Здрастуй, світ. Мене звати Долорес

Пластика губ все-таки знадобилася: мене вже записали на візит до хірурга. Також довелося видаляти лазером шрами на обличчі — а ось це було все одно, що з роєм бджіл цілуватися. Ще пару тижнів у бинтах, з обпаленими шматками шкіри. Тепер я знала, що відчувають жертви косметичної хірургії: твого обличчя в тебе не буде. Буде інше, і тобі з ним жити.

— Як це, містер Лайонс, повертати жінкам втрачену красу? — запитала у свого пластичного хірурга. Він зовсім молодий, тридцять із гаком. На губах у нього грала усмішка, і в очах теж. Напевно, смішно було бачити шістнадцятирічну, яка ставить такі запитання.

— Мабуть, мені це подобається, Долорес, — відповів він, мружачи карі очі.

— Відчуваєте себе богом?

— Хіба що зовсім трішки, — хмикнув він, повертаючи моє обличчя з боку в бік.

— До речі, не намагайтеся особливо. Мені байдуже, який я матиму вигляд. Мені нікого буде спокушати красивим личком.

— Господи, що я бачу?! Дівчину, якій усе одно, що буде з її обличчям! — жартівливо вигукнув він.

— Я серйозно. У мене рідкісна форма вродженої алергії на молекули жиру, поту та інших біологічних рідин інших людей. Усе це — я вказала на своє обличчя — результат звичайних поцілунків. Хлопець просто поцілував мене…

— Я заглядав у твою історію хвороби… Дуже шкода, Долорес, дуже шкода. Але знаєш, що? Від мене ти все-таки підеш красунею. Станеш кращою, ніж була.

— Даремно старатися будете.

— А раптом не даремно? Прогрес не стоїть на місці. Сьогодні ми вміємо лікувати хвороби, від яких учора вмирали. А що як завтра знайдуться ліки й від твоєї алергії?

Я тільки головою похитала. Мені було що заперечити:

— Більшість ліків винаходять тільки для того, щоби потім їх продавати. Що рідкісніша й унікальніша хвороба, то менша ймовірність, що якийсь дивак захоче винайти від неї ліки, викинувши мільйони доларів на дослідження й винахід препарату… Люди з рідкісними синдромами й хворобами ніколи не дочекаються ліків. Будь-який препарат — це бізнес-проєкт насамперед і має хоча б окупити витрати на його створення. Але у випадку з рідкісними хворобами — це все одно, що влаштовувати пишний банкет із лобстерами та шампанським, на який зможе прийти лише пара волоцюг.

Містер Лайонс відклав олівець, яким робив позначки в історії моєї хвороби, і терпляче сказав:

— Ти дуже розумна, Долорес. У тому, що ти кажеш, звісно, є своя правда, але особисто я вірю в те, що не все у світі вирішують потенційні прибутки. Є благодійні організації, які можуть спонсорувати дослідження твоєї хвороби, є вчені-ентузіасти, є дива, зрештою…

— Я не вірю в дива.

— Але вони трапляються! Учора я виграв сто євро в лотерею! — хихикнув доктор Лайонс. І вже серйозно додав:

— Слухай, а ти не хотіла б почати вести свій блог, Долорес? В Інстаграмі, наприклад, або у Фейсбуці. Розповісти всьому світу про свою хворобу, про те, як живеш, перед якими труднощами постаєш. Ти дуже розумна й смілива. Ти змогла б не тільки привернути увагу громадськості до людей із рідкісними генетичними порушеннями, а й, можливо, знайти собі подібних.

Моє внутрішнє звірятко насторожилося, підняло ніс і заворушило вусами.

— Ти зрозуміла мене, так? Я постараюся, щоб звідси ти пішла такою ж красивою, якою була до… того самого хлопця. А ти постарайся не впадати у відчай. До речі, щодо шраму на грудях: моя асистентка призначить тобі новий візит на…

— Залиште. Я не хочу його прибирати…

— Упевнена?

— На всі сто.

Зазвичай люди позбавляються шрамів, тому що зі шрамами пов’язані погані спогади. Але що якщо шрам — нагадування про щось прекрасне?

***

Того ж вечора я завела собі обліковий запис в Інстаграмі та виклала туди свою першу фотографію і перше повідомлення.

«Здрастуй, світе. Мене звати Долорес, і в мене рідкісне аутоімунне порушення, яке змушує клітини мого імунітету працювати не так, як вони мають працювати.

Зазвичай імунна система захищає нас від небезпечних і чужорідних елементів. Так-так, приходить імунна "поліція" і стріляє розривними кулями по "злочинцях".

Але іноді імунітет приймає за ворогів цілком нешкідливі речовини, та ще й реагує на них так бурхливо, що перевищує всі межі "допустимої самооборони". "Поліція" дістає не пістолет, а гранатомет і починає стріляти з нього на всі боки. Організм пошкоджує власні тканини, спричиняє набряки, висип і проблеми з диханням. Він так сильно прагне знищити алерген, що готовий разом із ним знищити й себе. Це вже не поліціянт, а натуральний терорист-смертник! Саме ця агресивна відповідь на елементи довкілля й називається алергією.

Люди можуть відчувати алергію на все, що завгодно, окрім дистильованої води: на горіхи і яйця, на пилок і кліщів, на рибу й пух. Але мій організм приймає за "ворогів" біологічні рідини інших людей: піт, кров, слину. Розпізнає найменші відмінності в молекулах — і починає атаку. Причому жорстоку.

Простіше кажучи: я вкриваюся набряками, ранами й можу померти від больового шоку, якщо хто-небудь зачепить мене.

Весело, так? Я не можу поцілувати хлопця, обійняти батьків, їсти попкорн з однієї миски з подружкою. Я — недоторканна. Чи складно бути мною? Дуже. Іноді хочеться померти. Тим паче, що це легко — потрібно просто кинутися кому-небудь в обійми.

Але потім я згадую про людей, які люблять мене, і про те, що вже якщо зовсім притисне, то померти я завжди встигну. І ще я думаю, що у світі стільки речей, чудес і можливостей, які так шкода втрачати.

Я хочу, щоб Господь Бог на тому світі запитав мене: "Що ти встигла зробити за своє життя, Долорес?" І тоді я почну перераховувати — і цей список буде таким божевільним, що Бог плескатиме себе по колінах і реготатиме.

"Я подорожувала, вела блог, раділа й любила, я побувала там, там і навіть там! Я зустріла його, її та навіть їх! Я робила це, це й ось це! І навіть, — додам пошепки, — встигла поцілувати хлопця!"

І на цих словах Бог тут же підстрибне на своєму троні й вигукне:

— Навіть це, Долорес Макбрайд?!

— Так! — розсміюся я.

— Ну ти даєш! — скаже Він.

— Ага! — скажу я.

— Ось уже хто не даремно життя прожив!

Приблизно так усе й буде! Мені буде, чим повеселити старого. Я не з тих, хто легко здається. Просто здатися — це не про мене».