Глава 2

Кіра.

Наш час.

 Мене розбудив холод. Він огортав своїм подихом, бризкав крижаними краплями, пронизував вітром до кісток. За холодом прийшов грім. Прокотився небом, жалібно задзвенів у шибках.
Я різко сіла. Розкати змінилися сліпучими спалахами. Довгі, від неба до землі, блискавки били одна за одною, перетворюючи ніч на день. Розчинені стулки вікна билися об стіну, натужно скриплячи.

Прокляття! Я ж знала, що буде гроза. Чому не зачинила вікно? Я навіть не пам’ятаю, як заснула. Просто вимкнулась. І це вже не вперше. І саме під час грози. Останнім часом зі мною творилося щось недобре. І це “щось” наштовхувало на дуже невтішні думки про власну неосудність.

Зітхнувши, я встала й підійшла до вікна. Босі ноги відразу загрузли в калюжі на підлозі. Мокра від дощу фіранка надувалась вітрилом, липла до тіла. Насилу впоравшись із вікном, повернулася до ліжка. Стягнула покривало й кинула на воду, що набігла. Усе одно ганчірки для підлоги в мене зроду не водилося. Кинула швидкий погляд на мовчазний телефон — дивно, Макс уже мав подзвонити — й пошльопала у ванну. Після гарячого душу жити стало трохи легше. Телефон задзвонив, коли я заплітала косу, а буря вже відносила грозу на захід.

Зав’язавши на голові червону пов’язку, взяла слухавку і, трохи помовчавши, сонним голосом відповіла:

— Привіт, — озвався напружений чоловічий голос. Дзвонив Макс. Я не помилилася. — У нас нове вбивство.

Неприємна новина, хоч і очікувана, викликала дивне відчуття. Щось змінилося за останню добу. Навіть почастішали дощі з грозами, нетипові для пізньої осені. Нічого доброго це не віщувало.

— Де? — спитала я, поправляючи пов’язку.

Отже, Стрілець знову вийшов на полювання. В іншому разі Макс би не подзвонив. Я співпрацювала з владою виключно у справі Стрільця — невловимого мисливця на ґвалтівників і вбивць. Макс Крейн, майор Служби безпеки, очолював групу професіоналів із різних відомств. Саме він запропонував мені співпрацю сім років тому.

— За тобою заїхати? — не відповівши, запропонував Макс. — Я поруч і міг би…

— Не міг, — відрізала я, застібаючи плащ. — Макс, ти ж знаєш, — зітхнула, трохи пом’якшивши тон, — я не люблю залежати від когось, тож якось сама. Куди їхати?

— Селище Промислове, біля клубу. Після переїзду ліворуч, повз вокзал у бік серпантину. Переїдеш міст — одразу за ним буде автобусна зупинка. Там повернеш праворуч, а далі дорога сама виведе, — навіщось уточнив він. Постійно забував, що ці місця я знала не гірше за нього.

— Буду за пів години.

Коли я дісталася місця чергового злочину, гроза вже стихла — лише набридливо мрячив дощ.

Промислове висіло над північною бухтою Інкарена — затиснуте між горами й серпантином, що звивався вниз до міста. І шлях до селища був не короткий.

Саме тому свій джип я залишила біля автобусної зупинки за мостом. Мені потрібно було налаштуватися на нову зустріч зі смертю, і прогулянка пішки разом зі свіжим повітрям якнайкраще цьому сприяли. Тим паче я відчувала: ця зустріч буде непростою. І справа була не в черговому трупі — до смерті я давно звикла. Тут було щось інше. От тільки що саме — зрозуміти не вдавалося. Залишалося сподіватися, що на місці все проясниться.

Із дороги я піднялася сходами, що вели у верхню частину селища. Петляючи між почорнілими деревами, здолала останню розбиту сходинку й вийшла просто до клубу, скоротивши щонайменше половину шляху, якби йшла дорогою.

Світлу двоповерхову будівлю розфарбовували миготливі вогні поліцейських машин, а периметр обтягнули сигнальною стрічкою, відділивши людей у формі від роззяв, що явно страждали на безсоння.

Вибравши момент, коли патрульний відволікся на перехожих, я переступила огорожу й помітила, як від’їжджає карета швидкої. І відразу пошкодувала, що запізнилася. Тіла я не побачила, картину злочину не оцінила. Доведеться чекати висновку патологоанатома і довіритися словам Макса.

А поки варто було знайти постраждалу.

Оглянувши переповнену машинами й людьми вулицю, я зачепилася поглядом за світлий мікроавтобус.

Біля зачинених бокових дверей курив фельдшер, поглядаючи в бік машини, що вивозила тіло. Він стеріг жертву до приходу слідчого, а отже, у мене була чудова можливість поговорити з нею без протоколу.

За кілька кроків я перетнула місце злочину й, вислизнувши з-під мокрої стрічки з торця будівлі, зупинилася навпроти медика.

Невисокий кремезний чоловік середнього віку намагався підпалити вже не першу цигарку — у калюжі під ногами плавало кілька зламаних цигарок. Різкими рухами він кресав запальничкою, з якої сипалися іскри, і нервово жував фільтр. Кожна спроба висікти вогонь дратувала його все більше. І в якийсь момент мені навіть здалося, що він або зжує решту цигарок, або відірве собі руку разом із запальничкою.

— Дозвольте, — запропонувала я.

Фельдшер здригнувся від несподіванки, ледь не випустивши з рота пожовану цигарку.

— А… Ви… — нерозбірливо пробурмотів він, відступаючи на крок.

— Перепрошую. Не хотіла вас налякати. Кіра Лист. Психотерапевтка.

Я простягнула руку для привітання. Іноді такий прийом допомагав вивести співрозмовника зі ступору, та й мені подобалося бути на рівних. Перше правило психотерапії — не ставити себе вище пацієнта. Тільки так можна розраховувати на відвертість.

— Вибачте, — оговтався фельдшер, міцно потиснувши мою руку. — Я просто…

— Трохи нервуєте. Це нормально. Дозволите? — кивнула на його стиснуту в кулак ліву руку.

— Будь ласка, — він знизав плечима і простягнув мені невелику блискучу запальничку.

Гарна річ була інкрустована коштовним камінням у формі хреста. Я трохи покрутила її в руці, перш ніж провести по рифленому коліщатку. Чирк — і вузьке полум’я спалахнуло над холодним металом. Чоловік здивовано подивився на мене.

— Як вам це вдалося?

— Трохи хитрості й магії, — лукаво підморгнула я.

Його губ торкнулася усмішка.

— Жартуєте…

Я лише знизала плечима.

— Вам подобається дивитися на вогонь? — великий палець легко ковзнув по коліщатку, і в темряві знову спалахнув маленький язичок полум’я. — Дихайте спокійно… так… ще раз… добре. Кожного разу, дивлячись на нього, ви думаєте про дім. Про м’який диван, чашку гарячої міцної кави, про тріск дров у каміні, про кохану дружину поруч. Ви згадуєте її усмішку і дитячий сміх…

Я говорила тихо, майже пошепки, спостерігаючи, як вирівнюється його дихання, як поволі розслабляються плечі. У темних очах лікаря тремтіло відбиття полум’я.

— Ви відчуваєте, як вогонь зігріває вас. Заповнює теплом кожну клітинку тіла. Вам стає легко й спокійно. Ви більше не нервуєте. Відчуваєте тепло?

— Так, — чітко відповів він, уже без напруги.

— Усе буде добре, — усміхнулася я, закриваючи кришечку.

Вклала в його гарячу долоню холодну запальничку і легко поплескала по плечу.

— Вітаю, у вас народилася донька. Чудова малеча… О, ледь не забула — я можу поговорити з постраждалою?

Приголомшений чоловік кивнув, відповідаючи на телефонний дзвінок. Напевно, дзвонила дружина — привітати новоспеченого батька з народженням третьої дитини. Про те, що він одружений, я зрозуміла з обручки на правому безіменному пальці. А все інше — і про двох синів, і про дружину в лікарні, і про ускладнення під час вагітності, і про те, що він давно мріяв про доньку — я прочитала в його думках, коли ввела його в транс.