Глава 8, частина 1

Ти все ще тут?

Діана

Прокинутися о сьомій ранку в неділю – це, як мінімум, насилля над організмом. А, як максимум – над здоровим глуздом, якого в нашій родині (судячи з тих звуків, що лунали за дверима спальні) – не спостерігалося.

Не знаю, як в інших квартирах, але у нас неділя майже завжди починалася однаково:

– Ма-а-а-м! Ти не бачила мої налокітникі? Я на тренування запізнююсь! Вони лежали під ліжком, але зараз їх там нема!

– На балконі, під сушаркою подивися! Або в тебе в рюкзаку! Я їх витерла і поклала, а куди – не пам’ятаю!

– Мам, а в мене є чисті спортивні шорти?

– На сушарці подивися!

– А шкарпетки?

– У комоді шукав?

– Так, їх там нема!

– А під комодом?

– Мам, але ж вони не чисті!

– А що вони тоді там роблять? Гнізда для павуків в’ють?

– Ну, ма-а-ам!

– Стас, візьми нові в тата і розбуди Діану! Дай мені голову вимити!

– А де в тата нові шкарпетки?

– Толику!

– Наталю, я не можу відійти, у мене відбивні згорять!

– Діанко! – двері в мою спальню з шумом відчинилися, і всередину влізла скуйовджена голова брата. – Ти не знаєш, де в тата нові шкарпетки? Я на тренування запізнююсь!

Я відкрила одне око, відірвала щоку від подушки та позіхнула.

– У передпокої, в шафі лежать на нижній полиці, поруч із вітамінами для пам’яті. Тільки червоні не пий – знов усе забудеш, пий сині.

– Дуже смішно! Мама просила тебе розбудити.

– Чула. Вже встаю…

Стас зник, але за секунду обурено вигукнув з коридору:

– Чорт… Ма-а-ам! Ти знову поставила сіль біля дверей? Я її розсипав! І що тепер робити?!

– Зніми штани й сядь зверху – тоді точно на тренування встигнеш! – весело озвався з кухні тато.

– Залиш, я приберу! – втрутилася мама. – Це захист від енергетичних паразитів, щоб не лізли до хати. Твоїй аурі, Стасику, не завадить легке чищення!

– Мам, мені п’ятнадцять. У мене прищі і ніякої аури! Краще скажи, як мені тепер почистити від солі шкарпетки?!

Я перевернулася на бік, натягнула ковдру на голову й уткнулася носом у подушку, мріючи про пару хвилиночок сну. Але щойно за Стасом зачинилися вхідні двері, під подушкою в телефоні заграв будильник, і стало зрозуміло: неділя офіційно настала. Причому для мене – без шансів на втечу.

Боже, як смачно з кухні пахне відбивними! А я така голодна! Все-таки мамі пощастило з татом, а отже і нам із братом. Не хочу ніяких прИнців – дайте хлопця, який готує, як бог, любить мене за мої дивацтва, і я віддам йому руку й серце! І навіть право будувати спільні плани на життя… так і бути!

Не встигла я намацати телефон і вимкнути будильник, як до кімнати зазирнула мама – з рушником на голові та картою Таро в руці. Замахала нею в повітрі, сяючи, наче виграла квиток на концерт K-pop ідолів BTS.

– Діаночко, вставай скоріше! Тільки поглянь, яку карту я витягла тобі з колоди на день!

Я відкинула ковдру, сіла в ліжку й спустила ноги на підлогу. Прибираючи волосся з обличчя, сонно пробурмотіла:

– Мам, тільки не кажи, що це Вежа. Хоча ні – скажи, і я залишуся вдома.

– Ні! Звісно ж, ні! Це – Закохані! – мама підстрибнула. – Приголомшливо, правда?!

Приголомшливо?.. Не те слово. Ось просто зараз і готова вразитися – тільки очі протру.

Погляд упав на сірий піджак, який я ввечері повісила на спинку комп’ютерного крісла, – і весь вчорашній день одразу сплив у пам’яті. Шоу, Демонець, контракт… і обов’язкова явка на друге побачення. Сьогодні!

Захотілося застогнати і знову впасти в постіль, але обличчя в мами світилося таким натхненням, що замість цього я важко зітхнула:

– А ти впевнена, що карта не перевернута?

– Впевнена! Найпряміша, що тільки є!

– І? – протягнула я, вже здогадавшись, що це не все.

– І разом із нею ось! Вісімка жезлів! – Мама, як фокусник, витягла з повітря другу карту, і уявних квитків на концерт стало два. – Діаночко, можеш не хвилюватися! – заторохтіла лагідно. – На тебе чекає вибір, доленосні почуття і… міцний зв’язок! Я його прямо відчуваю! Щоправда… – мама запнулася, – третя карта була Колісниця, тож, здається… легко сьогодні не буде.

– Чудово. Просто ідеально! Тільки складнощів у житті мені зараз і не вистачає.

На маминому обличчі відбилося хвилювання.

– Ну, я можу ще подивитися. Хочеш?

Я встала, позіхнула, цмокнула маму в щоку й попрямувала у ванну.

Вже зачиняючи за собою двері, попросила:

– Я впораюся, мам, не хвилюйся. Тільки, будь ласка, більше не діставай ніяких карт! Хоча б до обіду, гаразд?

***

Близько дев’ятої ранку я вже стояла біля знімального павільйону, біля входу для дівчат, у шапці, з рюкзаком за плечима, і монотонно наступала підборами черевиків на підмерзлу за ніч калюжу, що встигла вкритися тонким шаром льоду. Лід під підборами хрумтів, і це було куди цікавіше, ніж слухати манірну балаканину та сміх ретро-білявки Марго, яка зібрала навколо себе компанію з інших дівчат. І сухі, зарозумілі репліки її подруги Іветти.

Нарешті під’їхали невеликі пасажирські мікроавтобуси (з логотипом шоу на дверях), і нашу присутність звірили за списком. Після чого розсадили разом із супровідною командою по місцях і повезли за місто.

Їхати довелося близько години, тож, коли ми під’їхали до гарного особняка з башточками (як із реклами британського чаю), пейзаж за вікном встиг змінитися з багатоповерхівок і міської забудови на лісосмугу, а потім і на засніжені поля із сосновими перелісками.

Я дістала телефон і тільки зібралася всю цю красу сфотографувати, як мікроавтобуси заїхали на обгороджену територію під назвою «Палац Плезанвіля», і телефони в нас відібрали. А потім відвели в один із кількох трейлерів телекомпанії, які вже стояли на місці.

Трейлер виявився пересувною гримеркою, де нас уже чекали стилісти – попиваючи каву й щось обговорюючи. Всередині все виглядало, як у кіно – кілька окремо розташованих крісел, дзеркала з підсвічуванням, стійки з одягом і столик зі снеками – який стилісти вже встигли наполовину спустошити. Гриня опинився серед них найвищим і знову побачив мене першим. Одягнений у чорну сорочку із закоченими рукавами та вузькі штани в дрібну клітинку, він помітно виділявся м’язистою фігурою і темними татуюваннями на шиї та руках. І дівчата, що піднялися в трейлер, одразу почали озиратися на нього й поправляти волосся – наче побачили перед собою Джейсона Стетхема з пензликом для макіяжу замість пістолета.

Я усміхнулася молодому чоловікові й трохи ніяково помахала рукою, на свій подив зрадівши новій зустрічі.

– Привіт, Гриня!

– Виспалася? – одразу поцікавився стиліст, потягнувши мене за плечі до свого крісла. Подивився уважно в обличчя. – Бачу, що так, – задоволено кивнув, знімаючи з мене рюкзак і куртку. – Сідай, – посадив у крісло, повертаючи до дзеркала, і позначив загальний темп: – У нас є година, щоб створити образ, тож сиди тихо, не заважай роботі й пам’ятай: час не терпить!

Я помилилася, ширми тут таки були – у вигляді розсувної шторки-жалюзі. Гриня висунув складану ширму від стіни, потер руки, дивлячись на моє волосся, і поцокав язиком.

– Гарна Діана, хоч портрет пиши. Але залишити розпущеним не можна! Хвіст, коса, мушля, локони? – запропонував серйозно.

– А ти що ж, все можеш?

– Можу.

– Тоді мені просто капюшон і режим невидимки. Можна? Це мій фінальний вибір.

Гриня широко посміхнувся, показуючи ідеальні зуби, і взявся за гребінець.

– Це тобі до гримерів на кіностудію, мала. А в мене сьогодні за планом – класичний лондонський шик із нальотом модерну. Ти готова?

– Що? Н-ні!

З трейлера-гримерки я вийшла останньою, відчуваючи себе героїнею фільму «Гордість і упередження. Сучасна версія». На мені були облягаючі бежеві штани, що не залишали таємниць щодо моєї фігури, високі коричневі чоботи на підборах, молочна сорочка, вузький жакет, що підкреслював талію, тонкий шарф, рукавички й коротке напівпальто з м’якого кашеміру кольору теплого какао.

Волосся Гриня уклав у високий гладкий хвіст, залишивши біля обличчя пару підкручених легких пасм «для повітряності», як він висловився. І як довершення образу молодої леді – приглушено-червона, але від того не менш зухвала помада.

Загалом, моєму строгому вигляду бракувало лише батога – і я могла б запросто йти дресирувати пітбулів. Але замість цього попрямувала за дівчатами до плацу – широкого відкритого майданчика біля фонтана, відчуваючи ніяковість рівня «космос». А варто було помітити попереду хлопців – до ніяковості з новою силою додалося гостре бажання втекти.

Ох, ні! Здається, я не готова побачити Демонця, особливо після мого вчорашнього провалу з мінісукнею! Ну чому, чому не можна просто вибрати іншого партнера – наприклад, ось цього милого хлопця у… картатій кепці кольору гірчиці із зеленим помпоном, який мені усміхається.

Господи, що це в нього на шиї? Шовкова хустка? І вельветові бриджі з китицями? Який жах.

Здається, мені потрібно молитися на мого стиліста.

Втім… і Демонцю теж. Таке враження, що в нього стиліста взагалі не було.

Денис стояв осторонь від хлопців, без гелю у волоссі, одягнений у простий чорний гольф й ідеально сидячі штани. Поверх – чорна куртка з вузьким коміром і рукавички, засунуті в кишеню. Він виглядав стильно для сьогоднішнього дня. Навіть надто. Я б довершила його образ шоломом з рогами й одягла плащ лиходія з паєтками, щоб вони шелестіли на вітрі, як луска дракона, не вводячи людей в оману. А так дивишся – ну просто холодний містер Дарсі, хіба що кишенькового годинника з ланцюжком і не вистачає.

Звичайно ж, він мене помітив. Наші погляди перетнулися, і ми обидва насупилися.

Чудово. Просто супер. Гучніше за його радість на обличчі – тільки написати великими літерами на паркані, як він радий мене бачити. І це друге побачення ще навіть не почалося!

Попереду Іветта театрально спіткнулася, а Марго кокетливо помахала хлопцям рукою:

– Привіт, хлопчики! Чи ви сьогодні всі – лорди й сери? Ха-ха! А де ж кронпринц Валентин?!

Ретро-білявка, яка обожнювала бути в центрі уваги, сьогодні була одягнена в брючний костюм кольору полуничного йогурту, білу хутряну накидку та довгі лайкові рукавички. На голові сиділа шапочка з фазановим пером, на ногах – білі напівчобітки. Марго була явно задоволена собою і, здається, всерйоз відчувала себе зіркою шоу. Чого не можна було сказати про її темноволосу подругу.

Цілком симпатична Іветта виглядала так, ніби її вдягав недруг. Або стиліст із дуже дивним смаком. І без того висока й худа дівчина йшла переді мною в довгій вовняній сукні кольору «осіння туга» й в такому ж пальті, туго перетягнутому на талії широким поясом. На голові сидів дивний капелюшок із вуаллю, з вух звисали вінтажні срібні кліпси у формі чайних ложечок, а шовкові рукавички й лакові ботильйони створювали враження, ніби дівчина зібралася відкрити бутик старовинних фарфорових ляльок.

Мені навіть довелося кліпнути, щоб всерйоз повірити, що в неї і справді у вухах ложки.

Художниця Катя виглядала мило в чорних легінсах, фетровому капелюшку з круглими полями та короткому червоному напівпальтечку. Інших дівчат я не встигла розгледіти, бо щойно мій погляд упав на хлопців… і стало зрозуміло, що битва стилістів у шоу «Кохання з першого Валентина» точиться не на життя, а на смерть.

Точніше, на перемогу за глядацьку увагу за будь-яку ціну! Навіть ціною гротеску й хайпу.

Музикант Марк, довготелесий хлопець із прямим волоссям до плечей, виявився одягнений у вкорочені штани й двобортний піджак у дусі 60-х, пошитий, схоже, з теплих штор колишньої британської колонії. На ногах у хлопця красувалися бежеві лофери, з них визирали бордові шкарпетки з ромбами. А на голові сиділа старомодна кепка в стилі «Гострих картузів». Дуже навіть стильна, якби він не натягнув її майже на очі, зображаючи, мабуть, самого Томаса Шелбі.

Партнер Марго, кремезний хлопець на ім’я Владислав – фітнес-тренер і любитель мотиваційних цитат – теж зображував брутала, тільки приміряв на себе образ аристократа, який зібрався прогулятися Шотландським нагір’ям. Злегка перекачаного аристократа.

На хлопцеві був короткий твідовий піджак і хутряна жилетка зі шкіряними накладками на плечах, яка небезпечно натяглася по швах. Крохмальний комір білої сорочки діставав практично до вух, а поділ зеленого кілта у велику клітинку майорів над голими, вкритими мурашками, м’язистими литками. Їх щосили обхоплювали високі вовняні гольфи та чорні броги – блискучі, як його амбіції.

Про останні не склало труднощів здогадатися по розгорнутих до межі плечах Владислава, суворому обличчю з кам’яною маскою «чоловічої харизми» та погляду, націленому на об’єктив найближчої камери. Його пара Марго йшла переді мною, але зустріч із білявкою, схоже, займала хлопця менше, ніж бажання спіймати вдалий ракурс і нікого в нього не пустити.

Що ж, не дивно. Зараз всі дивилися в напрямку камер і режисера…

Всі, крім Демонця. Він стояв, як чорна мітка на білому снігу, і пропалював мене поглядом, немов мріяв стерти гумкою.

Я відповіла йому тим самим і гордо відвернулася.

На майданчику перед особняком уже встигли встановити знімальне обладнання й розставили світло. Дівчина-режисер у темній бейсболці й об’ємній куртці роздавала команди операторам, метушилися помічники, прибираючи з видимої частини кабелі. З найближчого трейлера вискочила і кудись побігла з великим термосом у руці кучерява, як рудий баранчик, Рита-асистентка.

Я абсолютно не уявляла, що робити, коли режисер раптом підняла мегафон і голосно скомандувала:

– Увага, учасники! Щойно прозвучить команда «мотор» і ввімкнеться музика – ви по одному виходите до фонтана кожен зі свого боку й на секунду зупиняєтеся біля жовтої лінії! Камера бере вас у крупний план, після чого ви зустрічаєтеся зі своїм партнером і стаєте в ряд ось тут, із лівого боку майданчика! Радість, хвилювання, легкий флірт – усе вітається! Ваше завдання – показати емоції й запам’ятатися глядачеві. Ви маєте бути цікаві! І пам’ятайте про запрошених експертів, вони коментуватимуть кожен епізод. Усе зрозуміло?

Зрозуміло? Нічого не зрозуміло!

Я повільно видихнула й окинула поглядом широкий майданчик і операторів, що завмерли біля своїх камер, відчуваючи, як у душі закипають бульбашки паніки.

Жовта лінія? Який іще флірт?!

І, як на зло, навколо нікого, до кого можна було б простягнути руку по допомогу й попросити все пояснити на пальцях.

Я знову видихнула, тільки цього разу різкіше, напружила спину і стиснула долоні в кулаки. «Ти доросла дівчина, Діано, ти впораєшся», – тільки встигла собі проговорити, як пролунала команда «Мотор!» – і тієї ж секунди бадьоро заграла музична заставка шоу…

– Перша пара, ваш вихід! – пролунав голос координатора. – Друга – приготуватися… Пішли!

…І жовта лінія виявилася значно ближче, ніж я думала. Всього за якихось десять кроків по прямій. Треба просто забути про камери, зійти з місця і все вийде.

Хтось поруч зійшов.

– Зустрічайте, Катя і Богдан…

– Зустрічайте, Марго і Владислав…

– Зустрічайте, Настя і Артур…

Музика лунала, камери рухалися, а я продовжувала стояти на місці, пропустивши вперед третю пару… четверту… п’яту.

– Зустрічайте, Оксана і Марк…

Якщо мій опорно-руховий апарат терміново не увімкнеться – я знову ризикую все завалити. Будь ласка, мені потрібно зібратися. Зараз або ніколи!

– Діано, прокинься! – прутка Рита з’явилася збоку і грізно прошипіла в саме вухо: – Хочеш зірвати зйомку та вилетіти з шоу? Згадай про свого хлопця! Йди ж!

– Про к-кого?

Але дівчина вже штовхнула мене під спину, і я пішла…

– Зустрічайте останню пару – Денис і Діана!

Якщо в мене і помутніла свідомість від нападу паніки, то всього на хвилину. Але варто було побачити Демонця, який прямував мені назустріч – як вона одразу ж набула ясності й, власне, перспектив.

Він ішов із таким виразом обличчя, немов прямував на кримінальну сходку мститися за брата. А на шляху нікого – тільки я.

Прекрасно! Залишилося підійти, підставити йому свою шию і дати за неї потрясти. А потім не забути у відповідь подряпати щоку – бо я не менше рада його бачити. Правда-правда. Капсом: ДУЖЕ!

Я пройшла десять кроків до жовтої лінії й зупинилася. Помітивши камеру, яка наїхала прямо на мене, натягнуто усміхнулася в об’єктив… і відразу ж перевела погляд на Демонця, ставши серйозною. Він продовжував підходити, і я, забувши про зйомку, не на жарт напружилася, приготувавшись тримати удар. А оскільки не звикла йому поступатися, теж рушила назустріч.

Ми зупинилися одне навпроти одного на тлі зимового фонтана, і Демонець очікувано потягнувся рукою до моєї шиї… Але замість того, щоб за неї схопити, раптом усміхнувся своєю найбільш нахабною та чарівною усмішкою – що? – притягнув мене ближче й торкнувся губами щоки.

– Привіт, Діано! – сказав досить голосно, щоб мікрофони точно його розчули. – Приголомшливо виглядаєш! Ти наче пляма на лобовому склі в машині зі зламаними двірниками – не стираєшся з пам’яті! Я з першої зустрічі не можу тебе забути!

Я ошелешено кліпнула і застигла.

– Ти очманів?! – розімкнувши губи, тихо прошипіла: – Відійди зараз же і відпусти мене! Хлоркою не пробував собі пам’ять стирати?

Але замість того, щоб відпустити, Демонець нахилився ще ближче, і мої обурено роздуті ніздрі лоскотнув аромат чоловічого парфуму – теплий та хвойний. А знайомий голос із хрипкою, від якої в нормальних дівчат підкошуються коліна, не надто доброзичливо попередив:

– Спокійно, Кішко. Тільки спробуй усе зіпсувати! Або ми граємо за правилами цього дурного шоу, або виходимо з нього обоє. Просто зараз! Але май на увазі: підставиш мені підніжку – впадеш першою, і пазурі не допоможуть!

– Не дочекаєшся!

– Тоді в тебе є секунда, щоб усе виправити. Інакше говоримо режисерові, що продовження не буде. Але тоді обіцяю, вже завтра в університеті я стану твоєю персональною отрутою – повільною й невідворотною!

Секунда? Якби він знав про Астралію, то зрозумів би, що часу в мене було значно менше!

Відштовхуючи від себе хлопця, я вже широко йому усміхалася. Грайливо розкривши очі, весело розсміялася з інтонацією, розрахованою на мікрофони:

– Господи, Денисе! Не уявляю, як тобі вдається бути таким смішним! Ми щойно зустрілися, а я вже закохана у твоє почуття гумору! Тобі казали, що ти страшенно кумедний? Тільки не повторюй вголос той жарт, який щойно сказав мені на вухо… Бо доведеться подарувати тобі футболку з написом «Ходяча дотепність»! Так і бути, я згодна бути незмивною плямою, але лише на твоєму серці!

І змахнула віями так млосно-захоплено, що в Демонця від моєї усмішки сіпнулося око.

Одна секунда. Друга…

Камера на стрілі взяла нас крупним планом і почала плавно від’їжджати, повертаючи можливість дихати. Ну все, досить. Я видихнула і відвернулася.

– К-кумедний? – процідив Денис крізь зуби, коли ми рушили з місця і попрямували до краю майданчика. – Я?!

– Ти! Ще раз доторкнешся до мене без дозволу або спробуєш мені погрожувати – і твій флакончик з отрутою опиниться в тому місці, звідки ти дістаєш свої геніальні ідеї. Розбитий! Терпіти тебе не можу!

– А доведеться.

– Краще мовчи!

Ми зайняли місце на краю плацу, де вже вишикувалися інші пари, і завмерли в очікуванні продовження шоу. Перед нами височів гарний особняк із колонами й широким ґанком. У ту ж мить, щойно пролунала команда режисера «Оплески!» – заграла нова музика, відчинилися двері, і на ґанок вийшов розкішний Валентин – інакше й не сказати.

Сьогодні чоловік був одягнений у чорний фрак, білосніжну сорочку з червоною краваткою-метеликом, капелюх, а в руці тримав мікрофон. Підійшовши до краю ґанку, він зняв капелюх і сліпуче усміхнувся, обводячи нас вимогливим поглядом. Після чого вимовив у мікрофон, і його голос залунав по всьому майданчику:

– Леді й джентльмени! Ласкаво просимо на друге побачення до палацу «Плезанвіля»! Сьогодні ви не просто пари. Сьогодні ви – герої інтерактивної історії, натхненної духом англійського маєтку, протягами замкових легенд і нотками мисливської флери! Попереду на вас чекає палацовий квест, який ви маєте пройти разом, щоб довести свою сумісність.

Валентин ефектно спустився сходами і вийшов на майданчик. Зупинився, оглядаючи пари.

– На вас чекає Лабіринт довіри, паркова прогулянка, випробування на влучність і… королівське завдання для справжніх лицарів! Не все вирішуватимуть бали… і не все симпатія глядачів. Але шанс перемогти надасться кожному!

Він зробив багатозначну паузу й підморгнув по черзі в три камери. Після чого не без пафосу змахнув капелюхом і промовив:

– А тепер, джентльмени, проведіть своїх дам на заднє поле й приготуйтеся до гри!