Розділ 17

— Лише цього бракувало. Потрібно попередити батька.

— О, ти з ним вже спілкуєшся?

— Доводиться! — закотив очі Калеб.

— І я залишилася без машини. Несса на прощання проколола всі чотири шини. До речі, а ти випадково не знаєш, де тут може бути… бібліотека?

— Бібліотека? — Калеб підняв брову й усміхнувся кутиком губ. — Ісабель, це точно ти?

— Ну а що? — пирхнула вона, зробивши ковток кави. — Не все ж мені у вогні купатися й демонів знищувати.

— Звичайно, що в місті є бібліотеки. Просто… навіщо тобі це потрібно?

— Хочу дізнатися більше про небесних гончих.

Калеб вигнув брову й, склавши руки на грудях, промовив:

— Ну що ж, якщо тобі так потрібно, тоді давай я тебе відвезу в одну.

— Не дивися так на мене, ніби я збожеволіла.

Калеб підняв долоні догори, ледь усміхнувся, але в очах жевріло занепокоєння.

— Навіть і не подумав про це. Просто… учора ти ледве трималася на ногах. І твої рани, вони…

— Так, вони загоїлися, — тихо відповіла Ісабель, але голос звучав не так впевнено, як хотіла.

Калеб мовчки подивився на неї ще мить. Потім повільно, без жодного поспіху, простягнув руку й торкнувся її плеча. Легко, обережно, наче боявся, що вона розсиплеться під його дотиком.

— Перевіряєш, чи я дійсно жива? — щиро усміхнулася Ісабель і легко поплескала його по плечу, намагаючись розрядити напругу.

— Так, це ще дійсно ти.

Ісабель швидко допила каву й викинувши стаканчик у смітник, сіла у салон.

Калеб привіз Ісабель до бібліотеки Мілтона Х. Латтера й припаркував машину біля високих дубів, які обрамляли вхід. Вона подивилася на будівлю: масивна споруда із червоної цегли виглядала немов витягнута з іншої епохи. Вікна були високі, із застарілими рамами, а двері важкі, покриті старовинним золотим клеймом.

— Дякую, — поглянувши на Калеба, тихо промовила Ісабель, відчиняючи двері.

— Будь обережною, Ісабель.

— Ти також.

— Якщо хочеш, я можу тебе забрати.

— Ой, я… я краще сама повернуся. Не хочу тебе турбувати. Тим паче в тебе своїх проблем вистачає.

Ісабель швидко вийшла із салону й не озираючись, попрямувала до входу.

У бібліотеці було прохолодно, запах старих книг і дерев’яних полиць стояв у повітрі. Велика вхідна зала з високими стелями привітала її тишею. Відлуння кроків відгукувалося в просторі, додаючи відчуття ніби вона потрапила у якийсь іншій вимір, світ без часу, де кожна сторінка має свою історію. Лише кілька відвідувачів бродили серед рядків книг, заглиблені у свої думки. Зупинившись біля стелажа з рідкісними виданнями, Ісабель натрапила на стару книгу, яка пахла пилом і давністю. На жовтих сторінках були викладені відомості, які не одразу вдавалося зрозуміти. Проте, чим більше вона читала, тим чіткіше вимальовувалася картина.

«Небесні гончі були не простими істотами. Це були створіння, які служили архангелу Гавриїлу, і їхня роль у світі світла була незамінною. Вони були його очима і вухами, його охоронцями й месниками. Їхня сила була вірною і непорушною, а сам архангел обирав їх із найкращих, найсильніших і найвідданіших душ. Ці пси не були звичайними тваринами: їх створили для конкретних завдань, для того, щоб підтримувати порядок між світом людей і світами вищих істот».

Чим більше Ісабель читала про небесних гончих, тим глибше в неї проникало розуміння страшної помилки, яку скоїла мати. І з кожною сторінкою, що Ісабель перегортала, її надія на те, що вона зможе повернути Баргрима, зникала...

Тим часом, поки Ісабель поглиблювалася у читання, а Калеб вирішував свої родинні справи, Ліліт несподівано з’явилася в крамниці мадам Жозефін. Її темний силует майже не залишав слідів у просторі. Вона була ніби сама тінь, яка розтягувалася по підлозі.

Мадам Жозефін, сидячи за прилавком, здивовано підняла очі від книги, яку читала, але не сказала ні слова.

— Я бачу, що ти рада мене бачити, Жозефін. Скільки презирства у погляді.

— Чого бажаєш? — відклавши книгу, запитала жінка без натяку на привітність.

Ліліт не відповіла відразу. Вона тихо підійшла до стелажу з травами, злегка торкнувшись полиці пальцями, а потім, наче несподівано, озирнулася.

— Треба щось для відновлення сили. І трохи для розуму. — Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася стримана загроза. Вона не збиралася витрачати час на порожні розмови.

Мадам Жозефін подивилася на неї з подивом, але не спитала, для чого це їй. Вона знайшла потрібні трави, поставила їх перед Ліліт і, не піднімаючи очей, тихо промовила:

— Бери. А тепер йди.

Ліліт стиснула губи й, наблизившись, хижо посміхнулася.

— Це взагалі-то був жарт, — фиркнула Ліліт. — І ти навіть не затремтіла про моїй появі.

— Вже давно перестала боятися.

— Гм… — оглянулася Ліліт. — Наковталася якогось зілля, яке позбавляє страху?

— Ліліт, — важко зітхнула мадам Жозефін, — навіщо ти прийшла?

Демониця сіла на високий стілець і, закинувши ногу на ногу, поправила довгу чорну сукню. Поглянувши на жінку з-під чола, промовила:

— Я хочу, щоб ти стежила за Ісабель.

Мадам Жозефін скривилася й захитала головою.

— Я більше не твоя слуга.

— Так-так, я пам’ятаю про це, — скривилася Ліліт. — Однак — Ісабель моя донька. І я хвилююся…

— Що втрачаєш контроль над нею? — різко перебила жінка.

— Віскі є? — неочікувано запитала Ліліт і закотила очі.

Мадам Жозефін мовчки пішла в іншу кімнату і вже за кілька секунд провернулася й налила в стакан алкогольний напій. Ліліт залпом випила й сказала, щоб вона ще налила.

— Ти вирішила прийти до мене, щоб напитися?

Ліліт злісно зиркнула на неї й, коли мадам Жозефін налила їй другий стакан, а потім і третій, додала:

— Ну, легше стало?

— Взагалі нічого не відчула. Ну окрім того, що все валиться… — зітхнула Ліліт і почала нігтями стукати по прилавку.

— Ну що ж, тоді я скажу тобі прямо. — Ліліт поглянула на Жозефін й вигнула брову. — Не контролюй Ісабель. Вона не ти. І ніколи тобою не стане. Вона інша. І прийми це.

— Здається, що їй дісталося більше від того... Теодора, ніж від мене! — гнівно вигукнула Ліліт.

— Що ти з ним зробила?

— Та нічого я з ним не зробила! — гаркнула Ліліт. — Не встигла. Не дозволили мені забрати його душу!

— Хто?

— Хто, хто? Вони! — підняла палець вверх. — Михаїл… щоб йому! А я ж не дурепа перти проти архангела! — розвела руками. — А Теодор став відомим нейрохірургом, який рятує життя людям.

— Ого, — мадам Жозефін опустила голову й широко усміхнулася.

— Однак не була би я Ліліт, якби дещо все ж таки не зробила з Теодором. Він став безплідним. І це моя заслуга! — із задоволенням промовила.

На обличчі мадам Жозефін зникла усмішка й вона нахмурилася.

— Тебе вже точно нічого не змінить, Ліліт.

— Ну так що, допоможеш мені? І до речі, хто що за гарний молодик крутиться біля Ісабель?

— Ліліт, я тобі не буду допомагати! — голос затремтів, і мадам Жозефін перевела подих.

— Ну і біс із тобою! — схопивши склянку з віскі, кинула її в стіну. — Ти ще пожалієш про це! І доки радій, що я не застосувала проти тебе все, що я застосовую в Пеклі проти тих, хто мені перечить.

Мадам Жозефін здригнулася й опустила голову. Ліліт вийшла з крамниці й, оглянувшись, застигла. За кілька кроків від неї стояв чоловік у довгій світлій рясі. Повітря навколо наче згустіло. Її ноги мов приросли до бруківки, а тіло зрадницьки тремтіло.

— Архангел, — прошипіла Ліліт.

Вони мовчки дивились одне на одного. Жодного слова. Жодного жесту. Лише тиша, напружена, майже загрозлива для неї. Він неквапно розвернувся й зник у натовпі.