Подарунок

— І ще в коридорі хтось наклав цілу купу «Нутелли»! Пахне не дуже, — зауважив хтось.

— Сейдж!

Я ще не встигла побачитися з ним після того, як повернулася з лікарні. Він був у школі, а тепер нарешті приїхав.

— Сейдж! — я кинулася до хлопчика із солом’яно-русявим волоссям і сірими очима. Він розкрив руки для обіймів. На його долонях не було рукавичок, сорочка була розстебнута на грудях. Смугаста шкільна краватка повисла через плече змійкою.

— Лорі! — усміхнувся він, підхопив мене й закружляв у повітрі. — Ти вдома!

Сейдж поцілував мене, його губи пригорнулися до мого носа, і я засміялася від почуттів — найсвітліших і найніжніших, які тільки може відчувати дитина. Йому було вже дванадцять, і він був найкрасивішим хлопчиком на землі, хоча, зізнатися, я не надто багато бачила хлопчиків. І він ніколи-ніколи не відштовхувався, яо мені раптом хотілося обійняти його. І цілував мене, коли хотів, чого мама й тато ніколи не робили. Він — єдина людина на Землі, чиї дотики не залишали на мені опіків і не завдавали болю.

— Усе гаразд, це Сейдж — брат Долорес. Вони сумісні, — пояснила мама новій няні. — Він тут єдиний, на кого в неї немає алергії.

***

Я була позбавлена всього того, що даровано звичайним дітям: школа, спілкування з однолітками, екскурсії, подорожі, ігри, обійми, долонька в долоньці, одне печиво на двох.

Діти мають звичку торкатися одне одного, обійматися, битися, мінятися одягом і ділити їжу. Усе це могло вартувати мені життя. Тому освіту я здобувала вдома, під наглядом батьків. З репетиторами, одягненими у свіжі халати й рукавички. І спілкувалася тільки з батьками, Сейджем, нянею і дорослими людьми, яким не спаде на думку запропонувати мені доїсти свій сендвіч або помінятися одягом.

Мене оточували ідеально чисті речі. Усе, до чого я торкалася, не повинно було контактувати з потом і жиром інших людей. Я постійно носила рукавички й закритий одяг. А про технологію приготування їжі для мене можна було б написати цілий трактат. Посуд мав бути ідеально чистим, кухар працював у масці, і їла я завжди одна. Щоб випадково не переплутати й не взяти зі столу те, що мені не призначалося. Іноді їжу мені готував Сейдж, і потім ми їли її разом за одним столом — о, трапези з ним були моїми найулюбленішими! Тільки завдяки братові моє життя не перетворилося на життя Рапунцель. Ми спілкувалися, дивилися кіно, разом грали з Гейзел, належали одне одному.

А які моторошні ревнощі переповнювали мене, коли до нас у гості приходили його друзі-хлопчаки. Або гірше того — дівчата. Я не відчувала жодного інтересу до інших дітей, а якщо в мені й прокидалися крихти цікавості, то їх одразу змітав на своєму шляху ураган заздрості та злості. Вони претендували на мого Сейджа! Вони чіпали його, плескали по плечу, штовхали в бік, обмінювалися іграшками, їли картоплю з однієї тарілки!

«Лорі, йди до нас! — не раз пропонував мені Сейдж. — Тебе ніхто не чіпатиме, я попередив їх, що не можна».

Але приєднатися до них означало примиритися з їхніми зазіханнями на те, що було моїм. А миритися я не збиралася. Я хмурилася, голосно стукала п’ятами по сходах, замикалася в кімнаті й ламала іграшки: висмикувала волосся в Барбі й руйнувала побудовані з Лего замки.

Батьки думали, що моя деструктивна поведінка — результат нестачі спілкування з однолітками. Дотримуючись усіх запобіжних заходів, вони почали приводити в дім дітей близьких друзів. Але я не хотіла гратися ні з ким, крім Сейджа. Чужі діти лякали мене, вони тягнули руки до моїх іграшок, займали багато місця, говорили занадто голосно, дивно пахли. А неможливість накинутися на них із кулаками та прогнати вселяла в мене бридке відчуття безсилля. Однаково, що у ваш дім привели б чужинця, а вас прив’язали до батареї та сказали: «Терпи, поки він не піде».

Дійшло до того, що поява в домі інших дітей почала викликати в мене жахливі істерики й напади паніки, та батькам нічого не залишалося, як тимчасово зупинити план моєї соціалізації.

— Напевно, варто почекати, поки вона не стане трохи старшою, — запропонував батько. — Зрештою, нам нікуди поспішати.

— Або відмовитися від соціалізації взагалі, — схлипнула мама. — Ральфе, кого ми обманюємо? Що ми намагаємося їй нав’язати? Інтерес до інших людей, з якими вона не зможе як треба спілкуватися? Яким вона буде смертельно заздрити, коли зрозуміє, як багато дано їм і як мало їй?! Я з жахом думаю про той день, коли вона усвідомить, що не зможе жити повним життям, вийти заміж, завести сім’ю…

Я слухала все це під дверима. Прийшла на кухню посеред ночі попити й стягнути що-небудь смачне з холодильника. Але на кухні були батьки, знову говорили про щось, чого я не розуміла, сперечалися, плакали… Як же все це мені набридло!

Я увійшла на кухню з безтурботним виглядом, човгаючи по підлозі капцями-зайцями, і попрямувала прямо до холодильника. Мама тут же замовкла, а тато награно вигукнув:

— Це хто в нас не спить?! Маленький зайчик?

Я відчинила холодильник, відщипнула собі кілька великих шматків марципана, повернулася до столу й залізла до тата на коліна.

— Чому це я не вийду заміж? Я вийду, — сказала дуже серйозно. — За Сейджа.

Мама відвернулася до вікна, її плечі тряслися. Мені здавалося, що вона сміється. Тільки через багато років, згадуючи цей вечір, я зрозуміла, що вона беззвучно плакала.