Глава 2

Реакція на дзвінок була миттєвою — уривчасті, невиразні відповіді, тремтіння в колінах, розгубленість на зблідлому обличчі. Я навіть на мить подумала повернутися до нього й відповісти на запитання, що його мучили, але в фургоні мене чекала налякана дівчина, якій терміново потрібна була допомога. Я й так відволіклася на медика, хоча пройти повз не змогла б. Хорошим людям треба допомагати. А він був хорошим. Я це відчула.

Кинувши на нього короткий погляд, я легко прочинила широкі двері.

Усередині, на м’яких сидіннях, сиділа невисока дівчина.

На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Вона дивилася в тоноване вікно на метушню зовні. На крихкі плечі був накинутий вовняний плед, а міцно зчеплені пальці обіймали ноги, підтягнуті до грудей. Скло запітніло від її гарячого дихання, і спочатку я вирішила, що лікарі вже вкололи їй чималу дозу заспокійливого. Розчаровано похитала головою — під дією препаратів буде складно дістатися до травмуючих спогадів — і одним рухом розчинила двері.

І лише тепер, коли постраждала ніяк не відреагувала на мій шумний прихід, я зрозуміла, як сильно помилилася — справа була не в ліках. Дівчина не здригнулася, коли двері гучно відчинилися, дихання залишалося рівним. Вона не розтиснула, певно вже занімілі, пальці, щоб прибрати з обличчя розтріпане вітром волосся. Не скрикнула, коли я, перегнувшись через передні сидіння, увімкнула на повну магнітолу, що загуркотіла черговим хітом місцевого радіо. Дівчина нічого не бачила й не чула довкола. Навіть якби зараз у нас під ногами вибухнула бомба, вона б не ворухнулася.

Нічого приємного — постраждала перебувала у ступорі занадто довго. І якщо її досі ніхто не вивів із цього стану, моє втручання могло зашкодити. Але вибору не було — залишити її наодинці зі страхом було ще небезпечніше. До того ж це був не звичайний страх. У її стані відчувалося щось стороннє. Нелюдське. Я зосередилася — відчуття не зникало. Цікаво.

Обережно поклала долоню на її холодні пальці.

— Спокійно… — ледь чутно прошепотіла я. — Все добре…

Я прошепотіла слово сили, пришвидшуючи кровообіг, і за кілька ударів серця напружені руки безвольно опустилися на сидіння.

Із високого чобота дістала срібний браслет і витягла з нього свирту — довгу тонку голку, заряджену енергією грози й магічних каменів.

Свиртою я по черзі проколювала до крові пальці дівчини — там, де сходяться нервові закінчення — доки вона раптово не смикнула руку.

Оцінивши мене настороженим поглядом, вона напружилася, зібралася й відсунулася в куток сидіння, прийнявши позу готової до атаки мурани — невеликого пухнастого звіра, схожого на звичайну домашню кішку. Хижий примружений погляд, тонка лінія потрісканих губ, насуплені брови й вологе розпатлане волосся робили її схожою на приручену істоту арсі як ніколи.

Я недарма порівняла її саме з мураною — з ними мені доводилося стикатися не раз у минулому житті. Під час останньої зустрічі мурана поводилася так само агресивно, як і дівчина навпроти. Тоді мене врятувала лише магія — точна, вивірена, несподівана для її господині, хранительки лісу. Саме вона заспокоїла істоту і вберегла мене від отрути на кінчику довгого пухнастого хвоста.

Але зараз використовувати магію — не просто гіпноз чи легке втручання в свідомість, а справжнє чаклунство — було небезпечно.

По-перше, я не знала, як давні чари подіють на звичайну людську дівчину. А по-друге, боялася розбудити власних демонів — тих, від яких так довго тікала. І те темне, що причаїлося в її аурі, замасковане під звичайний страх, лякало невідомістю. Неприємно мати справу з тим, чого не розумієш.

Але вибору не було.

Зосередившись на чорній муті, що просочила кожну клітинку дівочої душі, я почала плести закляття. Ледь ворушачи губами, чітко вимовляла кожне слово давнього вірша, стежачи, як під силою думки й магії срібна свирта повільно здіймається в повітря.

Завмерши на мить на рівні наших очей, чорна голка поволі закружляла в магічному танці. Кров’ю, що залишилася на гострому кінчику, тонка ткаля вишивала в повітрі химерні візерунки. Червоні нитки обвивали свирту й зав’язувалися вузлами щоразу, як вона робила новий стібок. Вузлик за вузликом у такт закляттю спліталася руна. І коли вірш завершився, було зроблено останній штрих — легке пір’їння лягло на вузьке лезо. Руна сплелася.

Білий візерунок стрімко темнів. Так руна повертала невинній душі вкрадений спокій, очищала від злого й тривожного чаклунства, дедалі тугіше обплітаючи меч своїм пером, аж поки той не розчинився в повітрі. Мить — і руна згасла, замкнувши болісний страх разом із чорним закляттям у зелених пелюстках медальйона на моїй шиї.

Тугіше зашнурувавши чобіт, у який щойно сховала браслет зі свиртою, я перевела погляд на постраждалу. Вона й далі сиділа в кутку, кутаючись у плед. Тепер уже свідомо — спрацьовував інстинкт самозбереження і те, що на ній не було верхнього одягу.

— Привіт, — тихо сказала я, простягаючи дівчині плащ, який щойно зняла з плечей. — Я Кіра. Я тут, щоб допомогти тобі.

У світлих очах майнуло здивування. Вона, здається, не розуміла, навіщо я віддаю їй свій плащ.

— Він довго тримає тепло. Тобі зараз це потрібно, — пояснила я. — Візьми.

Дівчина нерішуче простягнула руку й узяла одяг. Важкий плед сповз із її плечей, на мить оголивши забруднене землею тіло без видимих слідів насильства. Дивно. Попередні жертви, а їх було чимало, поводилися значно спокійніше, хоча виглядали куди гірше. А ця брюнетка, що потонула в моєму плащі, фізично майже не постраждала. Зате різкі зміни її поведінки й та чорна муть у душі наводили на тривожні думки — хтось мене випередив. Хтось, хто володіє тим, що не під силу звичайній людині. Тільки чаклунів мені ще бракувало. Неприємні передчуття ставали надто реальними.

Я зітхнула й підсіла ближче. Дівчина вже трохи зігрілася і розслабилася, але все одно спробувала відсунутися.

— Не бійся. Я не зроблю тобі боляче, — м’яко сказала я, обережно взявши її за руку. — Все добре. Ти в безпеці. Дозволь мені допомогти.

Вона кивнула. Але напруження й недовіра стояли між нами стіною. Я її розуміла. Вона зараз не довіряла нікому. Кожен здавався загрозою.

— Я розумію, говорити зараз важко… — почала я спокійно, рівним голосом, — але…

Слова раптом застрягли в горлі. Я невдоволено похитала головою, а дівчина уважніше придивилася до мого обличчя. Що вона там побачила?

Я швидко оцінила себе: високі чоботи на підборах, чорний класичний костюм, нічого не зім’ято, не вибивається. Кремова блузка застібнута до кінця. Волосся в порядку, стрічка на місці. Нічого загрозливого. Я двома пальцями поправила затемнені окуляри й усміхнулася. Дівчина відповіла слабкою усмішкою.

— Добре. Тепер спробуй розслабитися. Заплющ очі…

Але ефект був протилежний — вона різко випрямилася, мов натягнута струна, і вирвала руку.

— Просто довірся мені, — м’яко торкнулася її зап’ястка. — Ну ж бо. Спробуй. Я допоможу.

Холодна долоня обережно повернулася в мою руку. Я кивнула, коли вона заплющила очі.

— Я знаю, ти боїшся. Уяви, що твій страх — це річка… Ти її бачиш… Темна, холодна вода… але вона вже не лякає… Вона тече… повільно… і переходить у мою долоню… Страху більше немає… тільки спокій… Ти відчуваєш як тепло наповнює тебе?

Вона ледь помітно кивнула.

— Добре. А тепер зроби глибокий вдих… — вона вдихнула. — І повільний видих…

Дихання вирівнюється. Контакт є.