глибоко вдихнувши, Ісабель відчинила двері.

— О, доброго дня! — вигукнув чоловік за стійкою. — А я вас пам’ятаю, міс. Вас супроводжує великий пес породи німецької вівчарки. І де це він? — виглянув із-за стійки.

Ісабель завмерла. Кілька секунд не могла навіть кліпнути.

— Його більше немає, — тихо промовила. Слова давалися важко, як через ковток крижаної води.

Чоловік враз став серйозним і схилив голову набік.

— Співчуваю…

Ісабель кивнула й швидко перевела розмову.

— Минулого разу, коли я тут була, то не заплатила за сніданок. Там щось сталося — пожежа на кухні, всі вибігли…

— Так, було таке, — усміхнувся він трохи тепліше. — Тоді за вас заплатив один молодик. Калеб Беккер. Сказав, що ви його подруга.

Вона здивовано кліпнула.

— Калеб?

— Так. Син мера. І завжди чайові залишає. — Чоловік підморгнув. — Можу запропонувати вам сьогодні каву за рахунок закладу. Просто… ну, як згадка про вашого пса.

Ісабель легко усміхнулася.

— Було б добре… Дякую. І зробіть будь ласка в стаканчику. І я все ж таки заплачу за каву.

Ісабель вийшла з кав’ярні, тримаючи в руках стаканчик гарячої запашної кави з корицею. Сонце било в очі, змушуючи мружитися. Вулиця жила своїм життям: хтось поспішав тротуаром, хтось сміявся на терасі, дехто їхав на скрипучому велосипеді. Але й це все їй здавалося далеким, ніби переглядала фільм без звуку.

У душі панувало спустошення. Не гострий біль, його вона вже пережила. А мовчазна порожнеча, тягуча й холодна. І дивна тиша, в якій навіть власне серце здавалося чужим.

Вона зупинилася на узбіччі й оглянулася, не знаючи, куди йти. Не мала ні мети, ні бажання. Просто стояла. Поки не помітила знайому автівку неподалік.

Калеб.

Він сидів за кермом, схилившись над телефоном, зосереджений, серйозний. Ісабель перейшла дорогу, обійшла машину й легенько постукала в пасажирське вікно. Калеб підвів голову, побачив її і вийшов із салону.

— Ти заплатив за мене в кав’ярні після того інциденту з Мойрою.

— Так, — кивнув він, не відводячи погляду. — Заплатив.

— Дякую, — вона схилила голову набік, вивчаючи його риси обличчя.

— Будь ласка, — відповів з усмішкою на вустах, дивлячись їй прямо в очі. — Як ти себе почуваєш?

Її обличчя було виснаженим: жодного сліду макіяжу, потріскані губи, і в очах — той особливий сум, який з’являється лише після втрати.

— Ніби нормально, — знизала плечима. — Як Джордан і та дівчина відьма?

— Джордан нікого не підпускає до себе окрім Амари. А дівчина, ми навіть не знаємо, як її звати. Вона отямилася, перебуває ще в шоковому стані й мовчить.

Ісабель надпила каву й, відчувши, як тепло пройшлося по її тілу, кивнула.

— Слухай, тут така справа, — вона оглянулася, ніби хотіла перевірити, що за ними ніхто не спостерігає. — До мене сьогодні приходила фейрі Несса. Вона була третьою врятованою і дещо мені розповіла.

— Що саме? — схилившись спиною об двері машини, спокійно запитав Калеб.

— Вона сказала, що серед тих фанатиків був… перевертень. І нібито Джордан бурмотів щось про зрадника.

Калеб важко зітхнув і закотив очі.