Розділ 5, 1 частина

Ключі залишилися лежати у квартирі, зате я примудрилася не впустити з плеча сумочку, а разом із нею й телефон. Весь час повторюючи, як страшно я поквитаюся з Халком, коли до нього дістануся, я одягла чоботи, тричі видихнула й рішуче набрала номер агентства «Дід Мороз», збираючись із ними суворо поговорити.

Надворі було майже опівночі, але мене це анітрохи не збентежило. Раз уже напартачили, то нехай розбираються і просять вибачення! А я не збиралася звідси нікуди їхати! Не той у мене характер, щоби взяти й здатися!

Проте телефон Олени Морозець мовчав. Зовсім. Не озвався навіть глухим сигналом на мою вимогливу серію вхідних, ніби його зовсім відключили. Оце сюрприз!

Довелося вперше в житті телефонувати до поліції — зрештою, я чесно сплачую податки. І просити їх мені допомогти. Нехай приїжджають і з’ясовують, чому горда, самотня дівчина о пів на дванадцяту ночі, відпрацювавши робочий день, як Тато Карло, сидить не в теплій квартирі, на яку має повне право, а чорт знає де!

Викликала. Так грізно викликала, що й самій боязко стало. А що як вони спецзагін надішлють особливого призначення? А раптом з автоматниками? Ну, наприклад, поліційний спецназ? Я чула, що є такий. Увірвуться у квартиру через вікна, спустившись із вертольотів, застрибнуть у вітальню, а там Халк зі своєю напівголою дівчиною відновлюють енергетичний зв’язок, і знову в положенні «Нижній інтим». Вони ж двічі, бідолахи, такого стресу не перенесуть. Дивись, у змійці замку щось серйозніше за волосся застрягне.

Приснув від сміху, я сіла на валізу і почала чекати.

П’ять хвилин… П’ятнадцять… Двадцять…

— Прювет, Феєчко! Усе сидимо? — спитав раптом чийсь вкрадливий голос, і з несподіванки я підстрибнула на місці.

— А? Хто тут?!

Оглянулася поверх правого плеча… Подивилася поверх лівого… Але довкола нікого не побачила. Лише тихо стрибнув зі сходів великий чорний кіт. Швидше, навіть, котище.

Потягнувшись граційно, муркнув ліниво, підняв хвіст і підійшов. Потершись об ногу, сів поруч — такий любчик жовтоокий! І хоч у моїй родині завжди тримали лише собак, а я таки простягла руку й погладила блискучу шерстку. Відламала ковбасу та дала пожувати. Все ж в компанії веселіше на поліцію чекати.

А голос… А що голос? У тиші глухого майданчика чого тільки не примариться, особливо коли вже й очі злипаються.

Так ми з котиком і ковбаски спробували, і тортик, зіпсований Халком, разом поколупали — я пальцем, а кіт — лапою. Торт виявився смачним, шоколадним. Я й не знала, що коти таке люблять, а мені що, шкода, чи що?

— Здоровенькі були, громадяночко! Поліцію викликали?

Ліфт безшумно відчинився, і на майданчик вийшов поліціянт — грізний невисокий дядько. Вгодований, кряжистий і чомусь кудлатий.

Козирнув поважно форменим кашкетом, зупинившись переді мною, і махнув перед обличчям службовим посвідченням. Так спритно, що я й розглянути нічого не встигла. Наче він не вартовий порядку, а фокусник-ілюзіоніст якийсь, у руках якого краплені карти. Фіть, і нема його!

— Сержант Лєшенко! Тринадцяте відділення поліції, Лісовий округ! До чергової частини, шановна, ви телефонували? — поліціянт дістав із нагрудної кишені блокнот і поважно зачитав інформацію: — Феякіна Наталія Сергіївна, опустимо дату року народження? Що тимчасово проживає за цією адресою?

Я встала з валізки й кивнула.

— Так, це я.

— Попрошу ваші документи! Зокрема, договір на оренду житла.

— Так зараз…

При погляді на мого непоказного на вигляд захисника, вийшло відповісти розгублено й сумно. Ех, краще б спецзагін надіслали. Розглянути Халка до ладу не вийшло, але те, що він сильний і зухвалий — я помітити встигла. Такий із поліцейським запросто впорається! Але документи слухняно простягнула.

Спостерігаючи, як сержант скрупульозно вивчає моє досьє, розчаровано запитала:

— А ви що, один приїхали? Зовсім?

— Чому ж один? З напарником.

Я здивовано зазирнула в ліфт, а потім подивилась у бік сходів — там було тихо, тільки кіт стрибав сходами, шарудячи лапами, наче ганявся за невидимою мишею.

— А де він? Ну, ваш напарник? — поцікавилася. — Ви хіба не парами підіймаєтеся на виклик? А як же заходи безпеки, і таке інше?

Каре око сержанта відразу підозріло примружилося.

— А ви чому цікавитеся, громадянко Феякіна? — Він повернув мені документи й поправив кашкет. — Ваша яка справа? Запитання тут ставлю я. Зрозуміло?

Я обурилася. Та як він не розуміє?

— Так мені найголовніша справа і є! Я ж за вас турбуюся, пане сержанте! —спробувала пояснити. — А що, як нам знадобиться допомога? Я ж не просто так вас покликала! Ви не дивіться, що зараз тут тихо. Там, — кивнула в бік квартири, — сидить справжній бандит, на цілу голову вище за вас! Такого голого руками не взяти!

І відразу мало не підскочила від досади на саму себе, згадавши, що за зброя лежить у мене в сумочці. Татів подарунок на випадок непередбачених обставин.

— Ой, сержанте! У мене ж є електрошокер! Новенький! А давайте ми ним бандита шандарахнемо, га? Хоч разок, ну будь ласочка? Щоби він одразу нас боявся! Бачили б ви, як він мене з квартири виштовхав!

Я дістала із сумочки електрошокер і вклала його в руку поліціянта.

— Ось, тримайте!

— Що? Та ви з глузду з’їхали?! — той спробував мені його повернути.

— Ні-ні! Я не вмію, краще ви! Ось ця кнопочка.

— Припиніть негайно!

— Або ось ця…

Не знаю, хто з нас першим відшукав потрібну кнопку й пустив струм, але зброя самооборони заклацала зарядом, вистрілила небезпечну дугу, і ми з Лєшенком шарахнулися один від одного в сторони, як дві кеглі. Впали на підлогу, він — на кота, а я — на коробку з ялинкою. Остання, на відміну від хвостатого, що обурився криком, підозріло хруснула. — Йой!

— Громадянко Феякіна! — Поліціянт стояв навпочіпки й намагався дістати кашкет, що закотився під чужий дитячий візок, підняти теку й одночасно погладити кота. — Це напад на посадову особу! Та я вас за таке в буцегарню запроторю — на дванадцять діб!

Я теж поралася поруч, розправляючи коробку й намагаючись струсити з неї торт.

— Вибачте. Я не хотіла. Я думала допомогти!

— Двадцять п’ять років… Весільний вік дріади! І не соромно вам? Та може, цей бандит, як ви кажете, хороша людина! Пташок любить! А ви його одразу шандарахнуть!

— А може, я теж пташок люблю! А він сам напросився! Ще й обзивався! Каже, не чекав він на мене. Можна подумати, що я на нього все життя чекала!

— А може, ви його налякали?

— А чого він лякливий такий? Нехай вітаміни п’є, коли дівчат боїться.

Напевно, ми б і далі із сержантом сперечалися, хто винен, а хто правий, якби двері моєї квартири раптово не відчинилися й на майданчик не визирнув мій кривдник. Встав у дверному отворі, напнувши плечі — падлюка неголена!

— Що тут відбувається? — похмуро запитав, ніби він взагалі ні до чого. — Що за шум у нічний час?

Ні, ну й зухвальства в людини — рівень Космос! Навіть око не сіпається, ніби вперше мене бачить. Спочатку виставив чесну дівчину геть із квартири, а потім дивується: хто йому спати заважає?! Адже я попереджала!

Цього разу я не збиралася грубіяну ні в чому поступатися. І ще цього разу на моїй стороні був закон та один поліціянт! А якщо голосно закричу, то може і другий прибіжить.

Я встала й обтрусила кожушок. Гордо задерши підборіддя, зміряла нахабу вбивчим поглядом і повернулася до свого захисника. Той уже встиг підвестися й саме натягував кашкет на кудлату голову.