Bölüm 37
Глава 37
POV Настя
– Як мені краще сісти? Ось так, нормально?
Ніколи б не подумала, що я на це здатна – тамувати подих через міцний чоловічий прес і темні пахви, що майнули перед очима. Доріжка волосся збігає до паху, зникаючи за поясом джинсів, що низько сидять на його стегнах. Чому так? Адже до цього я безліч разів бачила інших напівроздягнених чоловіків.
Я дивлюся на груди Стаса, і в мене частішає пульс та пересихає горло. Така зі мною трапляється завжди, відколи коли ми залишаємося наодинці, але зараз ... Я ледь відчуваю під собою підлогу, настільки здивована побаченим.
– Так, добре. Просто ... Просто відкинь плечі. Обіпрись об стіну і дивись на мене ...
Секунда ... Дві ... Три ...
Господи, я чую, як він розмірено цокає – наш час, він знову опинився тут, з нами. Розсунув кордони довкола нас – до безкінечності! І в цих межах знову є тільки ми і тяжіння – в'язке, гірко-солодке, якому противитися стає все складніше.
Він виконує все, як я прошу. Відкидає плечі і впирається потилицею в стіну. Витягнувши ногу вперед, другу підгинає під себе, а руки залишає вільно лежати на стегнах. Дивиться прямо, без виклику. Не соромлячись, дозволяє розглянути своє красиве й сильне тіло. Тіло молодого чоловіка, що, на відміну від тіла верткого красеня Бонне, не здається занадто гнучким і життєрадісним, то ж саме в ньому можна відшукати необхідні мені риси.
Розслаблена поза. Це коли не знати, не відчувати, настільки він напружений. Оманливо-розслаблена… Зараз за нього говорять очі. Досить дивитися в них, аби змогти відобразити свого Бурлаку на виступі скелі. Одинокого, як вітер, що куйовдить його темне волосся. Застиглого в солоних бризках зимового океану. Дрібних, болісно-колючих, крижаних, як ота пам'ять, що роз'їдає серце.
Так, саме таким я малювала в уяві свого Бурлаку. Саме ці очі шукала й досі не могла знайти. Саме такими бачила його плечі, шию, груди, підставлені стихії. От тільки в моїх видіннях на оголених грудях не було напису, що мене вразив. З лівого боку. Там, де б'ється ...
Я знову й знову дивлюся на хлопця, відмовляючись вірити.
«There is only Elf in my heart», – на гладкій, засмаглій шкірі.
«Тільки Ельф у моєму серці», – каліграфічним шрифтом. Хитромудро, з викрутасами – моє прізвисько. Гарна робота.
– Господи, Стас, ти з глузду з'їхав. Це ж ... це татуювання ?!
– Ні.
– Але як же ...
– Для мене – ні, Ельф. Це моє життя і моє серце.
Я не знаю, що сказати, але відгукуюся всім єством. Не розуміючи Стаса, – того жорстокого і злого хлопчиська, що колись ненавидів мене – і не розуміючи себе.
Адже не шукав, забув, тоді чому? Так глибоко, по живому – чому?
Я опускаю очі, знову дивлюся в обличчя, на лист і малюю. Малюю, аж поки не стає темно і доводиться вмикати світло. Недбало закручений вузол волосся розпускається, і я швидко поспішаю заправити його за вухо – бо не до нього, не зараз, потім. А поки замість слів говорить натхнення.
– Стас, я хочу тебе запитати. Про особисте. Можна?
Я майже впевнена, що він відмовить. Пісня одкровення – це не про Стаса. Відганяю збентеження від власної сміливості, але воно, все одно, виступає плямами на вилицях.
– Питай. Але тільки питання за питання. І за чесну відповідь. І я запитаю тебе першим.
– Гаразд.
– Де ти познайомилася з французом? Насправді.
Несподівано. Невже не повірив?
Я продовжую накладати грифелем дрібні штрихи.
– У Франції, у Версалі. Все так, як я й розповіла за столом.
– Як швидко ви стали жити разом?
Це друге запитання, голос Стаса твердне, але я боюся, що він передумає відповідати, то ж після невеликої паузи зізнаюся:
– В перший же день знайомства.
– Господи, Ельф ...
– Ти просив відповісти чесно. У нас з Арно була спільна квартира неподалік від архітектурної школи. Це все.
Він мовчить, і я не можу не запитати, бо відчуваю те ж саме – образу і гіркоту.
– А ти? Скільки тобі потрібно часу, щоб ...
Сміливості не вистачає договорити, але він розуміє мене.
– Анітрохи. Я просто переступав і йшов далі. Твоя черга.
Так, моя, але задавати питання все важче. Нам нема чого пред'явити одне одному, але є про що запитати.
– Коли ти зробив татуювання? Навіщо? Це ж бачить багато хто.
– Не пам'ятаю точно. Здається, за три дні потому, як ти поїхала. Я погано пам'ятаю той час, але майстра тату знайшов найкращого. Твоє ім'я було гідне красивого шрифту.
– Це не моє ім'я.
– Твоє, Ельф. Ти це знаєш.
– Але навіщо?
– Щоб більше ніколи себе не обдурити. І мені байдуже, що скажуть інші.
– Одного разу ти можеш зрозуміти, що помилився. І що тоді? Комусь це заподіє біль.
– Одного разу я вже це зрозумів і нікому не давав пустих надій, навіть собі. Але ти повернулася.
– Ти змінився, Стас. Я ще пам'ятаю тебе іншим.
– А ти ні.
– Що, все така ж скелетина?
Він не поспішає відповідати, не відпускаючи поглядом моє обличчя. Кривить куточок рота в сумній посмішці, але очі оживають, і я тягнуся до них своїм почуттям, яке ще живе в мені.
– Все така ж казково-вродлива дівчина, ніжна й тендітна, як скло, яке я ледь не розбив. Скажи, Ельф, ти коли-небудь шкодувала про ті слова, що я змусив тебе сказати? В той наш останній вечір?
Мені не потрібен час, щоб подумати. Але він необхідний, аби впоратися з гарячою хвилею, що опалила горло, і вгамувати серце, що калатає. Моє серце пам’ятає, з яким шаленим відчаєм він цілував мене. Хай і коротко, хай і недовго.
Якби я могла про це забути. В той день у мені боролися два почуття, і обидва були настільки яскраві, що несли біль.
– Ні, ніколи.
– А я шкодував, що не сказав. Багато про що шкодував, та було пізно.
І, нарешті, те запитання, що мучило мене, відколи я повернулася.
– Звідки в тебе шрами?
– Де, Ельф?
– На руках.
– Не знаю, про що ти говориш.
– Перестань. Ти обіцяв бути чесним.
– У мене була складна юність, не пам'ятаю.
– Стас, я серйозно.
– Ельф, я не бачу їх. Вони частина мене. Я не прошу тебе прийняти їх, просто не звертай увагу.
– Не можу.
Тому що я бачу. Бачу їх! Зарубцьовані, бляклі, множинні, що пошматували міцні зап'ястя.
Не втямлю, куди зник мій олівець і метри поміж нами. Як я опинилась перед ним. Я просто беру його за руку, і струм прошиває мене. Іскрить на пальцях, тільки-но торкаюся його, гладжу зап'ястя... І знову важко дихати. Завжди, коли ми поруч, нам важко дихати.
– Ти добре пахнеш, Ельф.
– Не вигадуй. Я не користувалася парфумами.
– Тобі не потрібен парфум, аби подобатися мені.
Гаряча хлопцева долоня лягає на мій поперек, притягуючи до нього. Шепіт його губ теплою хвилею торкається мого живота:
– Насте, чому ... Ти кохаєш його, скажи? Кохаєш? Ти моя. Я завжди так відчував. Тільки моя!
– А ти, Стас? Для кого ти? Як швидко переступиш через мене й підеш далі? Залишивши без надії дивитися тобі вслід? Пожалій, я не зможу вижити вдруге, – але пальці непомітно вплітаються в темне волосся. Гладять потилицю, спускаючись на шию. – Напевно, було помилкою повернутися сюди. До тебе.
Десь за спиною відчиняються двері, звучить гучне: «Вау!», й радісний вигук Арно змушує мене відскочити від хлопця.
– Стейсі, дитинко! Не вірю своїм очам! У тебе вийшло! Оце так!
Арно, скуйовджений і сонний, стоїть на порозі спальні та дивиться на мольберт. Підходить ближче до малюнка й тільки тут помічає нас. Розглядає з дивною сумішшю почуттів на обличчі – подиву і недовіри.
– Вибач, малючко, здається, я заснув. Твій зведений брат сильно мене вирубав. Але не хвилюйся, після тижня репетицій і перельоту це саме те, що треба.
– Чуваче! – звертається до Стаса. – Ти наступного разу хоч пледик на гостя накинь, а то батьки увійшли, а я практично негліже, незручно. А все через тебе!
– Батьки повернулися, – перекладаю я слова француза, відчуваючи, як під поглядом друга щоки палахкотять, мов той маків цвіт. Повертаюся до мольберта, продовжую малювати, не знаючи, на кого з хлопців першого підняти очі.
Арно і близько збентеження не знайоме. Він проходить по кімнаті, під носом у Стаса натягує джинси, футболку і знову стає по ліву руку від мене. Спостерігає за моєю роботою, запитує тихо:
– Ти йому розповіла? Про нас?
– Ні.
– Стейсі, подивися на мене, – просить так ласкаво, що очі мимоволі піднімаються назустріч блакитному погляду. – Він? – питає зі здивованою усмішкою. – Невже він? Бо цей хлопець, здається, не просто так ревнує тебе.
– Арно, ти не все знаєш ...
– А мені й не треба. Бачила б ти зараз себе з боку. Мала, ти жива і світишся! Я все бачу ось тут, – показує рукою на малюнок, – я можу відчувати не тільки музику. Стейсі-Белль, послухай дядечка Бонне – не роби помилок. Ти в цьому житті нікому нічого не винна.
Я відводжу погляд, розуміючи, про кого Арно говорить.
– І тим більше йому. Ти живеш один раз, будь чесна з собою, інакше ніколи не станеш щасливою.
– Не можу. Я дала слово. Він був проти того, аби я повернулася сюди.
– Тоді він справжній козел, якщо змусив тебе його дати. Інакше яка різниця, він або я? Зануда Фаб'єн? Принаймні, зі мною ти була б вільною. Чорт, крихітко! Коли кохають, не зобов'язують! Як мені достукатися до тебе?!
– Я чую, Арно. Справді, чую, інакше не була б тут. І все ж, мені складно тобі пояснити. У нас зі Стасом є своя передісторія. Чи не найщасливіша, якщо в двох словах. Давай не зараз, будь ласка ... Можливо, коли-небудь розповім.
– Добре, Стейсі, я буду чекати. Сьогодні ти мене добряче здивувала.
Я бачу: щось лукаве промайнуло в очах Бонне, коли він дивиться на Стаса, то ж поспішаю його попередити:
– Арно, навіть не думай!
Але блондин уже сміється, легко падаючи на ліжко.
– Повір, дитинко, твоєму красунчикові буде корисно повертітись їжаком на голках! Більше цінувати стане! Вам обом потрібні дії! А розкажеш ти мені все потім! Обов'язково розкажеш! Уявляєш, він мене внизу ледь не розстріляв! Ставлю свій затертий франк «на удачу», що вилечу з цієї кімнати менш, як за хвилину!
– Арно, ні!
Але блондин вже закидає руки за голову, потягуючись на постелі, наче кіт.
– Крихітко Белль, як думаєш, якщо я ввічливо попрошу твого братика зробити нам парочку сендвічів, він погодиться? Я голодний, як вовк! До речі, мала, ти ще довго? Я вимагаю уваги! Не сподівайся, що сьогодні вночі я дам тобі заснути. Ми ще стільки всього не обговорили!
Божевільний, він говорить це англійською, спеціально, аби сенс сказаного дійшов до Стаса, і той не змушує себе чекати.