Подарунок

I'm the slow dying flower

Frost killing hour

Sweet turning sour and untouchable ...

— Natalie Merchant, «My Skin»

ДОЛОРЕС

2005 рік, мені сім років

В ігровій було так тихо, що було чутно, як хом’ячок Лимонад жує капусту. І як б’ються об скло листя, що падають за вікном. І як б’ється об зуби та дзвенить карамелька в мене за щокою. Я завмерла посеред кімнати, раптово помітивши предмет, якого тут не було вчора. Коробка. Велика, картонна, перев’язана жовтим бантом, такі з’являються в домі тільки на Різдво. І на мій день народження. І коли приїжджає бабуся. І в них завжди є подарунки!

Я підбігла до коробки й зазирнула в неї…

Скільки себе пам’ятаю, завжди любила тварин. У мене жив хом’ячок. І два зайчики в клітці у дворі. Рибка-півник яскраво-синього кольору в круглому акваріумі, який стояв у спальні. І гігантський равлик, якого назвали Лоллі-Льодяник і поселили на кухні у великому прозорому контейнері.

Але маленького ведмедя в мене ще не було!

Пухнастий, товстолапий, із бурою шерстю, білою грудкою і маленькими вушками — адже це ж він! Сидів у коробці, обнюхував картонні стінки й дивився на мене великими карими очима.

Мені заборонено залишати ігрову кімнату, але хвиля захоплення всередині підіймалася дедалі вище й вище, поки не затопила остаточно. Ноги самі розпрямилися в колінах і понесли до дверей, руки схопилися за ручку й відчинили двері, рот розкрився й закричав:

— Мамо! Тато!

Я кинулася сходами нагору, у батьківську спальню. Так швидко, що навіть моя няня не змогла б мене зловити. А бігає міс Розі ой як швидко!

— Долорес! Долорес! Зупинись! — закричала няня й побігла за мною. Сходинки затремтіли під вагою її кроків.

Я увірвалася в спальню батьків і побігла до ліжка. Мені хотілося обійняти маму й батька так сильно, як тільки змогли б руки. Хотілося виплеснути на них весь захват і вдячність. Адже це вони подарували мені ведмедика! Це вони знайшли його в лісі й принесли додому! Я усміхалася, я сміялася дзвінко, наче дзвіночок, але на обличчі мами, яка щойно прокинулася, не було відповідних веселощів.

— Долорес, стій! Не можна! — закричала вона, витягнувши вперед руки.

Батько, що спав поруч із нею, різко сів на ліжку, але й він прокинувся занадто пізно, щоб зупинити мене. На цілу мить пізніше.

Я і раніше чула такі окрики: «Стій! Зупинись! Не чіпай!» — і завжди завмирала на місці, бо мене так привчили. Це стало майже рефлексом. Але тільки не цього разу. Моє щастя було надто велике, і воно наповнило мене такою швидкістю та силою! Я злетіла на ліжко, обхопила маму за шию — міцно-міцно — і притулилася губами до її щоки.

Мама не хотіла цілуватися, вона відсахнулася, я втратила рівновагу, і ми обидві звалилися на ліжко, у простирадла, пропахлі лавандою. Матрац прогнувся під нами, а потім підкинув у повітря.

— Там ведмедик! У коробці! Внизу! — закричала я. — Справжній!

Але мама немов не почула, вона вивернулася з моїх обіймів і різко поставила на підлогу — біла від жаху.

— Емі, викликай швидку, — скомандував мій батько, накриваючи мене ковдрою і піднімаючи в повітря. Я брикалася й радісно верещала, усе, що відбувалося, здавалося мені якоюсь новою веселою грою. Якби не міс Розі, яка плакала у дверях, і зовсім не веселі голоси батьків.

Батько так різко відчинив двері у ванну, що я злякалася. Кахель був такий холодний! Пахло милом і вологою.

— Я не хочу митися! — обурилася я. — Я хочу гратися з ведмежам!

— Ох, Долорес, — застогнав батько, розгортаючи ковдру. Йому допомогла підоспіла няня. Її руки тряслися, коли вона розстебнула мою піжаму.

Вода не встигла нагрітися, але дорослі не бажали чекати. У мене вдарив сніп крижаних струменів, і я завищала від жаху.

У ванну влетіла мама: волосся розпатлане, обличчя сіре, безкровне, у руках валізка з ліками. Вона подивилася на моє перекошене від переляку обличчя й сама почала плакати.

— Мені холодно! — плакала я.

— Потерпи, Лорі, зараз вода стане теплішою…

Мене ретельно намилили й вимили, потім почали поливати руки й обличчя якимись спреями, що огидно пахли. Очі почали сльозитися від образи й різкого хімічного запаху, але… щось у моєму тілі почало турбувати набагато сильніше, ніж крижана вода й запах ліків. Руки — вони почали горіти. Щока — їй ніби вліпили ляпаса. Губи — оніміли й почали кровоточити: я відчула присмак крові в роті.

— Ральфе, визирни, здається, швидка приїхала! Лорі, крихітко, ми їдемо в лікарню.

— Але я хочу гратися з ведмедиком! — вигукнула я, відчуваючи, як по підборіддю тече щось тепле.

— Скоро, дуже скоро ти пограєшся з ним.

— Завтра? Обіцяй! — випалила я, задихаючись.

Повітря навколо раптом стало зовсім мало, у грудях стало так важко, ніби в легені насипали піску.

— Завтра, — сказала мама, дивлячись на мене широко розкритими очима зі злиплими від сліз віями.

Вона сказала неправду. Ведмедика я побачила знову тільки за місяць. Коли затягнулися сильні опіки на руках і обличчі. Губи гоїлися найгірше. Знадобилася операція, щоб відновити шкіру, — ціна, заплачена за поцілунок.

***

Моя улюблена няня звільнилася. Батьки вмовляли її залишитися, але потрясіння було занадто великим. Здається, це п’ята няня, яка не витримала тягаря складного догляду за такою незвичайною дитиною. Замість неї прийшла якась інша дама, повна, кругла й рожевощока. Вона була схожа на велику надувну іграшку — здавалося, якщо ткнути її голкою, то вона здується й полетить. Мама без кінця інструктувала нову тітку щодо того, як доглядати за мною. Наче я була чарівним звіром, за яким потрібен особливий магічний догляд.

— Мелісо, ми дуже сподіваємося, що ви впораєтеся. Наступна помилка може коштувати надто дорого. Це питання життя й смерті. Дотик до інших людей — гірше, ніж дозволити дитині доторкнутися до розпеченої камінної решітки.

— Місис Макбрайд, я підійду до справи з усією відповідальністю, — сказала пані, перегортаючи сторінки великої теки, яку розклала перед нею мама.

— Минулого разу Долорес просто втекла з ігрової та попрямувала в нашу спальню, а я не замкнула двері. Не припускала, що вона може ось так узяти й увірватися. Раніше такого ніколи не траплялося. Я була неодягнена, а Долорес виявила вранці подарунок від бабусі й була надто збуджена, щоби пам’ятати про правила. Звісно, вона знає, що їй не можна торкатися інших людей. Хіба що на них кілька шарів одягу, рукавички й немає оголених ділянок шкіри.

— Ми вже поставили замки на всіх внутрішніх дверях у будинку, замикайте ті кімнати, де вона грається, — сказав батько, який стояв тут же, похмуро дивлячись у вікно.

Я слухала краєм вуха розмови дорослих, але мені було не надто цікаво. Ведмежа заволоділо моєю увагою. Взагалі-то це був не ведмідь, тому що він гавкав! І в нього виявився хвіст бубликом — минулого разу я просто не встигла розглянути.

— Мамо, це цуценя! — закричала я.

— Здорово, люба. Іди сюди.

Я прибігла до мами разом із цуценям — воно було величезне, важке й смішно покректувало на кожному кроці. Мама міцно обійняла мене, притискаючи до грудей. Цього разу на ній був жакет із високим коміром, і ґудзики були застебнуті до самого підборіддя. І вона, як зазвичай, одягла латексні рукавички, через що руки здавалися пластмасовими, гладкими, як у моїх ляльок.

— Ти придумала йому ім’я?

— Так! Я назву її Гейзелнат! Тато сказав, що це дівчинка!

— Чому Гейзелнат?

— У неї очі, як лісові горішки, і вона солодка, як горіхове печиво, і пахне «Нутеллою»!