Мисливці за правдою

У мій Інстаграм ніхто не заглядав. Світ був занадто величезний, щоб звернути увагу на історію однієї людини. Однаково, що змусити джунглі слухати тріпотіння крил одного маленького метелика. Я потихеньку розповідала свою скромну історію між кошенят, світських пліток і світлин салатиків, а в підписниках у мене були тільки Сейдж, бабуся й мама.

А потім, приблизно через пів року, сталося щось дивовижне. Хтось із ніком Craig_007 написав мені в Інстаграмі: «Долорес, ти класна! Знаю, що тебе не можна обіймати, тому шлю тобі віртуальні обійми!»

Я і моя сім’я були першими у світі диваками, які відсвяткували коментар в Інстаграмі вечерею в ресторані.

Що стосується людей, мені подібних, — чесно кажучи, я і не думала знайти когось. Адже всі ці роки я вважала себе унікальною. Однак одного чудового дня я побачила лист у своїй електронній скриньці.

«Долорес, я ледь в це вірю, але, здається, ми знайшли одне одного. У мене такий самий діагноз, як у тебе (далі автор листа зробив три помилки в діагнозі). Можливо, зустрінемося де-небудь і вип’ємо кави? (Кава? У кав’ярні? З нестерилізованих горняток? Друже, ти впевнений?) Я живу недалеко від Атлона, можу приїхати. Чекатиму на відповідь! Жодних обіймів, обіцяю! (Збентежений смайлик). Аарон».

Здається, ще ніколи в житті я не стрибала так високо. Ми домовилися, що зустрінемося в кав’ярні Costa, і завадити мені прийти туди зміг би тільки перелом ноги. Або Сейдж. Він очей із мене не спускав після того випадку.

Але Сейджу я говорити не збиралася.

***

Аарон — невисокий, щуплий хлопчина в низько насунутій кепці та витертій джинсовій куртці — не тільки запізнився, а й ще з’явився не один, а в компанії двох інших хлопців. Вони швидко знайшли мій столик і, замовивши собі по чашці кави, шумно розсілися навколо.

— Привіт, Лорі! — Аарон простягнув руку — руку без рукавички! — і я втупилася на нього в німому подиві. Він що, з головою не дружить?

Руки я не дала.

— Це Зак і Рорі, — представив він своїх приятелів, і ті по черзі кивнули.

— Привіт, — пробурмотіла я.

— Чесно кажучи, я не думав, що ти прийдеш.

— Чому?

— Ну знаєш, люди, такі як ти… як ми… зазвичай уникають спілкування.

Один із друзів Аарона не стримав посмішки, але тут же її сховав.

— Угу, — кивнула я, дивлячись, як Аарон відсьорбує каву з нестерилізованого горнятка. — У тебе, напевно, легша форма?

— Та ні, така сама, як у тебе, — знизав плечима він. — Усі симптоми ті самі: опіки, тощо.

Я знову помітила посмішки, що зачаїлися на обличчях цих хлопчаків, і нарешті запідозрила недобре.

— Якби в тебе була така сама алергія, як у мене, Аароне, то ти зараз уже лежав би на підлозі із закривавленим ротом, корчачись від болю: якби офіціантка торкалася чашки, то її слід зірвав би твій алергійний механізм, як індіанець черокі зриває скальп зі своєї здобичі.

Аарон переглянувся з приятелями, а потім ніяково захихотів, зовсім, як дівчисько.

— Ну, так, можливо, у мене трохи легша форма, ніж у тебе. Не до такої міри. Мені пощастило, що я підхопив не дуже серйозний штам.

— Цю хворобу не підхоплюють, — процідила крізь зуби я. — Це аутоімунна хвороба. Порушення роботи твого імунітету. Вона зумовлюється генетичними чинниками: наприклад, вродженими мутаціями.

Аарон стрибнув зі сміху й ляснув Зака по плечу.

— Це все розіграш, так? — я, нарешті, втратила терпіння. — Ти не хворий нічим таким.

— Як і ти, — заявив мені Аарон. — Бачиш…

Він присунув стілець до мене ближче.

— У нас із Заком і Рорі є свій канал на Youtube — «Мисливці за правдою», може, чула? — де ми виводимо на чисту воду всяку голоту. Розшукуємо якусь красуню, яка заявляє, що живиться енергією сонця, вичікуємо слушний момент і фоткаємо, як вона запихається гамбургерами в МакДональдз. А фотки викладаємо в себе. Відшукуємо якогось пройдисвіта, який збирає гроші на операцію дитині, і доводимо, що ніякої дитини в нього немає.

— Ми — дуже скандальний проєкт, — додав Рорі, витріщаючи очі.

— Люди мають відповідати не тільки за дії в офлайні, а й за брехню в мережі, — закінчив Зак.

— Я не належу до них.

— Ти теж збираєш гроші.

— Добровільні пожертви на дослідження.

— О так. Угу. Ну, звісно, — заявили всі троє.

І тут Зак увімкнув камеру на телефоні й навів її на мене, а Аарон жваво присунув свій стілець до мене, щоб теж потрапити в кадр.

— Ця особа заявляє, що будь-які дотики до її шкіри спричиняють найсильніші опіки. Настав час перевірити, чи правда це.

Паніка, істерика, мої вени зараз лопнуть від адреналіну! Я схопилася зі стільця й відсахнулася вбік, але Аарон виявився спритнішим і схопив мене за руку. В одну мить він підняв рукав моєї куртки, обхопив передпліччя й рвонув до себе.

— Покидьок! — закричала я.

— Як бачите, — заговорив Аарон у відеокамеру, яка весь цей час знімала те, що відбувається. — Ще одна шахрайка, яка видає себе за людину з унікальною хворобою. Аби ви тільки несли свої грошики.

— Допоможіть! — закричала я, висмикуючи руку з його лап, але Рорі тут же схопив мене за край курки.

Мені на допомогу прийшов якийсь чоловік, який сидів за сусіднім столиком зі своєю супутницею.

— У чому тут справа? — він підійшов до Аарона й поклав руку йому на плече.

— Усього лише робимо світ кращим, — відповів той, бридко посміхаючись.

— Викличте швидку, — пробурмотіла я, схопившись за руку. — І мені потрібна вода.

— Гей, води! — гаркнув чоловік касиру за стійкою і витягнув телефон, щоб зателефонувати в лікарню.

— Не поспішай, приятелю, даремно будеш швидку ганяти. А ця негідниця зараз п’ятами заблищить, — хмикнув Аарон.

— Усе нормально? — нахилився до мене незнайомець: я навіть обличчя його не запам’ятала, такою була приголомшена. Поруч зʼявилися ще кілька стурбованих відвідувачів.

— Ні, — пробурмотіла я, закушуючи губу.

Біль від дотику прийде тільки через тринадцять хвилин, але душа вже боліла. Мисливці за правдою розсілися навколо, бридко посміхаючись. Відвідувачі дивувалися, чому я і далі сиджу на місці, якщо компанія цих типів мені явно неприємна. А я не могла поворухнутися від відчаю. Який сенс втікати? Тепер потрібно тільки чекати швидку й постаратися не доставити цим виродкам задоволення бачити мої сльози. У мене щось запитували, щось говорили, сунули в руки склянку води. А потім час вийшов.

Руку охопило невидиме полум’я. Частинки чужого поту й жиру вже розбудили демонів Стигмаліона.

— Гей, що ти тут знімаєш? — накинувся на Зака один із відвідувачів. — Вимикай телефон.

— Нехай знімає, пізно, — сказала я, акуратно знімаючи куртку.

Треба встигнути зняти її, бо лікарі не щадитимуть одяг на пораненому тілі: розріжуть його по шву й викинуть. А мені подобалася моя куртка. Її подарував мені Сейдж. Світло-блакитна, джинсова, з намальованими крилами на спині. Мій талісман, який уже безсилий мене врятувати.

— Дивись, що ти наробив, придурку, — сказала я, задихаючись. — Подобається?

Аарон побілішав, як полотно, дивлячись на мою руку, яка вже почала вкриватися пухирями в місцях дотиків. Зак і Рорі схопилися на ноги. Пухирі почали лопатися й кровоточити. Я заплющила очі й закричала від болю.

***

Гірша за людину, яка творить зло, тільки людина, яка творить зло, але водночас думає, що творить добро. Хлопці втекли з місця події, але пізніше їх все-таки знайшли. Свідків набралося задосить. Також до рук поліціянтів потрапив відеозапис, на якому «мисливці за правдою» не давали мені піти й хапали за руки.