Глава 7, частина 1

Це був удар нижче камери

Перше побачення закінчилося, і за командою режисера всі пари піднялися з-за столиків й розійшлися в різні боки, залишивши імпровізоване кафе.

Я на негнучких ногах вийшла за куліси, вдихнула прохолодне повітря павільйону й раптом спіймала незнайоме відчуття, ніби світ згас.

Ні, не буквально. Просто після світла софітів, іскристих фонтанів, сміху сліпучого Валентина та гучних оплесків усе навколо потьмяніло, стихло й сховалося в тінь. Наче хтось за кулісами зменшив яскравість до мінімуму.

Тепер замість запаху бурлеску в приміщенні пахло клеєм, фанерою та гумовою проводкою. І одразу ж потягнуло протягом. Я на автоматі разом з іншими дівчатами пішла коридором, вже не думаючи про довжину власної сукні й висоту підборів. Усе ще переживаючи шок від зустрічі з Демонцем і від шоу загалом, я навіть не помітила, як опинилася спочатку в гримерці, а потім за ширмою у Грині.

Гример-здоровань знову спіймав моє зап'ястя в групі дівчат і втягнув у свою зону комфорту – крихітну, але несподівано затишну. Засмикнувши шторку, всадовив в крісло, всучив у руки стаканчик із гарячою кавою і упер руки в боки.

— Ти як? — запитав уважно, нахиляючись нижче й піднімаючи брову. — Я серйозно. Виглядаєш блідою.

Я подивилася на молодого чоловіка. На людину, яка за останні дві години чула всі наші репліки в мікрофон і бачила кожну емоцію на моніторі. Якщо хтось і знав, наскільки все виявилося по-справжньому по той бік сцени, то це він.

— Знаєш, це було занадто, — зізналася, мимохіть перейшовши на «ти». — Я не очікувала.

— Згоден, — кивнув Гриня й вказав пальцем із чорним нігтем на стаканчик, який я жадібно обхопила, гріючи долоні. — Пий!

Я випила. І ще. Здається, стало легше.

— Я в порядку, — акуратно знизала плечима. — Подумаєш, шоу – один вечір ганьби. Мине якихсь двадцять років, і все забудеться... чи не так?

Гриня продовжував уважно дивитися на мене, і я здалася. Просто тому, що все одно не могла тримати це в собі:

— Гаразд, ти переміг! Я розбита, засмучена і, схоже, провалила прев'ю. У мене жахливий партнер! Мені хочеться все кинути й втекти, і я абсолютно не уявляю, як піду на друге побачення, коли перше ледве пережила!

Карі очі Грині співчутливо моргнули.

— Сцена, де ти зіпсувала хлопцеві піджак, а він дбайливо поплескує тебе по спині – точно піде в тизер, можу побитися об заклад. Там великий план, і було видно, як ти морально вмираєш у нього на очах. Дуже кінематографічно.

— Жах…

— Я б так не сказав. Повернеш? — Гриня випрямився й скосив оком на піджак, який я так і не відпустила. — Хочеш, я передам цьому Денису?

— Н-не треба, я сама.

Гриня взяв зі стійки коробку з ватяними дисками, змочив один тоніком і запросто стер мені щось під оком.

— Трохи туш потекла, — пояснив. — Камери, спалахи… стрес! Зараз підправлю, і знову будеш у мене, як з обкладинки. Діана – переможниця – неперевершена!

— Жартуєш? — я зніяковіло шморгнула носом, згадавши слова чоловіка, які він сказав мені перед виходом на сцену. — Вибач, що підвела, Гриня. Я ще й зі стільця ледь не гепнулася... Це теж покажуть? Хоча навіщо я питаю? Звісно.

— Навіть не сумнівайся.

— Це правда, що кожній парі присуджуватимуться бали від експертів і журі, крім глядацького голосування?

— Правда.

— Тоді ми з тобою в аутсайдерах…

Однак замість того, щоб засмутитися, чоловік раптом широко усміхнувся.

— Та плювати, сонце. Головне – ти була справжня! Не маніжилася і не ліпила із себе ляльку, як більшість. Трималася рівно, посмішка на мільйон, фігура – теж, між іншим. У камеру не лізла, але при цьому примудрилася показати весь спектр емоцій. Та ти красуня, Ді! Вийшла, роздягла хлопця, змусила танцювати навколо себе, а потім гордо пішла з його шмоткою. Навіть не попрощалася! Ах-ха-ха! — Гриня щиро й голосно розсміявся, поки я сиділа, не знаючи, що сказати.

Дивно, я бачила цього стиліста, схожого на гангстера, сьогодні вперше, він був старший за мене років на вісім, але йому якимось чином вдалося прибрати між нами кордони, які незнайомі люди долають тижнями. Я просто відчувала, що він на моєму боці, і все.

— До речі, — додав Гриня, склавши м’язисті руки на грудях і смикнувши бровою, — хлопець тобі дістався, що треба. Ти маєш бути задоволена.

— Це раптом чому? — я про всяк випадок насупилася.

— Харизматичний малий. Упевнений і з характером, це одразу видно. Глядачі таких люблять. Симпатичний, чортяка, і посмішка нахабна – ось тут будь обережна. Зате допоміг тобі не для камери – я б фальш спіймав. Якщо переживаєш щодо картинки – дарма. Ви чудово виглядаєте разом. Контраст брюнет-білявка – прямо цукерочка, це я тобі як профі кажу.

— Ми? — я емоційно фиркнула, згадавши Демонца і забувши про пристойності. — Та я його терпіти не можу!

— Так одразу? — здивувався Гриня, ще вище здіймаючи брову. — Чому?

Гарне питання. Справді, чому людина, ледь побачивши іншу людину, може відчувати до неї таку яскраву неприязнь?

— Просто… інтуїція, — викрутилася. — Захисна реакція на нахабство.

Гриня похитав головою, приховуючи усмішку.

— А мені здалося, він тобі сподобався.

— Тобі здалося, — буркнула я і ковтнула кави, щоб не збовтнути зайвого.

Молодий чоловік посміхнувся:

— Ну-ну, це ти інших хлопців не роздивилася. Там такі екземпляри! Загалом, дівчинко, нічого не знаю – я налаштований на перемогу! Тож допивай каву, переодягайся і починай подумки налагоджувати контакт із партнером. А я поки вийду – подивлюся, чим народ дихає.

 
Коли Гриня повернувся, я вже одяглася у свій спортивний костюм, повісила сукню на плічка і навіть натягнула бейсболку для маскування. Ось тільки прибрати ретельно укладене волосся у хвіст рука не піднялася – так і залишила лежати на плечах.

Гриня увійшов, схвально кивнув і показав на тонку папку в руці з написом: «Інструкція для стилістів. Знімальний день №2».

— Діано, і щодо завтрашнього дня… — сказав серйозно. — Зйомка планується виїзна, не в павільйоні. Май на увазі.

Я кивнула.

— Знаю. Нас дівчина-режисер вже попередила.

— Чудово. Тоді пам’ятай: переживання вбік, головне виспися і не спізнися, все інше я зроблю як треба. Домовилися?

— Домовилися.

— Ну, бувай.

Я вже зібралася вийти і взялася за шторку, коли Гриня мене зупинив.

— Стривай, і ще «пташкам про головне»… — Він підійшов ближче і понизив голос. — Зараз ти вийдеш і, зуб даю, найхитріша з учасниць спробує вас усіх зібрати під приводом познайомитися ближче. Типу дівич-вечір, затишні посиденьки. Не ведися, я надивився на таких за лаштунками. Це не про дружбу й чесну конкуренцію, це про розвідку перед боєм. Промацати больові точки і знати, куди бити, коли дійде до фіналу. Коротше, тобі це не треба.

Я здивувалася, але все ж таки взяла інформацію до уваги.

— Дякую, Гриня, врахую.

Брутальний стиліст підморгнув карим оком, кинув папку на крісло й легко, але рішуче розвернув мене за плечі до виходу.

— От і розумниця. А тепер біжи! Ти сьогодні і так відпрацювала на двадцять тисяч лайків.

— Це все коротка сукня, а не я, — пробурмотіла під ніс, але Гриня на це хмикнув і клацнув пальцями в повітрі, повертаючи мене в реальність.

— Ти ще тут? Брись!

 
Я вийшла із загальної гримерки, сунула піджак під пахву і, не поспішаючи, попрямувала до гардеробної, сподіваючись не заблукати в коридорах величезного павільйону. У голові подумки крутився діалог із Демонцем – чи могла я переграти все інакше і не виглядати дурепою при зустрічі з хлопцем? Сказати щось розумне і гордовите?

Ага, зараз. Не могла, ось у чому річ!

Ні, це якийсь закон підлості! Ну чому завжди, коли ми стикаємося, я виглядаю по-дурному? То дупою догори, як у спортзалі, то верхи на ящиках апельсинів, а то нікому не потрібною дурочкою, що гуляє вночі супермаркетом. І це я ще школу не згадала. І яке йому взагалі діло до мого особистого життя?

Але зануритися в нетрі самоїдства не встигла. Позаду раптом почувся стукіт підборів і пролунав чийсь голос:

— Гей! Ти, здається, Діана? Зачекай!

Я зупинилася й обернулася. Мене наздоганяли дві учасниці, мої недавні сусідки по закулісній сходинці з «пігулками». Білявка Марго – ретро-блогерка з пишними губами й задертим носом, і висока модель Іветта з невидимою короною на голові. Обидві ще не встигли переодягнутися і виглядали дуже ефектно, тож упізнати їх не склало труднощів.

Вони вийшли з гримерки одразу за мною і тепер сповільнили крок, чекаючи, що я підійду.

Я підійшла, благо довелося зробити лише кілька кроків.

— Привіт. Так, я Діана, — привіталася, враховуючи, що організатори нас офіційно не знайомили.

Іветта знову окинула мене критичним поглядом, затримавши його на моєму звичайному спортивному костюмі, але промовчала. А ось білявка усміхнулася. Занадто вже солодко, щоб я купилася на її щирість.

— Ну і як тобі враження від першого дня? — спитала Марго, ніби між іншим. — Жваво, правда? Хтось серйозно вклався в шоу. Я досі не можу повірити, що потрапила до фінальної шістки учасниць! Такий розмах і декорації, все бездоганно стильно, скажи?

— Так, вражає... місцями, — обережно відповіла, втримавшись від слів, що мій перший день більше схожий на удар нижче пояса, ніж на фестиваль феєрверків.

— Тобі дістався симпатичний хлопець, — помітила зверхньо Іветта, зробивши акцент на слові симпатичний, — не те що мені. Шахіст Ярослав. З нудьги вмерти можна. Поки він робив перший хід, намагаючись познайомитися і перелічити, які він виграв турніри, мені захотілося здати партію та піти на пенсію.

Марго пирснула дрібним сміхом, поправляючи короткі локони і змахуючи накладними віями, наче її продовжувала знімати камера.

— Ой, дівчатка, а я, навпаки, люблю розумних хлопців. Щоправда, не настільки, щоб потім над кожним словом пів години думати. Напевно, тому мені й дістався фітнес-тренер! Твій шахіст хоч на жарти здатний?

— Він розповів мені анекдот про коня і туру, — з кам’яним обличчям відповіла Іветта. — Я нічого не зрозуміла, але, гадаю, це була спроба флірту.

— А ти? — Марго перевела погляд на мене. — Як тобі твоя пара?

У мене була відповідь. Мало того, вона прямо крутилася на язиці – поділитися з кимось, як же глибоко я вляпалася в Демонця! Але все зіпсувала маленька деталь – мисливський інтерес в очах дівчини. Занадто вже уважно вона зібралася слухати.

Попередження Грині замиготіло в пам’яті сигналом обережно, я сильніше притиснула до себе піджак і відповіла з нейтральною усмішкою:

— Начебто нічого, чарівний. Заси́пав мене раптом компліментами, я навіть розгубилася. Думаю, він із тих хлопців, хто не дасть дівчині занудьгувати. Тож уже чекаю не дочекаюся другого побачення!

Посмішка Марго зблякла, а я розвернулася з прицілом на завершення розмови. Але дівчина вдала, що нічого не помітила.

— Слухай, до речі, — знову пожвавішала. — Ми з Іветтою якраз збираємося в кафе зазирнути, недалеко звідси. Поділитися враженнями та просто поговорити – не хочеш із нами? Ми ж тепер майже подружки по проєкту… — Марго знову дрібно розсміялася, — чи швидше співучасниці?

Я не відповіла одразу. Вдала, що роздумую.

— Ні, дівчата, не вийде. Дякую за запрошення, але я пас. Дуже втомилася, а ще молодшого брата треба няньчити – зіграти в лігу карапузів і нагодувати яблучним пюре. Так що я одразу додому.

— Шкода, — протягнула Марго з помітною тінню розчарування, переставши усміхатися. — З нами весело.

— Не сумніваюся. Бувайте!

Я розвернулася і пішла геть, відчуваючи на собі погляди обох дівчат. Уже за поворотом хмикнула.

Еге ж, подружки. Швидше павучихи-суперниці у скляній банці з кришкою та мікрофонами! Тільки спільних посиденьок з такими і не вистачало в моєму житті!

Коли я нарешті вийшла з павільйону, на вулиці вже встигло стемніти і засвітилися ліхтарі. На парковці ще стояло чимало машин, але мій тато, як вірний лицар, з’явився прямо біля тротуару й блимнув фарами.

— Ну як пройшло побачення? — запитав, відчиняючи мені назустріч пасажирські двері. — Все гаразд, доню? Тебе ніхто не ображав?

Я залізла в машину, сіла у крісло і на секунду прикрила очі, вдихаючи запах знайомого салону – трохи кави, трохи м’ятних цукерок і рідного запаху тата.

— Діано?

Довелося повернути голову, зітхнути й чесно зізнатися:

— Не зовсім гаразд, тату. Це було схоже на виживання в клітці з тиграми під яскравим прожектором. Усі навколо усміхаються, а ти стоїш і відчуваєш гострі кігті на спині. Але я витримала і навіть не натиснула червону кнопку.

Тато від’їхав від стоянки і повів автомобіль проспектом, минаючи освітлені вітрини та перехожих. Сказав серйозно, кинувши на мене короткий погляд:

— Я хвилювався. Особливо після того, як мама надіслала повідомлення: «Діаночка в ефірі. Толику, це щось!» — Він похмуро зітхнув. — Твоя мама в захваті, а я тут сиджу і гуглю: як в односторонньому порядку скасувати контракт. Вже хотів іти тебе шукати. Ні, от чим Натала думала? Ось зараз приїдемо додому, і я…

Я простягла руку і торкнулася тата за лікоть.

— Тату, не переживай. Зрештою, це просто шоу. Перше коло пекла позаду, залишилося всього шість. Я в тебе теж із кігтями, ти забув? До того ж, здається, у мене з’явився друг – Гриня, мій стиліст.

— Тоді чому «пекла», Діано?

Я подивилася перед собою на дорогу й чортихнулася.

— Тому що мій партнер – справжній Демон! І ти навіть не уявляєш, як нам із ним не пощастило!

 
Коли дісталися додому, у передпокої зустрів запах смаженої картоплі, щедро приправленої вершковим маслом. Пахло дуже апетитно і, якщо врахувати, що я була на шоу, тато чергував під павільйоном, а мама сиділа в ефірі у сліпучого Валентина, – турботу про нашу сім’ю звалив на свої худі плечі Стас. Мій шлунок одразу ж зрадницьки забурчав і підказав: або у брата вийшов кулінарний шедевр, або я страшенно зголодніла.

Ми з татом перезирнулися і мовчки почали роздягатися. Почувши наше повернення, з кухні виглянув спочатку скуйовджений чубчик, а потім показався і сам Стас – у футболці з Халком, з лопаткою для смаження в одній руці та банкою з грибами в іншій. Побачивши нас, він із полегшенням видихнув і одразу попередив:

— І не мрійте! Це лише разова акція і то тому, що я знайшов картоплю і втомився вас чекати! Тепер це наша із Зодіаком вечеря, і ми ще подумаємо, ділитися з вами чи ні! Тату, а гриби промивати?

Тато повісив у шафу свою курточку й простягнув руку, щоб взяти в мене пуховик. Помітивши на моєму обличчі професійний макіяж, він схвально хитнув підборіддям і підняв угору великий палець.

— Можна, але не надто, — відповів. — І червону цибулю не забудь.

— Зрозумів!

Стас кивнув і зник, а за пару хвилин намалювався у дверях ванної кімнати, куди я зайшла, щоб вимити руки.

— Діанко, ти не сказала, як усе пройшло?

Я зняла спортивну кофту, подивилася на себе в дзеркало і втомлено видихнула:

— Як на зйомках «Гри в кальмара». Тільки замість кровищі – сердечка і стріли, а замість призу – хлопець із чорним гумором та алергією на білявок. Я йому не сподобалася, він мені теж. Ось і все побачення. А ще, замість нормальної сукні, на мене наділи топік, тож, коли це вийде в ефір, краще зроби вигляд, що не маєш сестри.

Брат недовірливо скосив на мене оком, а потім фиркнув:

— Не вигадуй! У хлопців не буває алергії на білявок, Діанко, це біологія. І взагалі, твій Денис хоч справжній, а не уявний герой із книгарні, з якими ти перед сном обіймаєшся. Ти з ним ціле побачення витримала!

Я обернулася і насупилася, стягуючи з тримача рушник.

— А з чого ти взяв, що він – Денис?

Про книжкових героїв питати не стала. Моя шафа регулярно поповнювалася любовними романами, і я почервоніла.

— Так ма сказала, — Стас безхитрісно кліпнув віями. — Ми разом дивилися, коли вас колесо вибирало. Ти виглядала класно, і цей Денис теж. Ма сказала, що він гарний хлопець і між вами точно є хімія, вона відчуває! Ви, типу, резонуєте з ним в одному енергетичному полі, як інь і янь.

— Фізика між нами є, щоб ти знав!

Брови Стаса здивовано полізли на лоб.

— Ого! Вже?

Я видихнула і закотила очі, похитавши головою. Розвела руками, пояснюючи братові очевидне:

— У сенсі – конфлікт полярностей, як у двох однакових магнітів! Зіткнулися – і розлетілися в різні боки. Нічого спільного!

— Або, навпаки, притягнулися, — пирснув Стас. — Як мінус і плюс! Дивись, — він показав на мене пальцем. — У тебе щоки червоні й очі блищать – вірна ознака закоханості! Це ж Денис Демонець, так? Я його одразу впізнав. Той самий придурок, якого ти зі школи терпіти не можеш? Це ж він підкидав тобі гидкі записки в шостому класі, а ти потім ревіла?

— Ах ти, шмаркля мала…

Я вже потяглася, щоб спіймати брата за комір, але тут із коридору пролунав мамин голос:

— Толику, я маю тобі все розповісти! Це було ФАНТАСТИЧНО!

***