Глава 5

Не знаю, чому моїй подрузі Каті Елла не подобалася. Ні, Уфімцева нічого не казала (після того першого разу, коли я запевнив її, що вона помиляється), але йшла одразу ж, щойно Клюквіна з’являлася поруч. Як на мене, то Елла була дуже милою дівчиною — скромною й симпатичною. Так, їй нелегко давалося навчання в університеті, і вона не з усіма знаходила спільну мову, але я її розумів. Так само, як мені, їй теж вечорами доводилося працювати.

Якщо чесно, я б не відмовився запросити її на побачення.

Наприклад, прогулятися удвох набережною або сходити в кіно. Можливо, у нас і вийшло б краще пізнати одне одного. А можливо, я б навіть познайомив її із сестрою. Мені здається, що Елла б Крістіні сподобалася, хоча вони такі різні.

Ми піднялися, і я повернув рюкзак на місце, повісивши за лямку на стілець. Дівчина м’яла в пальцях комір кофти й виглядала такою зворушливою.

- Ти щось хотіла, Елло? — я поставив питання м’яко, намагаючись згладити ніяковий момент зі зіткненням лобами.

Сподіваюся, в неї не залишиться ґуля. Майнула думка, що на блідій шкірі слід буде особливо помітним.

Клюквіна кивнула й заправила за вухо пасмо попелясто-русявого волосся.

- Так, хотіла. Це щодо сьогоднішньої контрольної… Антоне, так незручно до тебе звертатися. Ти мені й так допомагаєш — і з термодинамікою, і з історією. Тепер ось ще й щодо курсової роботи консультуєш. Я розумію, що сама винна. І навіщо тільки вибрала цей факультет? - вона з відчаєм зітхнула. - Уже не раз думала кинути навчання, але для моїх батьків це буде справжньою катастрофою! Розумієш, вони в мене прості люди.

- Так, я пам’ятаю, ти казала.

Дівчина всміхнулася.

- Ти не заперечуватимеш, якщо ми сядемо разом? Боюся, що сама я із завданням із гідродинамічної нестійкості не впораюся. Фізика плазми — це щось жахливе для мене! Якщо завалю, потім Хасханову ні за що не здам!

Я не заперечував і навіть звик, що на контрольних зі мною завжди хтось сидів. Зазвичай місце забивав найспритніший, один зі студентів, у кого справи з навчанням ішли неважно. Останні два роки таким «щасливчиком» частіше за інших виявлявся рудий Женька Самарський — довгий і худий хлопець, тямущий, але ледачий, і ми з ним непогано ладили.

Зараз він теж сидів поруч і, звичайно ж, обурився.

- Чого?! Чуєш, Клюквіна, ти взагалі довго думала?

Елла напружилася.

- А що?

- Нічого! По фейсу бачу, що секунди дві. Думаєш, якщо я рудий, то тобі можна нахабніти? Морозов друзів не зраджує, ясно?! Іди он, до Гавриленка сідай, нехай він тобі на хліб подає, а тут місце зайняте!

Мені й справді було незручно. Але не перед Женькою, а перед Еллою за його грубість.

Не знаю, хто як, а я тут точно нікому не належав і нікому не був винен. Тим паче Самарському.

Стягнувши зі стільця рюкзак, сердито глянув на приятеля й перейшов за останню парту — він тільки плечима знизав. Елла тут-таки схопила сумку й сіла поруч. Шепнула радісно, коли всі затихли, бо в аудиторію зайшов викладач:

- Дякую, Антоне! Ти — справжній друг! І такий чудовий!

- Будь ласка, - відповів, розуміючи, що на контрольній мені доведеться нелегко, але присутність дівчини приємно зігрівала кров і викликала усмішку. - І не ображайся на Женьку, - попросив, - він нормальний хлопець. Просто… не знаю, що на нього сьогодні найшло.

Елла з розумінням усміхнулася й обережно стиснула під партою мою долоню тонкими прохолодними пальцями.

- Та все гаразд, я розумію. Рустам Ільмирович кого хочеш дістане!

За розкладом «Обчислювальна фізика» у групи стояла двома парами. На першій пройшла контрольна, а на другій Хасханов узявся розмірковувати вголос про моделювання фізичних явищ і розвиток технологічного процесу. Точніше, про зв’язок одного з іншим і загальну користь для науки. Я давно цікавився квантовими розрахунками атомів і молекул, вивчав тему самостійно, а тому з чистою совістю вже пів години косився на Клюквіну, роздумуючи над тим, чи є в мене шанс запросити її кудись?

З кожною секундою сміливість росла, серце стукало все сильніше, а дівчина здавалася дедалі симпатичнішою. Чомусь я був упевнений, що цього разу вона мені не відмовить і погодиться. Адже залишилася ж вона сидіти зі мною і другу пару!

Я вже збирався було запитати її, що вона робить у суботу ввечері, і навіть окуляри поправив для серйозності, як раптом мене відволік власний телефон.

Мобільний одне за одним прийняв три вхідні повідомлення, збивши мене з думки й змусивши відкрити месенджер.

Нюша Тихуша: Привіт, Антоне! Не знаю, як у тебе, а в мене сьогодні ранок — повна дупа!

Почуваюся дурною товстухою.

(Із двох рецензій голосую за роман Берджесса. Хоча обидва романи хороші!)

Антон Морозов: Привіт, Нюша. У мене все чудово. Що так?

Ви, дівчата, схильні перебільшувати. Може, вся справа в настрої?

(І все ж, чому Берджесс? Обґрунтуй)

Нюша Тихуша: вся справа в тому, що тебе не хвилює моя зовнішність, і це плюс.

А ще в тому, що ти хлопець і відповідаєш мені. Це доводить, що я не пусте місце і зі мною цілком можна спілкуватися. Насправді я цілком симпатична — як для товстухи, звичайно.

(Мені подобається його літературний мат. Хоча… який він, до біса, літературний? Це ж Берджесс! Х-ха! Ну, і в його романі багато особистого — це підкуповує.)

Антон Морозов: Що стосується ранку — не поспішай засмучуватися. Ще не вечір, і все може змінитися.

Нюша Тихуша: Навряд чи, але я волію робити висновки й будувати підступні плани. А ще писати різну дурню розумним хлопцям(

Вгадай, що мені зараз захотілося перечитати?

Антон Морозов: «Війну і мир»?

Нюша Тихуша: Бгг. Не смішно! Не вгадав. Бріджит Джонс. Мені бракує її оптимізму.

Як шкода, що ти не читаєш романтичні історії! У них правди життя іноді більше, ніж у словах класичних героїнь.

Антон Морозов: Не читав.

Нюша Тихуша: Кошмар! Скоро з тобою буде зовсім нічого обговорювати! Ти станеш таким самим нудним і скучним, як іржава петля на старих дверях, яка ріже слух і яку всім хочеться якнайшвидше захряснути! Тож, якщо збираєшся мені заперечити, навіть не починай!

Схоже, в моєї віртуальної знайомої й справді барахлив настрій, і я поспішив запитати:

Антон Морозов: Щось сталося?

Зазвичай Нюша не шукала слів у кишені, от і зараз тут-таки відповіла:

Нюша Тихуша: Об’єкт моєї симпатії сьогодні побачив мене, але навіть не привітався. І тепер я страшенно злюся! Утім, не бери в голову, мені не звикати. Я написала тобі тільки щоб переконатися, що існую. Мені це необхідно.

На це виявилося не складно відповісти, причому чесно.

Антон Морозов: Ти абсолютно точно існуєш, нерозумно сумніватися. Тобі просто не пощастило з об’єктом симпатії. Так буває.

Може, ти все-таки заведеш блокнот? Твій об’єкт точно не ідеальний, це я тобі як хлопець кажу. Інакше він давно розгледів би, яка ти цікава людина.

Нюша Тихуша: Він ідіот! Але наскільки було б простіше, якби я йому сподобалася. Чому хлопці не цінують те, що саме йде їм у руки?

Антон Морозов: Напевно, тому, що чоловіки за природою мисливці. Вони цінують свої зусилля й пишаються здобиччю.

Хочеш, можемо зустрітися й поговорити? Якщо зможу, я буду радий тобі допомогти.

Нюша Тихуша: Ні. Це виключено! Не хочу й на твоєму обличчі побачити розчарування.

Антон Морозов: Мені абсолютно байдуже, як ти виглядаєш. Я не суджу про людей за зовнішністю. До того ж є одна дівчина, і я подумую…

Нюша Тихуша: О-у! Про що? Це цікаво…