2. Художниця

— Спізнююся, Ром, — на видиху піднялася і рушила в бік метро.

Дякувати постійним тренуванням  — дихання навіть не збилося і пролетіти ще кілометр дикою газеллю не проблема, якби не чортові калюжі під ногами.

— Я б підвіз, — буркнув ображено.

Зітхнула. Знову він за своє. Говорила ж сто разів, що я в житті не погоджуся взяти його в супутники. Та варто мені тільки один раз з'явитися біля універу на його шикарній тачці — стану темою для пліток номер один. Мені, звичайно, плювати на думку оточуючих, але особисто я воліла залишатися сірою непомітною мишею.

— Нічого, мені корисно. Я он в джинси сьогодні ледь влізла, а все твої круасани вранці. Ось перетворюся на бегемотиху, і ти виженеш мене з роботи. Так що, Ромо, давай наші стосунки залишаться суто між нами, добре?

— А у нас є стосунки? — пожвавився Роман.

У динаміці щось зашаруділо, чиркнуло. Зрозуміло, знову палить. Чергова невдала lovestory мого друга донжуана.

— Кава, шоколад і цигарка, — пирхнула, звертаючи за кут пошарпаної п'ятиповерхівки.

Розсудивши залишити без відповіді риторичне питання свого боса. Тим паче, що подібні діалоги давно стали звичними.

Над головою гримнуло і на мить квартал спалахнув яскравим світлом блискавки.

— Ти ж знаєш, Ластівка, краще за тебе нікого немає, — в тон мені відповів Ромка. — Навіть якщо ти перетворишся на бегемотиху. На дуже мокру бегемотиху, яка як завжди забула парасольку, — реготнув в ту саму мить, коли на мене впала перша весняна злива.

Я нічого не відповіла, кинула телефон в кишеню і з усіх ніг понеслася до заповітної червоної букви «М», що маячила попереду.

У вагон я влетіла абсолютно мокра. Ну як влетіла, мене підхопив живий потік чоловіків, жінок і дітей. Підхопив – і мене втиснуло в чиєсь міцне, явно чоловіче тіло. Носом врізалася в широке плече, затягнуте м'якою тканиною з ароматом морозного ранку у  хвойному лісі.

Такий до болю знайомий аромат, який жадали розгадати багато дівчат нашого університету, і не тільки студентки. Такий відповідний своєму господареві.

Повільно задерла голову і зустрілася з пронизливим синім поглядом, від якого сироти повзли по хребту, вимальовуючи химерну крижану композицію на шкірі.

Переді мною стояв Князь власною персоною. Ну як переді мною ... швидше поруч, дуже близько. Настільки, що дихати виявилося майже подвигом.

Спробувала відсунутися, але сильна рука тільки тісніше притиснула мене до міцного тіла професора.

— Ем...вітаю...Платон... — видихнула, відчуваючи себе загнаною в кут.

— Данилович, — послужливо підказав Князь Галицький, обпаливши гарячим диханням вухо. — І перестаньте тремтіти як горобець, Ластівка, я вас не з'їм.

— Я не...Тобто я…

Трясця. Я дійсно тремтіла і не зрозуміло, чи то від того, що промокла до нитки, чи то від близькості гарячого професорського тіла.

Тільки близькість ця несподівано схвилювала кожну клітинку мого мокрого тіла.

Хвилювали його очі, лукаво зіщулені під лінзами модних окулярів, яскраво-сині, точно води океану десь біля берегів Арктики. Хвилював його запах, що дурманив ароматом джина і затопив, здається обидва моїх легені. А його рука, що лежить на талії, важка і гаряча, пропалювала крізь одяг. І мені здавалося, що там обов'язково залишиться слід, як від опіку.

І це...дико розбурхувало, народжувало всередині незрозумілі почуття і думки. Наприклад, про губи професора на своїй запаленій шкірі, яка зараз точно оголені дроти — кожен дотик електричним розрядом по тілу.

Губи вабили, а очі перетворювали на рабиню.

Ще трохи і я б учудила якусь дурість. Наприклад, накинулася б на професора як голодна самка.

Але той тихо видихнув — не почула, відчула, як піднялися і опустилися його широкі груди , — і закрив очі.

Підняв окуляри на лоб, поморщився, розтираючи обличчя. А коли знову начепив окуляри, то все хвилювання схлинуло талою водою.