"Один постріл" - новинка / візуалізація

Головна героїня Мирослава Давиденко — українка, яка приїжджає до Копенгагена, однак в аеропорту її зустрічає не сестра, а поліція. Міра дізнається про смерть старшої сестри.

Мирослава бореться між відчаєм, ненавистю і бажанням помсти, між прагненням справедливості і страхом остаточно втратити себе. Даніель, полісмен, стає тим, хто допомагає їй знайти опору, підтримку та силу, коли вона сама вже не здатна стримувати емоції.

Уривок до книги "Один постріл":

— Хочу почути твій крик! — неочікувано промовив.

— Що? — оглянулася та витріщила очі.

— Міро, кричи! Нехай весь негатив та дурні думки, які приходять у твою милу голівку, пройдуть. Кричи так, ніби від цього залежить твоє життя!

Даніель дивився прямо на мене. З кожним його словом я ще більше дивувалася.

— Ти не вмієш стримувати емоції. Твій настрій мінливий. — Я ще й досі витріщалась на Даніеля, а він продовжував говорити: — Вчені вважають, що інстинкт кричати від болю був потрібен людині під час еволюції для того, щоб попереджати про небезпеку. Останні ж дослідження показали, що криком людина намагається відволіктися від відчуття болі.

Я закуталася в його спортивну куртку та намагалася зібрати волосся, яке стало ще більш скуйовдженим від вітру. Даніель забрав декілька пасм з обличчя та зосереджено поглянув на мене. Я не розуміла, як мені поводитися! Що говорити?

Даніель бачив моє сум’яття. Підійшов ближче, обійняв за спину та поцілував у чоло. Я заплющила очі, насолоджуючись його присутністю поряд.

— Міро, не бійся, — прошепотів на вухо.

Я відчула його дотик. Це було приємно.

— Ти таким чином намагаєшся допомогти мені? — дурне питання. Міро, що ти несеш? Нічого розумнішого не могла придумати?

Даніель хмикнув. Я відсторонилася від нього та закрутила волосся позаду.

— Мирославо, я дійсно хочу тобі допомогти. — Поклав руки в кишені куртки. — Я вже говорив, що тобі варто повернутися додому. Це не твоє місце. Тут тебе чекає лише почуття ненависті, бажання помсти та сльози.

Відійшла на крок від Даніеля. Мій погляд став прикутим до краєвиду. Думками поринула далеко-далеко... на батьківщину.

Можливо, Даніель дійсно правий? Мені потрібно повернутися додому? Але я не можу. Думка про Джері, про вбивство сестри розвіяли мій спокій. Я почала злитися. Тяжко дихала й, не витримавши напруги... закричала! Заплющила очі й знову закричала. Кричала до тих пір, доки горло не почало боліти. Доки сльози не потекли по щоках. Впавши на коліна, затремтіла й важко почала дихати.

— Молодець. — Він підняв мене й обійняв за плече. — Краще стало?

— Не знаю, — чесно зізналася й підняла голову до неба.

Візуалізація: