Глава 5

- А хто винен, що тобі ночами більше нічим зайнятися, як писати за інших курсові? Це, Тохо, твоє особисте життя!

- Згоден. То я пішов? Знайдеш гроші — приходь. Усе готово, як домовлялися.

- Придурок!

Я скинув із себе руку хлопця й несильно штовхнув його в плече.

- Від придурка чую! Давай уже, Жило, не жмись! Знаєш же, що завжди виручу. Мені гроші не менше за тебе потрібні.

Жилін із розумінням кивнув.

- Що, все-таки хочеш їхати? З проєктом?

Я хотів, я дуже хотів, але реальність вимальовувалася фігова.

Усмішка зникла. Від одного мого бажання мало що залежало, хай я й намагався обманути себе примарним шансом.

- Хочу, але поки не впевнений, що вийде.

Андрій зітхнув і знову дістав гаманець. Вийнявши з нього дві купюри, що залишилися, передав їх мені, встав із підвіконня й демонстративно висипав решту дріб’язку на долоню.

- От бачиш, Морозов, із чим ти мене залишаєш. Хоч бери й по світу йди! А в мене ж теж плани!

- Нічого, вовка ноги годують, а я зроблю вигляд, що не знаю, скільки ти насправді береш за мою роботу.

Я вийняв із рюкзака лабораторні й курсову. Цього разу довелося попрацювати, щоб устигнути зробити все в строк, але мені було не звикати. Зіскочивши з підвіконня, простягнув паперові файли Андрію й дуже спантеличився, коли він їх не взяв.

- Гей, Жиліне!

- А ось і один із моїх планів, - пробурмотів Андрій. – Шкода тільки, що нездійсненний.

Жилін стояв, наче людина, яку огріли обухом по голові, і витріщався розкритим поглядом кудись понад моє плече.

Здивувавшись, я теж озирнувся… і, здається, дарма.

Агнія Корсак з’явилася в довгому коридорі з рядом аудиторій, і натовп студентів відхлинув убік, поступаючись їй дорогою.

Висока й струнка, у білосніжній блузі й темній, вузькій спідниці, що підкреслювала крутий вигин її приголомшливих стегон, Корсак ішла, упевнено дивлячись перед собою й тримаючи підборіддя так, наче опустити його їй не дозволяло відчуття власної значущості й невидимої корони на голові, яку не можна впустити.

Повні губи зімкнулися в горду лінію, чорні очі дивляться прямо перед собою… Від самої її появи час ніби завмер, а разом із ним завмер і я, загубившись у просторі. Зараз я так само, як усі, стежив за тим, як її ідеальне, довге волосся кольору гіркого шоколаду від руху кроку розсипалося за її спиною важкою, шовковою хвилею, торкаючись талії. І знову в голову прийшла думка, яка приходила завжди, коли я її бачив.

Коли її хто-небудь бачив.

Я ніколи не зустрічав дівчини красивішої. Ніколи.

Що вона тут робить? Що ми всі поруч із нею робимо?

У цю секунду не хотілося думати, хотілося стояти й вічно слухати стукіт підборів Корсак по стертому сотнею ніг паркету. Дивитися, як на грудях дівчини натягується дорога тканина блузки, плавно рухаються стегна, і розуміти, що відстань скорочується, а чорні очі все ближче. Красиві очі розбещеної увагою дівчини, яка одного дня перетворилася з недосяжної незнайомки на мій особистий кошмар. Надумала раптом із усього університету саме мене вибрати собі в хлопці.

Мене, Антона Морозова, очкастого ботана, повернутого на квантовій фізиці й літературі, у потертих джинсах і з таким самим рюкзаком за спиною.

Серйозно?! Нікого й нічого не бентежить?!

Ха-ха! Так смішно, що до сліз обрегочешся! Утім, багато студентів це й роблять, дивлячись на те, як Корсак ось уже місяць розважається, захопившись грою в переслідування. Не знаю, що тому причина — суперечка чи нудьга, але для мене все надто прозоро й ясно, щоб узяти й повірити в «таку» правду, шиту білими нитками.

«Любитимеш мене, Кучерику, як миленький! Усе одно в нас із тобою іншого виходу немає».

Розмріялася, ага!

Можливо, я й ботан, але точно ніколи не був дурнем і не збираюся ставати посміховиськом. Тут Корсак прорахувалася. Хоче вона того чи ні, а їй доведеться відмовитися від затії порозважатися за мій рахунок і ніколи не добитися свого.

Та я її терпіти не можу!

Відьма! Один чорт, що красива!

Я зловив себе на тому, що теж стою із відкритим ротом, і, розсердившись, тут-таки його захлопнув. Повернувшись до Жиліна, сунув файли хлопцю в руки й ляснув долонею по ліктю, щоб той отямився.

- А? Що?

- Кажу, буде з чим зайти, Андрію, — звертайся, але тільки до сесії. Далі я буду зайнятий проєктом. Ну, бувай!

Скинувши рюкзак на плече, розвернувся й пішов у протилежному від Корсак напрямку. День тільки починався, і псувати собі настрій зустріччю з нею не хотілося.

Я піднявся на один поверх і зайшов у заповнену студентами аудиторію, де була моя група. За кілька хвилин до початку пари всі довкола шуміли й обговорювали контрольну. Предмет вів Рустам Ільмирович Хасханов — наш куратор, і, хоча спеціалістом в університеті він вважався хорошим, людиною був складною, і з цим доводилося рахуватися. «Обчислювальна фізика» мало кому давалася легко, а суворий погляд з-під густих брів ще молодого чоловіка не додавав студентам бажання вникнути в тему. Навіть дівчатам.

Утім, особисто в мене ні з фізикою, ні з викладачем проблем не було, чого не скажеш про інших. Цього року групі випала з предмета курсова робота, і Хасханов не лінувався відстежувати відвідуваність. Усі знали, що за прогули можна запросто схопити «недопуск» до сесії, тому на лекції до Рустама Ільмировича ходили всі без винятку.

От і зараз, увійшовши до приміщення, я побачив групу в повному складі. Привітавшись з одногрупниками, перекинувся кількома фразами з Олегом Акімовим — нашим старостою, і пройшов на передостанній ряд, де любив сидіти. Розташувавшись за партою, дістав телефон і відкрив «Фейсбук».

За останній тиждень я опублікував у своєму літературному блозі дві рецензії на книжки, а вчора ввечері запропонував підписникам блогу вибрати, який же з представлених романів їм сподобався більше. Коментарів під постом насипалося чимало, і хотілося встигнути прочитати хоч кілька.

А ще ось уже кілька тижнів, як у мене з’явився новий друг по листуванню.

Дівчина. Трохи дивна, більшою мірою закрита, але іноді така, що дивує своєю відвертістю. І абсолютно точно кумедна. Мені подобалося наше спілкування, але ще більше — її почуття гумору, цікавість і легкість, із якою вона себе приймала.

Я підозрював, що в житті вона була дуже тихою. Напевно, з тих дівчат, які ходять попід стінами, воліючи, щоб їх не помічали. Вечорами читають любовні романи, дивляться романтичні комедії, наминають булочки й, крім себе, нікому не створюють проблем.

Спершу я відповідав їй із ввічливості, а потім зрадів, коли вона виявилася цікавою людиною. Не так багато в моєму житті було цікавих людей, щоб я взяв і відмовився від дружби ще з однією.

Але, відкривши «Фейсбук», устиг прочитати всього кілька коментарів, коли почув над головою тихе покашлювання.

- Добрий день, Антоне, - і, звичайно, одразу впізнав тонкий, улесливий голос.

- Елло?! — я спробував підвестися, але завадив рюкзак. Забарившись, тільки все зіпсував, упустивши його з краю столу на підлогу й розсипавши підручники.

- Ой, Антоне! Давай я тобі допоможу!

- Я сам!

Елла присіла поруч, і ми ненароком зіткнулися лобами. Вона засміялася, а я ніяково хмикнув, задивившись на її збентежену усмішку.