Розділ 8, частина 2

Що? Ні, ну вони там знущаються, чи що? Не квартира, а будинок терпимості якийсь!

Це Халк мені так у відповідь натякає, щоби я зібрала речі, чи що? Чи для боксерів свята не існує?

І до речі, що за манера його дівчат стогнати, як березневі кішки, не приглушуючи звуки на видихах? Особисто я проти сексу нічого не маю, але ж, чорт забирай, не дарма він вважається інтимною справою! Адже можна й тихіше отримувати задоволення!

Зістрибнувши з ліжка, я підійшла до стіни й сердито постукала в неї кулаком:

— Гей, ви! Кролики стурбовані! Майте совість! Ви тут взагалі-то не одні! — справедливо зауважила. Щоправда, прозвучало це якось ображено, ніби це не їх, а моя вина в тому, що я опинилася в зоні чутності.

Стуки припинилися, а через секунду почувся голос боксера — ну до чого тут тонкі стіни!

— Не подобається, котись на всі чотири сторони, колишня! Тебе до слухачів не запрошували! І я тебе покинув, пам’ятаєш? Так що змирись і не заздри! Ти мені набридла… Виразка!

Чого? Я йому… Хто-о?!

Ах він, гад такий! Та мене ще ніхто й ніколи не кидав! Ну, окрім Жорика, — раптом сумно подумалося. Але я перша йому сказала, що втомилася й не хочу продовження. Це вже потім у нього там хтось з’явився. А цей гаспид прямо по живому — садюга!

І чому це я — виразка?

Але робити нічого, попихтіла праведним обуренням, погрозила стіні кулаком і вирушила на кухню за тортом, підіймати собі новорічний настрій. Ну, не до кімнати ж боксера вриватися з виховною метою!

По дорозі лаючи під ніс безсоромного сусіда, відчинила двері, ввімкнула світло, увійшла і… трясця твою матір! запікано… завмерла, обомлівши від побаченого.

Тортик, мій дуже смачний і дорогий торт з елітної кондитерської, стояв у відкритій коробці не в холодильнику, а на підлозі посеред кухні, і його залишки смачно вилизував красень Амур! Навіть похрюкував, сучий син, від задоволення.

Від побаченого в мене серце зупинилося. Але не від образи на вівчарку, а від злості на її підлого хазяїна. Який, щоби дістатися до мого добра й помститися — спочатку відкрив холодильник, потім зрізав з упаковування червоні стрічки, розкрив коробку й тільки потім поставив частування перед своїм псом — мій новорічний, святковий, мій неймовірно смачний мигдалево-шоколадний шедевр із найніжнішим вершковим кремом та персиками!

Рожеву мрію невиліковного ласуна!

Я мало не вмерла. Навіть ноги підкосилися від побаченого варварства! Другий зіпсований торт за два дні — це занадто!

Ось тепер постріл Халка потрапив у серце і пробив його наскрізь.

Ще ніхто й ніколи зі мною так підло не чинив! Ще жоден чоловічок на цій Землі не смів зазіхати на святу й чисту пристрасть Наташі Феякіної!

Ще ніхто, навіть Крокодилівна, не був настільки близьким до того, щоби я його в цю землю закопала.

— Р-р-р! Приб’ю падлюку! Ну все, Халку, ти напросився! Ні за що не пробачу!

Амур підняв морду й радісно висунув язик. Простягнувши лапу, вдарив нею по коробці — приєднуйся, мовляв, чого гарчиш? Бачиш, тут ще дещо залишилося!

Залишилось? Нещасна збита розмазня?

Від безсилля я тільки щоки роздмухала — животина кудлата й та з мене знущається! Розвернувшись, стиснула пальці в кулаки й червоним від люті хом’яком почимчикувала назад у спальню. Гримнула дверима — тадах!

Ненавиджу боксерів! Усіх ненавиджу! Й особливо одного блакитноокого Халка!

Я взяла телефон та набрала номер однокласника раніше, ніж встигла подумати. Але навіть подумавши, я б однаково зателефонувала Мишкові Звонарю.

— Звонаре, привіт! – привіталася. - З прийдешнім! Це я.

Мишко відповів одразу — хороша ознака. Значить, не зайнятий.

— Які люди! Привіт, Феєчко! — пробасив із настроєм і навіть радісно реготнув. — З новим роком! Лови пучок щастя, — побажав від душі, — знадобиться!

У мене, на відміну від Мишка, настрій був поганий, тому вирішила одразу перейти до справи.

— Впіймала! Мишко, скажи, ти зараз удома чи на роботі? Дуже треба знати!

Хлопець на мить задумався. Шум, що проривався в динамік його стільникового, раптом кудись зник і стало тихо. Мабуть, він прикрив рота долонею.

— А ти що, Феякіна, хочеш мене запросити в гості? — запитав здивовано, але з надією, і я не стала відмовлятися.

— Так, хочу. Дуже! І прямо зараз!

Однокласник відкашлявся і про всяк випадок уточнив, пустивши в голос інтимну хрипоту (мало, що там у голові в цієї Феєчки):

— Ти серйозно, Наталко? Або… Це ж те, про що я думаю?

Михайло працював лікарем на швидкій допомозі, був двічі одружений (обидва рази під час навчання в медичній академії), і вже встиг двічі розлучитися. Симпатичний та балакучий, він за останні кілька років частенько до мене підкочував, але радше з близької дружби та вродженого кобелізму, ніж через щось серйозне. Він був моїм постійним клієнтом, тому ми зустрічалися часто. Жорик його терпіти не міг. А ось мені він подобався.

— Охолонь, Звонарю! Я не в тому сенсі тебе хочу. Декому взагалі шкідливо думати!

Хлопець зітхнув:

— Шкода! Отак завжди, Феє. Спочатку поманиш, а потім охолонь! Де поділось твоє співчуття до ближнього? Невже на свого стоматолога все витратила?

— А ось це грубо, Мішо, навіть для тебе.

Насправді докір вийшов так собі, і слова не зачепили. Усе ж Мишко добре мене знав і не був порожнім базікалом. Я й справді все життя когось рятувала і жаліла. То покинутих черепах, то поранених птахів, то собак. Не пам’ятаю лише, щоби я жаліла себе.

— Зате чесно, Наташо. У моїй професії інакше не можна. Я ще не забув зустріч однокласників, на яку ти з ним прийшла. Хотілося тебе обійняти, Феякіна, і плакати. Але це між нами…

— Та ти мені про це вже третій рік торочиш, Звонарю!

— Терпи! — почула у відповідь вагоме. — Ось знайдеш гарного хлопця й перестану! До речі, я теж мужик вартий заздрості — дівчатам подобаюся! Я ж, Наталко, й одружитися можу, якщо припече.

Їй богу, от якби зараз не злилася на боксера — посміялася б. А так сказала серйозно, приготувавшись описати ситуацію двома словами:

— Мишко, я з Жориком розійшлася, а бабіїв терпіти не можу, тож нічого в нас із тобою не вийде! Але справа не в мені, а в тобі. Точніше, у твоїй професії. Будь ласка, — заблагала, — скажи, що ти на роботі! Дуже треба!

— Ну, раз треба… Я на роботі — на добовому чергуванні. А що трапилося, Натало?! — у голос однокласника одразу ж вплелося професійне занепокоєння та серйозність. — Ти себе погано почуваєш? Щось болить?

Я кивнула, хоч він і не міг побачити.

— Так, Звонарю, у мене абсолютно точно болить гордість! Прямо жити не дає! А винен у цьому один страшенно нахабний тип, якого треба провчити! І тільки ти мені можеш допомогти!

— Я на чергуванні, Феєчко. Не обіцяю, але…

— Мишко, виручи! Вік не забуду!

— Розповідай!